Україна, Fire Point і європейські ракетні можливості

Берлін шукає запасний вихід

За даними FAZ і Financial Times, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус має намір вирушити до Вашингтона, щоб переконати адміністрацію Трампа виконати угоду про постачання крилатих ракет Tomahawk. З формального погляду питання ще не вирішено: Вашингтон досі не відповів на німецький запит, поданий у липні 2025 року. Під питанням залишається і сама поїздка — німецькі представники «зазнають труднощів» у комунікації по лінії посольство — Пентагон, що розцінюється як наслідок «погіршення відносин».

Не чекаючи дипломатичних результатів, Пісторіус здійснив несподіваний візит до Києва, де зустрівся зі своїм українським колегою і — як повідомляє німецька преса — обговорив можливість отримання українських ударних можливостей великої дальності. Міністр заявив пресі: «Ми робимо акцент на спільній розробці найсучасніших безпілотних систем різної дальності, передусім у частині ударів на великі відстані. Таким чином ми зміцнюємо безпеку наших країн».

Фактично йдеться про пошук альтернативи американським Tomahawk. Подібний крок анонсували раніше представники ХДС — він не став несподіванкою. Під час берлінського візиту президента Зеленського і міністра Фьодорова було підписано низку угод, зокрема два договори про технологічне співробітництво між Diehl Defence та українськими компаніями Fire Point і «Луч». Безперечно, йдеться про ракетні системи. У німецьких ЗМІ з'явилися відомості про «технологічне партнерство» Diehl Defence з Fire Point — конкретно про співпрацю у розробці ракети IRIS-T SLX з дальністю до 100 км.

Логіка німецької стратегії

Важливо правильно розуміти характер дій Берліна. Німеччина не будує альтернативу співпраці з Америкою — вона як і раніше вважається пріоритетом. Однак виробничі обмеження та політичні розбіжності спонукають її шукати запасні шляхи отримання можливостей, які раніше мали забезпечити Сполучені Штати.

Принципово важливо й інше: переговори не зводяться до комерційних угод. Акцент робиться на технологічному партнерстві — тобто на спільній розробці продукту, а не обов'язково на створенні спільних підприємств, хоча і такий варіант не виключається.

Вимоги політики стримування Росії, в лавах якої дедалі голосніше лунають заклики до превентивних ударів по об'єктах на території країн НАТО задля завершення війни на українському театрі на російських умовах, — а також втягнутість США в конфлікт на Близькому Сході, що тягне за собою підвищену витрату крилатих ракет, — зобов'язують серйозно замислитися про європейські можливості в галузі ударів великої дальності.

Американські арсенали: виснаження запасів

Перше ключове питання — «американська проблема»: яке підґрунтя рішення адміністрації Трампа вийти з угоди, підписаної з Берліном у 2024 році. Тут неминуче доводиться звернутися до стану американських ракетних запасів і виробничих можливостей оборонної промисловості.

Аналітичний центр CSIS вивчив витрати семи найважливіших типів ракет американських збройних сил. Дані відображають ситуацію на кінець квітня — тобто до можливого поновлення бойових дій в іранському конфлікті, які здатні змінити картину.

До початку конфлікту запаси Tomahawk оцінювалися в 3 100 одиниць. Витрати перевищили 1 000 ракет, а темп виробництва становить близько 47 одиниць на місяць. За даними виробника, завдяки інвестиціям у виробничі потужності цей показник має зрости до 1 000 ракет на рік. Однак контракти між Пентагоном і RTX розраховані на сім років, що зобов'язує до обережності в оцінках здатності виробника одночасно поповнювати американські запаси і виконувати великі експортні замовлення.

