Культура під час війни: як мистецтво рятує психіку українців

Під час війни людина втрачає не лише відчуття безпеки. Часто їй стає важко пояснити собі власний досвід. Вербалізувати його заважають травма, виснаження та постійна близькість загрози.

Українські лікарі та психотерапевти сьогодні працюють із безпрецедентним рівнем колективної травматизації. Водночас європейські науковці намагаються переосмислити сам підхід до психічного здоров’я в умовах тривалої війни, коли «повернення до безпечного життя» для мільйонів людей поки залишається неможливим.

Саме цим питанням було присвячено міжнародний симпозіум «Навігація травми та відновлення: медицина, суспільство та культура у часи війни», який відбувся в австрійському місті Кремс. У центрі дискусії опинилися не лише клінічні аспекти лікування травми, а й роль культури як одного з механізмів психологічного виживання та відновлення цілісності.

Організатором симпозіуму став Дунайський приватний університет — один із небагатьох європейських академічних майданчиків, де культуру та мистецтво розглядають не як «додаток» до медицини, а як важливу частину роботи з травмою. Ініціаторкою цієї міждисциплінарної дискусії стала австрійська науковиця, професорка, президентка Дунайського приватного університету Марга Б. Вагнер-Пішель, відома підтримкою України та роботою у сфері ментального та соціального здоров’я.

Мистецтво робить травму видимою

Одним із центральних інтелектуальних голосів симпозіуму став австрійський історик культури, філософ і публічний інтелектуал Томас Махо, почесний член Фундації «Геракл-Геба» Дунайського університету.

Махо запропонував дивитися на травму значно ширше, ніж як на клінічний діагноз. На його думку, війна руйнує не лише психіку людини, а й її внутрішній зв’язок зі світом та відчуттям реальності. Саме тому культура стає не другорядним елементом, а одним зі способів повернути людині здатність осмислювати пережите.

У цьому контексті Махо звернувся до ідей британського психоаналітика Стівена Фроша, який досліджував, як війна починає проникати у сни та внутрішній світ людини.

«Сирени, дрони та вибухи вже не просто структурують повсякденне життя, а починають проникати й у самі сни. Звук перетворюється на психологічний метроном», — поділився Махо однією з ключових ідей Фроша.

На його думку, саме мистецтво та культура здатні зробити видимими ті виміри травми, які часто вислизають від прямої мови.

«Травму неможливо зцілити лише медициною. Її також потрібно розповідати, робити видимою, пам’ятати й осмислювати через культуру», — наголосив Махо.

Театр під обстрілами

Репетиції між повітряними тривогами та прем’єри у бомбосховищах стали новою реальністю для багатьох українських театрів. Один із них — Херсонський музично-драматичний театр імені Миколи Куліша, один із найбільших на півдні України.

Після деокупації міста театр не припиняв діяльності ні на день, попри те, що працює в так званій червоній зоні.

Лише з початку цього року будівля театру двічі зазнала обстрілів: російські снаряди пошкодили дах, фасад і внутрішні приміщення. Але працівники щоразу усувають наслідки руйнувань і повертаються до репетицій. Вистави проводять у бомбосховищах — у інших районах міста.

«Ми не думаємо про евакуацію до безпечних регіонів, бо тоді постає просте питання: на кого ми залишимо нашого глядача? — каже директор театру Олександр Книга. — Люди приходять на вистави, й для них це доказ, що нормальне життя можливе. Якщо працює театр — отже, надія є».

За роки повномасштабної війни театр створив понад два десятки прем’єр і об’їздив із гастролями пів країни. Водночас, за словами Книги, інтерес до театрального мистецтва лише зріс, особливо серед молоді. Глядачі готові вистоювати в довгих чергах і полювати на квитки за кілька тижнів чи навіть місяців до початку вистави.

«Театр став для українців ментальною терапією. Це вже не просто можливість відволіктися. Це простір, де люди намагаються зрозуміти, ким вони є і за що тримаються, коли все навколо руйнується», — зазначає директор театру імені Куліша.

