Чи повинна Україна рятувати Путіна?

Відомий американський журналіст, колумніст та член редакційної колегії впливової американської газети    The Wall Street Journal Холман В. Дженкінс-молодший (Holman W. Jenkins, Jr.) надрукував в The Wall Street Journal статтю з промовистою назвою «Asking Ukraine to Save Putin» (Прохання до України врятувати Путіна) з підзаголовком  «Pressure for a deal will increasingly smell like pressure to rescue the regime in Moscow» (Тиск щодо угоди дедалі більше пахне тиском щодо порятунку режиму в Москві).

В якій він зокрема пише: «Настав цілком передбачуваний момент. Україна отримала нові причини для внутрішніх дискусій щодо компромісу в питанні,  чи варто обмінювати землю на мир, принаймні ту землю, яку Росія вже окупувала. Це та угода, на якій  адміністрація Трампа наполягала для України, і про яку адміністрація Байдена сигналізувала раніше. Але тепер, якщо її знову попросять піти на поступки Росії, Україну можуть по суті попросити стати інструментом порятунку Владіміра Путіна».

У статті Холмана В. Дженкінса-молодшого, порушується питання, що сьогодні стоїть у центрі міжнародної політики та безпеки: наскільки можливі дипломатичні компроміси між Україною та Росією під тиском адміністрації президента Сполучених Штатів Дональда Трампа та інших зовнішніх акторів, і які геополітичні наслідки це може мати. Дженкінс підкреслює, що тиск на Київ з метою укладення угоди дедалі більше виглядає не як шлях до миру, а як спроба врятувати режим Путіна.

Це спостереження вказує на критичну дилему, яка стоїть перед Україною: між прагматичним прагненням зупинити війну та необхідністю захистити державний суверенітет і територіальну цілісність.

Суть аргументів Дженкінса полягає в тому, що будь-яка угода, яка передбачає поступки Києва, ризикує стати інструментом легітимації агресії Кремля. Історично подібні ситуації вже мали місце. Міжнародні переговори, в яких слабші сторони погоджувалися на територіальні чи політичні поступки під тиском сильніших держав, часто призводили до послаблення позицій об’єкта нападу та зміцнення агресора.

Особливо важливим у підході Дженкінса є наголошення на політичній паралелі між адміністраціями Трампа і Байдена. Він зазначає, що адміністрація Трампа відкрито просувала ідею обміну територій на мир, тоді як адміністрація Байдена лиш сигналізувала про готовність до подібного підходу.

Тепер же, будь-який натяк на компроміс з Москвою можна розглядати не лише як дипломатичний крок, а як потенційно небезпечний тиск на Україну, щоб вона стала активним учасником стабілізації режиму Путіна. І це коли економіка  Російської Федерації починає дихати на ладан.

Крім того, ця проблема має глибокі міжнародні виміри. Адже будь-який компроміс, що включає поступки Росії, може створити небезпечний прецедент для інших світових конфліктів. Якщо агресор бачить, що окупація території може бути винагороджена дипломатичними поступками, це підвищує ризик повторення подібної поведінки у майбутньому.

А для західних союзників України виникає етична та стратегічна проблема: підтримувати Київ у збереженні територіальної цілісності чи підштовхувати до поступок, аби уникнути подальшої ескалації війни? Дженкінс чітко окреслює, що тиск, який може походити навіть від союзників, часто маскується під гуманістичні або прагматичні аргументи, але фактично служить інтересам Кремля.

Ще однією важливою темою є внутрішньополітичний вимір. Українське суспільство, переживаючи руйнівну агресію, має власну оцінку того, що означає «мир ціною територій». Поступки заради негайного закінчення війни можуть викликати значне невдоволення і стати джерелом політичної нестабільності. Таким чином, будь-які спроби зовнішнього тиску на Київ для підписання такої сумнівної угоди ризикують не лише міжнародною, але й внутрішньою легітимністю.

Дженкінс також наголошує на складному психологічному аспекті. Бо прохання до України стати «інструментом порятунку Путіна» створює моральну пастку.

З одного боку, є прагнення уникнути продовження виснажливої кривавої війни, а з іншого – очевидно, що такі поступки не зупинять ворога, а лише нададуть  йому час для консолідації і зміцнення позицій. Це підтверджується сучасною практикою міжнародних конфліктів, коли слабші держави часто стають об’єктом маніпуляцій сильніших гравців, які фальшиво прикривають власні інтереси «моральними» аргументами про мир і стабільність.

У стратегічному вимірі стаття підіймає  ключове запитання: чи здатна міжнародна спільнота проводити політику, яка дійсно забезпечує мир, не ставлячи при цьому агресора у вигідну позицію?