Ракет JASSM перед війною з Іраном налічувалося 4 400 одиниць, у ході конфлікту було витрачено понад 1 000. Темп виробництва, за оцінкою CSIS, становить близько 48 одиниць на місяць. Плани Lockheed Martin передбачають випуск 396 ракет у 2026 році з виходом на рівень 860 одиниць (включно з протикорабельними ракетами LRASM) за умови розширення виробничих ліній. Показово, що американські ВПС мають намір закупити до 2031 року 4 300 таких ракет, а загальні армійські плани передбачають формування арсеналу в 11 000 одиниць. Реалізація таких амбіцій без стрибкоподібного нарощування промислових потужностей ризикує зірвати графік поставок союзникам.

Ситуація з ракетами PrSM і THAAD ще гірша — через значно менші довоєнні запаси. Перших на складах було 90 одиниць, витрати оцінюються в 40–70 штук. Других налічувалося 2 300, але витрати склали, за оцінками, від 1 040 до 1 430 одиниць при виробничому темпі 43 одиниці на місяць. Навіть якщо вдасться зняти політичні розбіжності, доступність цих систем для Європи визначатиметься передусім зростаючими потребами самих американських сил.

Три шляхи для Європи

Чим же розпоряджається Європа як альтернативою? Це питання про реальні можливості континенту — більшість країн якого входять до НАТО — у частині досягнення здатності до ракетних ударів на велику глибину. Проблема особливо гостра у випадку, якщо США не захочуть або не зможуть розмістити власні системи на європейській території.

Фабіан Гофман, відомий експерт з Університету Осло, вважає, що «у Європи три шляхи». У порядку, запропонованому аналітиком: придбання систем української розробки; придбання готових ринкових рішень (не українських); прискорення власних програм розвитку ударних можливостей.

На думку Гофмана, «якщо європейські держави вважають дальність ураження пріоритетом і хочуть швидко отримати можливості, порівнянні з Tomahawk (1 600 км), українські виробники дронів великої дальності можуть виявитися єдиною реалістичною альтернативою в найближчій перспективі».

Український арсенал: можливості та обмеження

Серед українських виробників у сегменті дронів великої дальності (1 500 км і більше) — передусім приватна компанія Fire Point і державний «Укроборонпром». Йдеться про FP-1 і літак-камікадзе Антонов Ан-196 «Лютий».

Їхні бойові частини суттєво скромніші, ніж у Tomahawk, здатного нести 454 кг вибухівки. Каталожні дані FP-1 — корисне навантаження 60 кг, FP-2 — 105 кг, однак у другому випадку приріст потужності досягнуто за рахунок радикального скорочення дальності до 200 км.

Українські системи значно повільніші за Tomahawk, мають меншу кінетичну енергію — а отже, здатні вражати «м'які цілі» на кшталт нафтопереробних заводів, але не укріплені об'єкти і підземні склади. Як зазначає Гофман, «європейським державам доведеться прийняти компроміси» у частині швидкості, живучості та ефективності ударів.

Це очевидно. Але в українських систем є одна незаперечна перевага перед американськими Tomahawk: вони доступні просто зараз — тоді як заокеанські рішення недоступні. Саме це докорінно змінює розрахунки в галузі стримування. Політика в цій сфері не може зводитися до порівняння каталожних характеристик — необхідно шукати найкращі з наявних рішень.

Щодо політичних умов поставок — ні американці, ні українці не ділитимуться своїми розробками з альтруїзму. Однак Київ, залежний від фінансової допомоги країн ЄС і «коаліції охочих», перебуває нині в слабшій переговорній позиції, ніж Вашингтон. З погляду європейських столиць це теж важливий аргумент.

Гофман також вказує на перспективність інших українських крилатих ракет — Mars, Peklo, Palyanitsa з дальністю від 500 до 800 км. Щодо більш важких програм — крилатої ракети «Фламінго» і перспективних балістичних ракет FP-7 і FP-9 — експерт застерігає: «це не зрілі програми», а їх придбання пов'язане з підвищеними ризиками і вірогідно затяжними термінами поставок.