Майстерня в центрі Харкова

У середмісті Харкова, яке регулярно зазнає російських ракетних і дронових атак, розташована майстерня відомого українського художника Вачагана Норазяна.

Нещодавно до нього повернулася картина, написана 25 років тому. Будинок, у якому вона зберігалася, зруйнований обстрілом. Але сама картина дивом уціліла — пробита в тридцяти місцях уламками. Після пилу, попелу й вогню вона, за словами художника, набула майже божевільного вигляду. Норазян хоче її відновити та залишити як свідчення війни.

Саме майстерня стала для художника простором, де він переживає найважчі обстріли й знаходить сили для відновлення.

Картина "Ангел" дивом вціліла під час обстрілу Харкова

«Безумовно, мистецтво є формою терапії, — ділиться художник. — Саме в такий час воно стає синонімом життя. Люди приходять на виставки й ніби забувають, що триває війна. Вони заспокоюються, і це повертає їх у стан мирного життя».

За його словами, після початку великої війни багато людей, зокрема військових, почали звертатися до творчості інтуїтивно як до способу зберегти внутрішню рівновагу.

Як культура працює з травмою

Український психіатр і психотерапевт Дмитро Бойко, який працює з військовими та комбатантами, впевнений: українська ситуація радикально відрізняється від більшості моделей, на яких будувалися класичні протоколи лікування ПТСР.

«Більшість клінічних протоколів лікування ПТСР у військових будуються на двох припущеннях: що пацієнт є професійним військовим і що він повертається в безпечне мирне середовище. Але в українських реаліях не працює жодне з них», — пояснює він.

До 2022 року більшість українських військових були цивільними — вчителями, лікарями, інженерами, підприємцями. Багато хто з них добровільно вступив до війська протягом перших 74 годин вторгнення. І сьогодні вони повертаються не до мирного життя, а до країни, яка продовжує жити у війні.

Саме тому, за словами Бойка, дедалі більшого значення набувають не лише клінічні інструменти, а й ширші форми психологічної підтримки, зокрема культура та мистецтво.

Особливу роль сьогодні відіграє література, написана самими військовими.

«Людина читає про досвід, який мала сама, й розуміє: «Я не один». Це дає відчуття належності й самовалідизації», — каже психотерапевт.

На його думку, книжка або культурний досвід інколи стають першою безпечною точкою контакту людини з власною травмою, особливо тоді, коли вона уникає прямого звернення по психологічну допомогу. Психіатр пригадав випадок, коли він запропонував військовому спершу почитати книгу, а вже потім той звернувся по терапію.

Водночас культура допомагає суспільству руйнувати небезпечні міфи про військових.

«Мені дуже боляче чути висловлювання на кшталт: «Усі повернуться з ПТСР, усі повернуться травмованими». І вже інша крайність — це повна героїзація військових, коли їх сприймають як якихось богоподібних людей без людських потреб і слабкостей», — каже Бойко.

На його переконання, обидва полюси однаково небезпечні, адже позбавляють військових права залишатися людьми зі своїми емоціями, втомою та страхом.

Окремо Бойко каже про те, що після пережитої війни людина часто вже не може повернутися до своєї довоєнної ідентичності: «Після лікування травм у наших комбатантів часто відбувається побудова нової ідентичності. Неможливо повернутися в те місце, де я був до початку війни. Це вже буду я з новим досвідом».

Саме тому, на його думку, мистецтво, музика, поезія та література допомагають людині повернути відчуття живості.

«Нам не так важливо позбутися конкретного симптому, як повернути людину до повноцінного життя», — наголошує психотерапевт.

Професорка Полтавського державного медичного університету Лариса Герасименко додає, що Україні сьогодні важливо не лише накопичувати власний досвід роботи з травмою, а й інтегрувати європейські підходи: «Попри колосальний практичний досвід, нам бракує системності, яка вибудовувалася в ЄС роками. В Європі основну допомогу надають на рівні громад — через центри психічного здоров’я та мобільні бригади, а не лише у великих психіатричних лікарнях. Нам важливо перейняти модель, де пацієнт залишається включеним у соціум».

