Безсмертя пана Лазареску. Як виникла «румунська нова хвиля» й чому не вийшло в Україні

20 років тому українські кінотеатри вперше накрило «румунською хвилею»: у прокат вийшов фільм 39-річного режисера Крісті Пую «Смерть пана Лазареску». Майже тригодинна стрічка про поневіряння літнього жителя Бухареста, якого бригада швидкої допомоги всю ніч возила від клініки до клініки (й скрізь отримувала відмову в госпіталізації), раптово стала міжнародною сенсацією.

Завдяки цьому фільму молоді румунські кінематографісти змогли перемогти у війні з чиновниками від кіно радянського вишколу — та створити унікальну систему кіновиробництва, яка приносить мільйони до бюджету країни й забезпечує тисячі робочих місць для професіоналів індустрії.

Кіно як діагноз

Румунське кіно початку 2000-х здійснило неможливе. Головні світові кінофестивалі захопили аскетичні фільми тридцятирічних румунських режисерів, зняті буквально за копійки. У фокусі фільмів Крісті Пую, Крістіана Мунджіу та Корнеліу Порумбою — життя простої людини, яка опинилася в позачассі між європейським капіталізмом і бюрократичним абсурдом соціалістичної Румунії. Виявилося, що з розпадом соцблоку він нікуди не зник.

Уміння посміятися з цього абсурду й трагедії стало такою ж візитівкою «хвилі», як брудний реалізм, зерниста фактура кадру та дивовижна достовірність у кожному жесті й кожному слові. Тож не дивно, що за фільмом «Смерть пана Лазареску» стоїть реальна історія. У квітні 1997 року всю країну сколихнула так звана справа Константіна Ніки, яка стала символом глибокої кризи румунської системи охорони здоров’я.

55-річного пана Ніку, який страждав на низку серйозних захворювань, усю ніч відфутболювали від однієї лікарні Бухареста до іншої — адміністратори не бажали псувати статистику, якщо проблемний пацієнт помре в їхню зміну. Над ранок медсестра й водій швидкої допомоги просто висадили старенького на тротуар біля однієї з лікарень, де він, власне, й помер. Цей випадок шокував румунське суспільство. Розслідування тривало майже вісім років, і зрештою й медсестра, й водій отримали тюремні строки за вбивство.

2001 року, коли ця історія набула розголосу в усій Румунії, Крісті Пую й сам постійно перебував у лікарнях.

«Чорнуха» починає й виграє

Його дебютний фільм «Товар і гроші» — знята лише за 100 тис. євро історія трьох молодих людей із румунської глибинки, які вплутались у кримінальну авантюру, щоб відкрити власний торговельний кіоск, — справила на батьківщині ефект вибуху бомби.

Крісті Пую взяв найромантизованіший кіножанр — роуд-муві, але замість «духовної подорожі» провів своїх героїв похмурим узбіччям життя румунської провінції початку 2000-х, показаної без прикрас. Консервативна критика буквально розмазала режисера по газетних шпальтах. Його звинувачували не лише в очорненні, а й навіть у непрофесіоналізмі: мовляв, Крісті Пую зняв не фільм, а «аматорське домашнє відео».

Старе покоління кінематографістів, яке сформувалося ще за соціалізму, не розуміло нової кіномови, що ґрунтувалася на гіперреалізмі «Догми-95» та фільмах братів Дарденнів. Особливо дісталося діалогам. У румунському кіно старої школи нормою вважалися літературно бездоганні репліки й театральні інтонації, а герої «Товару і грошей» розмовляли мовою вулиці, як тисячі інших молодих румунів по цей бік екрану — тобто як уміли.

А ось молодь упізнала в цьому фільмі себе: покоління перехідного періоду, змушене виживати у світі дикого посткомуністичного капіталізму, де головне — саме «товар і гроші». Фільм миттєво розлетівся на піратських відеокасетах (офіційний прокат майже вмер, 2000 року в країні не було знято жодного фільму) і став першою за п’ять років румунською стрічкою в Каннах. За легендою, Крісті Пую відправив касету кураторці секції «Двотижневик режисерів» Марі-П’єр Масіа через цілковиту безнадію.

«Товар і гроші» не викликав сенсації на фестивалі, зате став точкою відліку всієї «румунської нової хвилі». А надміру тривожний невротик Крісті Пую, схильний до іпохондрії та панічних атак, пережив важку особисту кризу. В Румунії 2001 року культури психотерапії просто не існувало. Вважаючи себе смертельно хворим, режисер постійно проходив медобстеження, намагаючись зрозуміти, від чого, власне, він помирає. За два роки, проведені в коридорах бухарестських лікарень і пунктах швидкої допомоги, він устиг відчути на власній шкурі останню добу свого майбутнього героя, пана з промовистим ім’ям і прізвищем Данте Лазареску.

Але шлях фільму на екрани був геть не простим. Крісті Пую двічі  (2001 та 2003 року — й обидва рази безрезультатно) подавав заявки на фінансування до Національної ради кінематографії Румунії, проте бюрократи знову звинуватили режисера в паплюженні румунської дійсності. У відповідь Пую публічно звинуватив чиновників Нацради й стару гвардію режисерів у корупції та кумівстві. Суспільна дискусія виявилася настільки драматичною, що призвела до реформи національного кіновиробництва.

