Від НКВС до рашизму: що об’єднує радянський терор і сучасну Росію

«Коли мене спитають, що таке війна,

я без роздуму відповім — імена»

Максим Кривцов

Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій ми знову говоримо про імена. Не лише тих, кого сьогодні вбиває Росія, а й тих, кого вона знищувала століття тому.

Повномасштабна війна Росії проти України практично щодня збирає свою криваву данину, стираючи міста й села, вбиваючи наших людей — військових і цивільних, дорослих і малих, кількість імен яких уже не вміщається ні в голові, ні на новинному порталі. Ці імена — постійний і пекучий біль, що живе в серцях не лише рідних, а й тих, хто не знав жертв особисто. Наприклад, юна дівчина, художниця Вероніка Кошужко, вбита під час обстрілу Харкова 2024 року, чи турботлива бабуся, пенсіонерка Марія Примак, яка загинула після ракетної атаки столиці 2025 року.

Чиїсь історії завдяки медіа стають відомими в усьому світі, як, приміром, історія Ірини Фількіної — «жінки з червоним манікюром», убитої псковськими десантниками в Бучі 2022-го. Її доля вже стала міжнародним символом і одним із доказів російських воєнних злочинів. А чиїсь історії ще невідомі загалу, оскільки пов’язані з найсвіжішими втратами. 14 травня 2026 року Росія знову вчинила одну з наймасовіших і найважчих атак на Україну, забравши лише в Києві життя понад 20 людей, із яких троє — діти. Їхніх імен поки не оприлюднено, та біль від цього не стає меншим…

Як не меншають і гнів, що тримає нас у стані душевної й фізичної мобілізації — адже мусимо витримати й перемогти, — і палке бажання справедливої відплати тим, хто приніс смерть на нашу землю.

Покарання російських злочинців має обов’язково відбутися за нашого з вами життя, інакше людству варто забути про базові цінності й власну безпеку та визнати, що воно не здатне захистити себе від цинічних і аморальних потвор. Якщо не відбудеться реального суду з конкретними строками ув’язнення й відшкодування збитків, то поколінневі розриви, інші проблеми й клопоти та всілякі умовні такери карлсони чи владіміри соловйови, куплені за фсбшні кошти, спробують розмити поняття відповідальності, розуміння добра і зла. Й тоді світу доведеться готуватися до наступної війни та її жертв. Адже теперішня ситуація в Європі виразно показала, що непокаране зло повертається, й повертається в іще потворнішій та агресивнішій формі. Свого часу, аби здолати нацистський режим, чимало впливових країн пішли на угоду з дияволом — комуністичною системою, заплющивши очі на її злочини проти власних громадян. Путінська Росія, обравши «знайомий» шлях культу особи на кшталт сталінського, політику внутрішнього ізоляціонізму й зовнішньої експансії, пошуку ворогів та ідеї власної вищості, зрештою, відродивши й апологетизувавши чекістське минуле, неминуче прийшла до рашизму як ідеології, способу мислення й діяння.

Фашистському російському світогляду, що ґрунтується на радянських традиціях і спрямований на ведення агресивної війни та виправдання насильства, необхідно жорстко й наполегливо протистояти. Завдяки війську Україна чинить збройний спротив, використовуючи всі свої можливості й підтримку країн-сусідів. Проте чимало важить і боротьба культурна та інтелектуальна — з імперськими міфами, стереотипами, викривленнями реальної картини радянського минулого, на яких базується пропаганда агресивної й людожерської Росії.

Одним із таких міфів став виплеканий засобами кінематографу та поп-мистецтва загалом образ СРСР як країни «смачного морозива», низьких цін і турботи про своїх громадян. Цей міф у російській політиці пам’яті завжди поєднується із запереченням подій Великого терору 1937–1938 років та інших каральних операцій чи їх поясненням потребами політичного моменту або економічної доцільності. Масове вбивство мирних людей у мирний час цинічно ігнорують, архівно-кримінальні справи репресованих засекречено й доступ до них закрито.

В Україні натомість документи радянських каральних органів відкриті для широкої аудиторії, а щорічне проведення відповідно до указу президента України від 2007 року Дня пам’яті жертв політичних репресій у третю неділю травня (цього року — 17 травня) свідчить про те, що суспільство готове до адекватного сприйняття травматичного минулого та щирої розмови про непрості процеси й тяжкі наслідки російсько-більшовицької окупації. Адже насправді історія може навчити. Особливо якщо хочеш навчитися й зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки. Побачити вплив тих чи інших рішень на долю цілого народу. Усвідомити, що в мінливому світі лише власна самостійна правова держава убезпечить від повторення геноцидних практик.

Украй важливо, щоб за величезною кількістю жертв репресій (а за даними Українського інституту національної пам’яті, у період Великого терору на території УРСР було засуджено 198 918 осіб, із яких близько двох третин — до розстрілу) українські громадяни помічали глобальніші речі. Адже йдеться, з одного боку, про позбавлення спільноти певної альтернативи розвитку. Вбивши письменників і художників, акторів і професорів, студентів та інженерів і, зрештою, просто майстрів своєї справи, незалежно від професії, червона Москва ліквідувала цілі наукові й мистецькі школи, обезголовила промислові, навчальні та музейні заклади й у такий спосіб підважила інтелектуальний капітал.

З іншого боку, масові політичні репресії загальмували природний процес передавання досвіду від одного покоління до іншого. Адже ті, хто міг би розповісти про чин і боротьбу, культуру й питомі традиції, Українську революцію 1917–1921 років і державотворчі мрії, опинились у ямах Биківні, Сандармоху, Вінниці, Рутченкового поля та ін.