Готові рішення з ринку: ілюзія «з полиці»

Широко обговорювана опція — американські ракети AGM-158B JASSM-ER (дальність 1 000 км), які має намір придбати Польща. Вони лише теоретично є рішенням «з полиці»: останні відомості пов'язують початок виконання польських, фінських і нідерландських замовлень з відкриттям нового заводу виробника у Флориді — запланованим на 2032 рік.

Південнокорейські ракети Chunmoo MLRS (дальність 500+ км) також передбачають тривалі терміни поставок з огляду на нинішню геостратегічну кон'юнктуру — хоча Польща, що закупила 290 пускових установок і вже отримала 117 з них, тут у кращому становищі, ніж більшість європейських союзників.

Ізраїльські ракети — скоріше теоретична, ніж практична опція. Війни виснажили місцеві запаси, і власні потреби промисловість покриватиме в першу чергу. Крім того, такі системи, як Arrow (Хец), яку має намір придбати Німеччина, створюються за значної участі американських партнерів — що відтворює той самий «політичний ризик», що й у випадку з Tomahawk.

Власні європейські програми: спізнились на десятиліття

На думку Гофмана, найкраща власна опція — прискорення програми Land Cruise Missiles у рамках концепції Deep Precision Strike, що базується на французьких корабельних ракетних розробках. Навіть у разі успішного «прискорення», за його оцінкою, до будь-яких відчутних результатів до 2028 року не дійти.

Між тим проект ELSA, що об'єднує сім країн, у грудні минулого року вже відставав від графіка на 18 місяців. Прискорення малоймовірне: чотири з семи учасників запустили власні національні програми ракетного озброєння великої дальності, що де-факто означає зміну пріоритетів.

У листопаді 2025 року Швеція разом з Нідерландами розпочала співпрацю з британською GKN Aerospace: та має створити реактивний дрон великої дальності, порівнянний з Barracuda-500 Anduril з потенційним радіусом дії до 2 000 км. Однак навіть за найамбітнішого графіка перші результати очікуються не раніше 2028 року.

Британський проект Brakestop (Project Mirrors), спроектований за зразком української «Паляниці», передбачає дрон-ракету з дальністю близько 600 км. Спочатку серійне виробництво планувалося запустити наприкінці 2025 року, однак проект набрав 18-місячне відставання і в оптимістичному сценарії вийде на серію наприкінці 2026-го.

Другий британський проект — British Nightfall: балістична ракета з тією ж дальністю 600 км. Восени 2025 року час на створення прототипів оцінювався в 9–12 місяців — про серійне виробництво говорити ще не доводиться.

Британський аналітичний центр IISS, що проаналізував європейські програми (включно з турецькими) у листопаді 2025 року, констатував: за винятком турецької ракети Kara Atmaca (дальність 400 км) жодна з них не дає підстав для оптимізму — системи не з'являться раніше кінця десятиліття або в період 2030–2035 років.

Рафаель Лосс з Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) на початку травня дійшов схожих висновків: германо-британська угода про спільну розробку ударних систем, укладена в березні 2026 року, дасть результати не раніше середини 2035-го; французькі плани в цій галузі теж не принесуть відчутних плодів раніше.

Серед реалістичних опцій Лосс називає співпрацю з Туреччиною або Південною Кореєю і — як перспективну можливість — кооперацію з Україною. Його підсумкову оцінку з останнього пункту варто навести повністю: «Україна своєю чергою має таку, що розвивається, — але саме розвивається — виробничу базу крилатих ракет. Такі програми, як "Фламінго", дають попередні результати при характеристиках нижче заявлених. Тим не менш перевірена в бою зброя України великої дальності (або її еволюції) може стати частиною майбутнього "висококо-низького поєднання" європейських ударних можливостей».

