Почему Польша отдала России "крымского" археолога и было ли тут предательство интересов Украины

У квітні багато хто в Україні – і у колах археологів, і поза ними – готувався святкувати перемогу.

Суд у Польщі дав дозвіл на екстрадицію до України російського археолога Александра Бутягіна, якого затримали у Варшаві за запитом Києва (детально про це – у статті "Екстрадиція за Крим – перша, але не остання").

Україна звинуватила Бутягіна у крадіжці історичних цінностей під час незаконних розкопок в окупованому Криму.

Ця справа мала стати прецедентом покарання за такий злочин.

Але в останній момент Бутягіна передали не до України, а до Росії.

Він увійшов до великого обміну, який провели за посередництва американців.

Найімовірніше, Київ не був долучений до переговорів і навіть не був поінформований, але реакція на звільнення Бутягіна виявилася доволі стриманою.

Однією з причин цього могло стати також те, кого Польща отримала в обмін.

Для пересічного українця ім’я Анджея Почобута може не бути знаковим, але для Польщі це – символічна фігура.

Про це, про обставини обміну та про наслідки історії для України (які насправді є позитивними) "Євро.

Правда" поговорила з колегою Міхалом Потоцьким, політоглядачем видання Dziennik Gazeta Prawna.

@video=//www

Для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували також текстовий переказ того, що розповів польський експерт.

Далі – його пряма мова.

Чому Анджей Почобут настільки важливий для поляків.

Розчарування українців зрозуміле: звісно, хотілося би передати Бутягіна під суд, оцінити його дії з юридичної точки зору і щоби потім Україна обміняла його на своїх героїв, які перебувають у російському полоні.

З іншого боку, Польща підійшла до справи з точно такими міркуваннями.

Річ у тім, що ми, поляки, вже більше п'яти років намагалися дістати з білоруського полону – тобто з білоруських таборів – Анджея Почобута.

Треба розуміти, ким є Почобут для Польщі.

Це відомий журналіст, кореспондент польських видань та діяч польської меншини Білорусі – етнічний поляк з білоруським громадянством.

У 2021 році режим Лукашенка присудив йому вісім років в'язниці – з офіційними формулюваннями за те, що він заохочував до санкцій проти Білорусі, і за нібито "реабілітацію нацизму".

Почобут вже відбув більше п'яти років ув’язнення, причому в дуже поганих умовах.

Тривалий час сидів у ШІЗО, тобто штрафному ізоляторі, без жодного контакту з близькими, адвокатами тощо.

Йому не передавали ліків, через що у нього в тюрмі загострилися хвороби.

Він також переніс ковід у тяжкій формі у в'язниці.

Для поляків Почобут – це справжній символ незламності.

Він також є важливим символом для білоруської опозиції та лишався, по суті, останнім топув’язненим після кількох останніх звільнень за домовленістю з США.

Причому режим Лукашенка багато разів був готовий його звільнити, але Почобут не погоджувався, бо режим висував умови звільнення: треба було написати листа до Лукашенка з проханням про помилування і визнанням провини, а натомість його мали вислати до Польщі без права повернення.

Це – стандартні умови, які висували також до багатьох інших опонентів режиму.

Але Почобут не погоджувався.

Він казав: мені немає за що просити узурпатора; Білорусь – моя країна, і я не збираюся звідси їхати.

Як етнічний поляк, він легко отримав би польське громадянство, але він так і не погодився взяти польський паспорт, пояснюючи, що почувається громадянином Білорусі і дуже прив'язаний до своєї малої батьківщини, Гродненщини.

Через все це для польської влади і суспільства Анджей Почобут перетворився на символ незламності у боротьбі проти білоруського режиму.

Вийшло так, що він – чи не єдиний поляк сьогодення, який нагадує нам, полякам, наших героїв з XIX століття.

Тому Польща дуже активно боролася за його визволення.

Складний обмін: від журналіста до розвідників.

Однією з перепон для швидшого звільнення Почобута була його принциповість, відмова виконати умови Лукашенка.

Але виглядає так, що зрештою в цій боротьбі Лукашенко програв, а Почобут переміг.

Бо звільнення відбулося на його умовах.

Зараз йому треба підлікуватися, але потім він має право повернутися до Білорусі.

Лукашенко погодився залишити йому білоруський паспорт.

Звісно, це теж викликає тривогу, бо неясно, якими будуть умови – але для нього можливість повернутися додому була принциповою.

Але домовитися про звільнення Почобута було справді непросто.

Білоруський режим багато разів нібито погоджувався його віддати, але в останній момент зривалося.

Домогтися його звільнення вдалося, лише коли підключили США.

Вони долучили Росію, і це дозволило включити Почобута в логіку великого обміну, де був не тільки Почобут, не тільки Бутягін (який поїхав до Росії, а не до Білорусі), а також низка інших в’язнів та кілька країн.

Польща віддала трьох людей, не лише Бутягіна, і змогла повернути також трьох – не лише Почобута.

Другим був польський священник Гжегож Гавел, якого білоруси затримали як нібито шпигуна.

Він відсидів у Білорусі шість місяців і ще не мав вироку.

І третій – поляк з білоруським громадянством, підприємець, якого також звинуватили у шпигунстві (Варшава не розкриває його імені).

Причому з заяв польської влади можна припустити, що він дійсно співпрацював з нашими спецслужбами.

В обмін ми віддали Бутягіна, хоча він був потрібен не Білорусі, а Росії.

Другим віддали білоруса, який працював нібито таксистом, а насправді був офіцером білоруського КДБ, який інфільтрувався до білоруської опозиції.