Ну й, власне, з третього боку, за великою кількістю жертв необхідно завжди бачити індивідуальні історії, усвідомлюючи, що кожна знищена комуністичним режимом людина творила свій окремий світ, про щось мріяла, чогось прагнула, міркувала, відчувала, вибудовувала плани на майбутнє. Ось такі індивідуальні історії напрочуд прозоро демонструють банальність і повсякденність зла, коли вбивства в СРСР перетворювалися на бюрократичну рутину, відсутність критичного мислення, виконання планових показників. Пам’ятаймо, що на кожну українську область у ті часи довели конкретні плани (т.зв. ліміти) на розстріл, стосовно яких слід було регулярно звітувати. Виконуючи злочинні накази, співробітники НКВС не помічали й не хотіли помічати перед собою живу людину з плоті й крові, налякану, побиту, зневажену, а сприймали її як цифру в рядку статистичної звітності.

Тотальне знеособлення — ще один злочин тоталітарної системи, який можна компенсувати, лише називаючи імена жертв, розповідаючи персональні історії, показуючи на їхньому прикладі, як діє тоталітарна машина знищення — використовує найдрібніші факти біографії, побутові обставини, родинні історії, аби виправдати незаконне вбивство.

Уявіть собі молодого автора, який, дебютувавши лише на початку 1930-х років, серйозно переймається тим, щоби його слово не було порожнім, непотрібним, бездарним. У листі до дружини Михайло Дубовик писав: «Як хочеться сказати щось таке, щоб у ньому відчувалося серце, буяння пристрасті, вогню, гніву, радості, суму, любові… Іноді кусаєш губи і сльози котяться з очей. Оце і є муки творчості. Оце і є мука, яка сповняє моє серце і родить оті запитання: «навіщо? для чого?».

Маючи слабке здоров’я та лише ставши на літературний шлях, він заробляв на прожиття, змінюючи різні професії: коректора, інструктора сількорів, секретаря, друкувався в тогочасній пресі. Але попри такий зовні стандартний шлях «пролетарського письменника», зберігав українськість у побуті та мовленні. Принаймні його син — відомий художник-шістдесятник Олександр Дубовик — згадував: «Вдома в нас розмовляли тільки українською, у дитячому садку теж, потім мене віддали в українську школу. Коли під час евакуації опинився в Челябінську, мав проблему: я не розумів російської, і мене не розуміли!».

Михайла Дубовика заарештували у червні 1941 року, інкримінувавши антирадянську діяльність та участь у «націоналістичній» організації «Просвіта» (NB!). Михайла Дубовика розстріляли 7 липня 1941 року в Києві, 1954-го письменника реабілітували. Але родині упродовж десятиліть наполегливо брехали про справжні обставини смерті. Правду про долю батька син дізнався аж 1991 року.

А тепер уявіть собі дівчинку з Фастівщини на ім’я Ганна, яка з дитинства виховується в традиційній рольовій моделі. Слухається батьків, дотримується звичаїв, співає в церковному хорі, ходить до місцевого костелу, виходить заміж. У 20 років народжує сина, потім доньку й мирно хазяйнує на землі разом із чоловіком. У жовтні 1937 року Ганну Лясоту заарештовують співробітники НКВС «за вороже ставлення до радянської влади, контрреволюційну агітацію» і «письмовий зв’язок з родичами у Польщі». Ось так приватне листування жінки, яке засвідчили деякі односельці, укупі з критикою здирницького ставлення влади до колгоспників і навчанням дітей рідної мови вартували мешканці села Снігурівка життя. І не важило, що «слідство» тривало лише 15 днів, а сама справа базувалася тільки на словах. Ганну Лясоту розстріляли 10 листопада 1937 року в Києві, а реабілітували 1 червня 1989-го.

Проте за часів комуністичного правління не лише творча діяльність чи критика рівня життя могли стати підставою для арештів. Тоталітарна система влаштована так, що навіть мовчання розцінювалось як підозріле. Вчителька Триліської школи на Київщині Олена Крамська привернула увагу до себе поведінкою, бо «в розмові з учителями була дуже обережна, особливо на політичні теми» (це пряма цитата з її характеристики з місця роботи), а ще від родичів за кордоном отримувала посилки (сало, пальто, шарфи, дитячу літературу). Але найбільше зачепив у справі жінки звичайний бюрократичний документ про здачу п’яти срібних ложок і одного золотого хрестика у фінвідділ НКВС, бо вони не мали стосунку до справи й не могли бути речовим доказом. Звісно, навіщо сину заарештованої, 15-річному хлопцю, в якого невдовзі розстріляють і маму, й тата, дорогоцінні речі. Про нього ж має «подбати» радянська влада…

Імена, які ми згадуємо, вшановуючи пам’ять жертв політичних репресій, — це не лише озвучені фізичні втрати українського населення внаслідок злочинів комуністичного режиму. І не тільки підтвердження того, що всі ці жахіття відбувалися на нашій землі в окупаційні часи. Це також наш символічний рахунок до Росії, незалежно від того, якого кольору прапор наразі майорить над Кремлем. Адже накази й цифри спускалися з Москви, операції санкціонувало вище партійне й державне керівництво СРСР, а вбивства людей були не «ексцесом виконавця», а системною та планомірною політикою влади. І цей символічний рахунок з іменами сотень тисяч закатованих маємо додати до інших імен, які згадаємо під час майбутнього суду над рашизмом і комунізмом.