Fire Point: супутники, скандали та стратегічна ставка

За даними Financial Times, Fire Point вивела на орбіту два супутники і в 2027 році планує розширити угруповання «на кілька десятків» апаратів. Це пов'язано з проектом Freya — створенням європейської системи протиповітряного захисту, анонсованої головним конструктором і власником компанії Денисом Штілерманом. В інтерв'ю британському виданню він сформулював ключову ідею: «Ми продаємо не просто зброю і не просто безпеку — ми продаємо незалежність у сфері безпеки».

Виробничі потужності щодо крилатої ракети «Фламінго» Штілерман оцінив у 200 одиниць на місяць, запевнивши, що вузьке місце у вигляді виробництва двигунів «незабаром буде усунуто». Для прискорення і нарощування виробництва компанії потрібні, за його словами, «замовлення і гроші».

Між тим проекти Fire Point — зокрема будівництво заводу твердого палива спільно з урядом Данії — виявилися «заморожені». Це пов'язано з новим витком «скандалу Миндича»: були оприлюднені записи розмов, у яких цей підприємець, нині перебуваючи в Ізраїлі, розмовляє з тодішнім міністром оборони Умєровим так, ніби є головним бенефіціаром компанії.

З'явилися також неперевірені відомості про те, що запис був опублікований напередодні зустрічі представників європейських урядів з керівництвом Fire Point щодо програми Freya — що призвело до перенесення переговорів на невизначений термін. Ситуацію додатково ускладнили матеріали українського Центру протидії корупції про російські зв'язки і ділові контакти Штілермана в період його роботи в Росії.

Технологія проти біографії: як оцінювати ризики

Українська дискусія навколо Fire Point заслуговує на окремий докладний розгляд — тим більше що польські ЗМІ висвітлюють її, на мій погляд, однобоко. Однак справжня проблема — не вона, а питання про можливість отримати технологію, єдиним власником якої в Європі сьогодні є ця українська фірма.

Якщо розглядати співпрацю з Fire Point у категоріях злиттів, входження в капітал або спільних підприємств — можливі зв'язки і ділове минуле Дениса Штілермана, безперечно, мають бути взяті до уваги. Але це передусім питання про прийнятність ризиків — зокрема репутаційних — для потенційних ділових партнерів компанії, якими, судячи з позиції самої Fire Point, будуть приватні структури.

Наскільки ж це значимо, якщо мета — отримати технологію, брати участь у доопрацюванні конструкції і самостійно (або в рамках спільної структури під національною юрисдикцією) виробляти ці системи? Мабуть, не надто значимо. Саме з цієї логіки, судячи з усього, виходив прем'єр-міністр Норвегії Йонас Ґар Стьоре, який у лютому — вже після публікації «плівок Міндіча» — відвідав штаб-квартиру Fire Point і провів переговори з власником компанії.

Вибір без вибору

Необхідно чесно описувати ситуацію. В умовах обмежених американських можливостей щодо поставок систем великої дальності та відставання власних європейських програм співпраця з Україною — єдина реалістична опція сьогодні.

Її можна не використовувати. Але альтернатива — послаблення стримування, змирення з дефіцитом безпеки і «прогалиною в можливостях». Ця асиметрія здатна буквально провокувати Росію на реалізацію загроз, які формулює, наприклад, Карaганов — в інтерв'ю Дізену він заявив, що схожої позиції дотримується більшість російської стратегічної еліти. Тим більше якщо союзники по НАТО проводитимуть різну політику: одні — співпрацювати з українськими структурами, інші — відмовлятися від цього з «етичних» або політичних міркувань.

Варто також дати українській владі можливість самостійно вирішити всі спірні питання, а зусилля польського державного апарату спрямувати на придбання технологій, їх спільний розвиток і суворе дотримання всіх процедур — прозорості закупівельної політики, фінансування та контррозвідувального захисту.

Вести ж відсторонені дискусії про те, чи варто взагалі починати співпрацю з українськими компаніями — якщо американські рішення недоступні, а українські доступні, хоча й складні, — означає заходити в глухий кут.