«Нова хвиля» проти комісара Міклована

До початку 2000-х років розподіл грошей у румунському Національному центрі кінематографії нагадував закритий клуб, де засідали заслужені діячі радянського вишколу. Молоді румунські режисери — а в перших лавах був саме Крісті Пую та його колега Крістіан Мунджіу — силою вибили для себе нові правила гри, влаштувавши 2003 року публічний бунт проти номенклатури.

Вони зробили надбанням громадськості той пікантний факт, що члени журі Центру кінематографії, які розподіляють державні гранти, голосують за фінансування власних проєктів. (Знайома ситуація, чи не так?)

У жорсткій полеміці з головним «генералом від кіно» Серджіу Ніколаєску — глядачі старшого покоління мають пам’ятати його серію неонуарів і міських вестернів про комісара Міклована — молодих режисерів підтримала авторитетна газета Cotidianul. Грандіозний скандал призвів до реформи Закону про кінематографію 2005 року, коли уряд був змушений розпустити стару комісію та змінити правила проведення пітчингів.

За зразок узяли французьку систему оцінювання проєктів, яка виключала кумівство: відтепер на перший етап конкурсу сценарій подавався без зазначення імені автора. А на другому етапі, за новими правилами, додаткові бали приносили призи на міжнародних фестивалях. І щойно фільми на кшталт «Смерті пана Лазареску» стали фестивальними сенсаціями, молоді автори взяли реванш. Система була змушена фінансувати їхні нові проєкти згідно із законом, незалежно від того, подобалися вони «старій гвардії» чи ні. Та головне — завдяки реформі Національний центр кінематографії став незалежним від держфінансування.

Проте все це було ще попереду. А наразі Крісті Пую створив власну незалежну студію Mandragora, знайшов незалежні інвестиції та зняв фільм за сміховинну навіть за європейськими мірками суму 350 тис. євро.

Скандальний шедевр

На Каннському кінофестивалі 2005 року «Смерть пана Лазареску» викликала фурор, вигравши головний приз у другій за статусом програмі «Особливий погляд». Похмура, абсурдна, просякнута чорним гумором посткомуністична реальність без прикрас стала тією унікальною кіномовою, на яку чекав світовий глядач від Східної Європи.

Буквально наступного року Корнеліу Порумбою здобув «Золоту камеру» в Каннах за фільм «12:08 на схід від Бухареста» (2006), а ще за рік Крістіан Мунджіу взяв «Золоту пальмову гілку» за стрічку «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» (2007). Феномен остаточно склався.

«Смерть пана Лазареску» знімали в тісних квартирах і вузьких коридорах реальних лікарень, де знімальній групі особливо не було де розвернутися. Ручній камері оператора Олега Муту (вихідець із Молдови, який навчався в Бухаресті) була потрібна складна хореографія в замкнутому просторі. Тож, попри оманливу простоту квазідокументального стилю Крісті Пую, фільм ретельно продуманий до останнього жесту, а всі медичні терміни й діагнози — реальні.

Хоча деякі сцени можуть здатися гротескними, Крісті Пую зняв свій фільм як гранично точний, майже документальний зліпок реальності. Саме такою була повсякденність у клініках Бухареста, іноді навіть страшнішою. (Утім, якщо ви лікувались у районних лікарнях України, вас уже нічим не злякати).

Але в Румунії фільм цілком очікувано спричинив грандіозний скандал. Медичні чиновники й самі лікарі сприйняли «Смерть пана Лазареску» як цілеспрямовану атаку. Ображені медики звинувачували Крісті Пую в наклепі, стверджуючи, що фільм демонізує румунських лікарів, які працюють на виснаження в умовах хронічного недофінансування.

Цікаво порівняти скандал навколо «Смерті пана Лазареску» з реакцією на пізніший шедевр «румунської хвилі» «Поліцейський як прикметник» (2009) Корнеліу Порумбою — історію про те, як державна машина перемелює два непомітні «гвинтики» системи. Це підліток, який бавиться після школи гашишем, і молодий поліцейський-ідеаліст, котрий вірить, що от-от у Румунії, як і в усій решті Європи, декриміналізують вживання, й не хоче ламати хлопчикові життя.

Фільм разюче ілюструє ту саму «банальність зла», яке чинять утомлені люди в сірих кабінетах, що просто звіряються зі словником і «діють за інструкцією». У стрічці Корнеліу Порумбою головний злочин — це не куріння гашишу, а сліпе підпорядкування букві закону.

В інтерв’ю один із провідних акторів «хвилі» Влад Іванов (який геніально зіграв того самого начальника зі словником) розповідав, що на прем’єру «Поліцейського» в рідному місті режисера Васлуї прийшли начальник місцевої муніципальної поліції, очільник поліції повіту та інші високопоставлені силовики. Поліційні чиновники залишилися задоволені фільмом. Замість очікуваної «чорнухи», перевертнів у погонах і тортур затриманих — дуже точна, рутинна й реалістична картина поліційної роботи, в якій неухильно дотримуються законів. Увесь моральний жах цієї історії пройшов повз поліційних чиновників.