Арттерапія як мова травми

За даними ВООЗ, близько 70% українців повідомляють про симптоми тривоги, депресії або сильного стресу, але лише кожний п’ятий звертається по професійну допомогу.

За цих обставин творчі практики дедалі частіше стають одним із механізмів психологічної адаптації.

«Арттерапія особливо важлива на ранніх етапах роботи зі стрес-асоційованими розладами, — пояснює лікарка-реабілітолог та арттерапевтка Анастасія Животовська. — Вона допомагає знизити емоційне напруження, відновити відчуття безпеки та активізувати внутрішні ресурси людини».

Багато травматичних переживань зберігаються у фрагментованій, образній або тілесній формі, тому їх складно одразу інтегрувати через розмовну терапію. Саме з цим і працює арттерапія. Це може виглядати просто: малювання, робота з кольором, музика або навіть створення колажу. Але за цією простотою стоять складні психологічні механізми відновлення контакту з тілом та поступове повернення відчуття контролю.

«Арттерапія дає змогу безпечно наблизитися до складного досвіду, не травматизуючи людину повторно. Вона допомагає опрацьовувати переживання опосередковано, через образ. Й іноді достатньо однієї сесії, щоби знизити рівень тривожності та внутрішнього напруження», — зазначає Животовська.

Водночас фахівці наголошують: арттерапія не замінює професійного лікування, але може стати важливою частиною процесу відновлення.

Австрія виводить культуру на перший план

Австрійська науковиця, засновниця та голова правління Фундації «Геракл-Геба» Дунайського приватного університету Марга Б. Вагнер-Пішель упевнена, що творчість сьогодні не є декоративним елементом чи елітарною розкішшю. На її думку, це один із доведених шляхів до психологічної стабільності та відчуття сенсу.

«Раніше наукова спільнота часто дивилася на мистецтво зверхньо, оскільки воно не піддавалося науковій верифікації. Сьогодні ж ми знаємо, що досвід взаємодії з мистецтвом має виразний позитивний вплив на здоров’я», — каже професорка.

На її переконання, мистецтво дає змогу побачити людину значно ширше, ніж це можливо через самі лише клінічні показники: «Мистецтво розширює наше сприйняття далеко за межі того, що можна виміряти суто природничо-науковими методами. У взаємодії медицини та мистецтва закладено спільну інтенцію: зрозуміти людину в її цілісності поза межами самих лише показників і цифр».

Університет вивчає вплив музики та мистецтва на психічне здоров’я, а також видає науково-популярні книги, присвячені зв’язку між медициною, культурою та літературою. Одне з таких видань — «Цілюща сила літератури» (The Healing Power of Literature) — досліджує, як література поєднує лабораторне знання з реальним людським досвідом.

«Звернення до літератури суттєво збагачує медицину. Якщо медицина, з її переважно науковою орієнтацією, зосереджена на об’єктивації фактів, то література здатна наповнити це об’єктивне змістом і життям, відкриваючи погляд на безмежний горизонт різноманітних людських світів», — додає Марга Б. Вагнер-Пішель.

Родина професорки Вагнер-Пішель також пережила досвід вимушеного переміщення після Другої світової війни, тому вона добре розуміє довготривалі наслідки війни для людської психіки та суспільства.

Саме тому цю міжнародну співпрацю сьогодні зосереджено не лише на академічному обміні. Українські й австрійські фахівці намагаються спільно шукати нові методи допомоги людям, які пережили травму.

До цього діалогу поступово долучаються інші австрійські університети та дослідницькі інституції. Співпраця передбачає створення освітніх програм, підтримку реабілітації, а також довгострокові дослідження впливу війни на психічне здоров’я.

Симпозіум у Кремсі показав іще одну важливу річ: культура під час війни перестає бути питанням естетики чи дозвілля. Для багатьох людей вона стає способом втримати психіку від руйнування та зберегти цілісність.