І третім ми віддали казахського громадянина Ануара Бакибая.

Цей елемент особливо цікавий, бо це також польсько-українська історія.

Бакибай – громадянин Казахстану, який був помічником військового аташе Казахстану в Києві.

Він мав передавати секретні повідомлення додому, використовуючи для цього систему шифрів, які фізично знаходилися на території Польщі.

Тому часто їздив між Варшавою і Києвом.

Але завдяки співпраці з українськими службами у Польщі були докази, що він працює не тільки на Казахстан, а є також агентом російських спецслужб.

Як чинний дипломат, Бакибай мав в Україні дипломатичний імунітет, але у Польщі не мав.

Тому під час чергової поїздки до Польщі у серпні 2025 року його затримали.

І от в рамках цього обміну віддали.

Але і це не вся картина, бо у пакеті з цим обміном 3 на 3 був також обмін 2 на 2.

За ним Росія віддала Молдові двох офіцерів молдовських спецслужб, а в обмін Молдова віддала Росії жінку, яка перевозила гроші на "мережу Ілана Шора".

Тобто для підкупу на виборах.

Також Молдова віддала Білорусі Александру Белана – колишнього топкерівника контррозвідки (Служби інформації та безпеки) Молдови, який працював на білоруську КДБ.

Тобто це був складний обмін 5 на 5, у рамках якого Бутягіна обміняли на Почобута.

Чи повідомили про обмін Україну?.

Чи знав Київ про те, що польська влада має намір повернути Бутягіна до Росії замість його екстрадиції в Україну? Це – питання, на яке немає чіткої відповіді.

Українські політики кажуть, що ні.

Але привертає увагу те, що своє розчарування Київ висловив дуже спокійно.

Утім, українська влада також знає, що це – сфера, де діє цинічне правило: хто затримав, той і може обмінювати.

І той, хто затримав, хоче отримати найбільший зиск.

Бо це – обмінний фонд.

Так само і Україна збирає обмінний фонд, щоби повертати додому своїх.

Польща до того пробувала домовитися з білорусами іншим чином, повернути Почобута в обмін на якісь політичні поступки – але нічого не працювало, і тому ми вирішили скористатися досвідом України.

Дякуючи посередництву американців, які домовлялися про умови визволення – це вдалося.

Ця "торгівля людьми" Україні добре знайома.

І, можливо, Київ розумів, що на місці Польщі вчинив би так само.

Однак є також свідчення про те, що Київ міг знати наперед.

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час пресконференції сказав про сім держав, які брали участь у процесі.

Вище було згадано Росію, Білорусь, Казахстан, Польщу, Молдову, США.

А сьомою державою Cікорський назвав Україну.

Щоправда, потім джерела в польській адміністрації почали переконувати, що українцям нібито нічого не казали.

Але чи це правда – залишається під питанням.

Зокрема, чи не повідомила Варшава Київ дещо наперед.

Не для погодження чи дозволу, а суто по-добросусідськи.

Ефект від арешту Бутягіна.

Бутягін у Польщі не був засуджений і не мав статусу підозрюваного.

Був суд, який не розглядав його справу по суті, але дав дозвіл на екстрадицію в Україну.

Утім, це не означає автоматичної видачі.

За польським законодавством, остаточне рішення ухвалює міністр юстиції.

Тож юридично видати Бутягіна Росії було просто, для цього не було потреби його виправдовувати чи знімати звинувачення.

Тобто якщо Александр Бутягін вирішить повернутися до Польщі, до Європи – процес екстрадиції поновиться.

Звісно, найкраще було би побачити його з рішенням суду, який би оцінив його незаконні розкопки в Криму.

Але навіть саме затримання і те, що його вдалося звільнити тільки через обмін, вже має значення.

Тепер російські науковці, які працюють на державу, двічі подумають, чи точно їм треба їхати до ЄС – адже можуть повторити досвід Бутягіна.

І всі ті, хто брав участь у незаконних розкопках, будуть боятися їхати в Європу.

А хтось, напевно, замислиться, чи варто брати участь у розкопках у Криму ("ЄП" розповідала, як Росія системно долучає громадян ЄС до робіт в окупованому Криму, намагаючись їх легітимізувати).

До речі, до великої війни в Польщі був навіть "російський центр науки і культури" при посольстві у Варшаві.

Вони організовували поїздки для дітей у табори до Росії, навіть не повідомляючи батьків, що це передбачає поїздку до окупованого Криму.

Це – стратегія поступової легітимізації окупації.

Арешт за діяльність у Криму підриває цю легітимізацію.

Крім того, історія з арештом Бутягіна у Польщі спровокувала дискусії в науковому середовищі: що робити з науковими статтями, які базуються на розкопках в Криму чи на інших окупованих територіях (зрештою, Крим не єдина окупована територія у світі).

Бо Бутягін, можливо, навіть розкопав щось цінне, що має значення для науки.

Але якщо ти публікуєш результати цих досліджень, то ти також легітимізуєш агресію, порушення міжнародного права.

І польського права також – бо Польща, як і інші країни Заходу, не визнала анексію Криму і принципово ніколи не визнає Крим частиною Російської Федерації.

То чи можна нам толерувати статті, які базуються на розкопках на непідконтрольних Україні окупованих територіях?.

Тож ця історія може мати добрі наслідки для протидії легітимізації протиправної анексії Криму.

І те, що Бутягіна обміняли та змогли повернути до Росії, на цю дискусію не впливає.

З Міхалом Потоцьким спілкувався Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".