Показово, що легких наркотиків у Румунії так і не легалізували. Ба більше, два роки тому так званий закон 2 травня зробив законодавство ще жорсткішим — після ДТП, у якому загинуло двоє студентів.

Іще один парадокс «Смерті пана Лазареску» — в тому, що гроші на зйомки цього безкомпромісного фільму про злидні й жахи безкоштовних лікарень дав Боббі Пеунеску, син одного з наймогутніших і найбагатших олігархів Румунії. Перемога в Каннах відкрила студії Mandragora доступ до європейських грантів, Боббі Пеунеску увійшов до елітарного клубу світових кінопродюсерів, а згодом і сам почав знімати кіно як режисер. Хіба ж не іронічно: критикувати дикий посткомуністичний капіталізм коштом цього самого дикого капіталу.

Як цей фільм капіталізував індустрію

Сьогодні в Румунії навчилися заробляти на кіно: залучені інвестиції працюють на індустрію загалом. Це дуже прагматична й чітко побудована система, в якій не використовують жодного євроцента з податків громадян. Фонд Національного центру кінематографії поповнюється завдяки самій індустрії розваг: відсоткам із продажу квитків у кіно та DVD-дисків, рекламі на телебаченні й навіть доходам від азартних ігор.

Окрім того, румуни — майстри копродукції. У проєкти активно інвестують європейський фонд Eurimages, французький Aide aux Cinémas du Monde, а також різноманітні німецькі та швейцарські інституції. Останніми роками на ринок зайшли HBO Europe і Netflix, які активно вкладають гроші в локальний контент.

Водночас у самій Румунії похмурі шедеври «хвилі» поза межами Бухареста ніхто особливо не дивиться. Мало задоволення йти у свій вихідний до кінотеатру на депресивну драму про кримінальний аборт за часів Чаушеску, тому касу роблять глядацькі комедії. Невибагливі румунські хіти на кшталт «Бічі Маямі» (2020) або «Тімбілдингу» (2022) збирають у національному прокаті мільйони доларів, обганяючи навіть голлівудські блокбастери.

А 2024 року держава оновила програму Cash Rebate для іноземних інвесторів і копродукцій, яка гарантує повернення 30%, причому максимальна сума повернення може сягати 10 млн євро на один проєкт. Так один із головних знімальних майданчиків Східної Європи перетворився на один із найвигідніших.

Великі румунські комплекси Castel Film Studios або Buftea Studios пропонують голлівудським та європейським шоуранерам повний цикл послуг за світовими стандартами, включно з фахівцями зі спецефектів. Їхня робота коштує дешевше, ніж у Західній Європі чи США, а після закінчення зйомок держава ще й повертає до 30% від витрат. Голлівуд і стримінги заощаджують бюджети, а Румунія отримує робочі місця, податки та постійне оновлення передових технологій.

Зокрема тут знімали суперхіт Netflix від Тіма Бертона «Венздей». Знаменита академія «Невермор» — це реальний замок Кантакузіно в румунському місті Буштень, а інтер’єри фільмували в історичних особняках Бухареста.

Чому не вийшло в Україні?

Питання риторичне. У ті роки, коли формувалася «румунська хвиля», Україна теж опинилася в полі зору європейських фондів. Але українське кіновиробництво в середині 2000-х було щільно прив’язане до російського кіноринку, що виключало національну самобутність та антиімперську риторику. А нечувана корупція не давала змоги зайти на ринок західним інвесторам.

Якщо в Румунії відбулася швидка «зміна варти», то в Україні важелі управління ще довго залишались у руках людей, які сформувались у радянській системі. Причому консерватори контролювали все — від професійної кіношколи, де вчили знімати кіно за лекалами 1970-х років ХХ століття, до управління виробничими потужностями. Точнісінько так само, як у випадку з Крісті Пую, будь-які спроби експериментувати з формою часто сприймались як «непрофесіоналізм», а гострі соціальні теми таврувались як горезвісна «чорнуха».

Але ж будь-яка «хвиля» в кіно — це не лише пошуки нової кіномови, а ще й художнє осмислення свого часу.

Тут із великим відривом лідирує «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького з його геніальною метафорою глухоти та німоти суспільства олігархічної доби, де пересічний українець реально не має голосу. І це, звісно ж, минулорічний хіт режисера Павла Острікова «Ти — космос». Задуманий іще до повномасштабного вторгнення, фільм в унікальний спосіб увійшов у резонанс зі світовідчуттям людини перед обличчям великої війни.

Водночас сказати, що головні успіхи українського кіно попереду, було б жахливим лицемірством: багато професіоналів воюють зі зброєю в руках, і багатьох уже немає в живих. На цьому тлі чимало українських кіношників успішно інтегрувались у кіновиробництво інших країн. Зокрема, мабуть, і в румунське.