Автор натякає на необхідність критичного перегляду підходів, які передбачають тиск на того, хто зазнає нападу замість того, щоб зосередитися на обмеженні можливостей агресора та посиленні його ізоляції. Така стратегія вимагає від Заходу не лише політичної рішучості, але й стратегічної довгострокової перспективи, адекватного аналізу ризиків та моральної чіткості.

Аналіз позиції Дженкінса-молодшого дозволяє констатувати, що будь-які зовнішні вимоги щодо територіальних чи політичних поступок з боку України виходять далеко за межі класичної дипломатичної практики врегулювання конфліктів і несуть глибокі деструктивні наслідки для всієї системи глобальної безпеки.

Безперечно, що такий сценарій не зупинить експансіоністські амбіції Москви, а лише зафіксує проміжний етап агресії, створюючи прецедент, де сила руйнує встановлені кордони за мовчазної згоди світової спільноти. Це прямо суперечить засадничим нормам справедливості та принципам Статуту ООН, які гарантують недоторканність суверенітету держав.

Для самої України реалізація такого підходу означала б капітуляцію перед екзистенційною загрозою, руйнацію внутрішньої суспільної єдності та підрив базових національних інтересів, головним з яких є забезпечення довгострокової безпеки та незалежного розвитку.

Задовільнення експансіоністських апетитів Москви створює небезпечний прецедент, який девальвує дію міжнародного права та нівелює принцип недоторканності кордонів. Дженкінс цілком обґрунтовано наголошує, що такий компроміс не ліквідує першопричину конфлікту – ревізіоністську природу чинного російського режиму, яка базується на ідеології відновлення імперської сфери впливу.

Дженкінс-молодший переконливо демонструє, що будь-які рішення у цьому випадку мають оцінюватися не лише через призму короткострокових вигод, а через довгострокові наслідки для безпеки, суверенітету та моральної позиції Української держави.

І тут виникає глибока критична дилема – світова політика, побудована на прагматизмі і балансі сил, ризикує залишати поза увагою людський фактор, від якого, зрештою, залежить легітимність будь-яких рішень. Тому сьогодні Україна стає не лише фронтом протистояння з агресором, а й лакмусовим папірцем моральної зрілості міжнародного співтовариства.

Безсумнівно, що стаття Дженкінса має потенціал викликати суперечки через провокативний тон та формулювання, що можуть комусь здатися контроверсійними. Проте, якщо її читати уважно, то вона стає важливим закликом до того, щоб у глобальній політиці перестали домінувати короткострокові вигоди й сумнівні стратегічні маневри.

Експерт не пропонує простих рішень, але його стаття відкриває важливу перспективу для розуміння того, що роль України в сучасному світі виходить за межі територіального суверенітету і стає ключовим чинником формування глобальної справедливості.

Поява  статті Холмана В. Дженкінса-молодшого «Прохання до України врятувати Путіна» в The Wall Street Journal, яка традиційно відображає погляди американського бізнесу та поміркованого крила Республіканської партії, говорить про те, що рейганівське крило республіканців не згодне з відвертими намаганнями президента США Дональда Трампа присудити перемогу у війні диктатору Путіну.

І є виразним індикатором глибокого концептуального та ідеологічного розколу всередині Республіканської партії щодо майбутнього американської зовнішньої політики та архітектури глобальної безпеки.

Як рупор американських бізнес-кіл та поміркованого партійного істеблішменту, The Wall Street Journal транслює зростаюче занепокоєння рейганівської фракції республіканців, яка послідовно відстоює принципи глобального лідерства США, стримування тоталітаризму та безумовної підтримки демократичних союзників.

Оприлюднення такої позиції у впливовому консервативному медіа свідчить про відкритий спротив спробам адміністрації Дональда Трампа радикально змінити зовнішньополітичний курс через нав’язування Україні сумнівних територіальних поступок чи угод, які де-факто означали б легітимізацію агресії Кремля.

Цей інформаційний крок демонструє, що прагматична частина республіканської еліти розглядає придуману Дональдом Трампом «перемогу» Росії, чи геополітичне «рятування» путінського режиму, як пряму загрозу довгостроковим економічним та безпековим інтересам Заходу, руйнацію системи міжнародного права та небезпечний прецедент для інших ревізіоністських сил у світі.

Очевидно, що ця стаття  є не просто особистою думкою поважного політичного експерта, а й системним сигналом про те, що прихильники глобальної відповідальності всередині Республіканської партії починають протистояти ізоляціонізму та трансакційній політиці прагматизму її теперішнього керівництва.

Послідовники політичної традиції президента Рональда Рейгана в Республіканський партії,  публічно наголошують на тому, що підтримка України є інструментом протидії тріумфу диктатур та запобіганням геополітичному хаосу. Що  вказує на намагання традиційних республіканських еліт перехопити ініціативу у зовнішньополітичних дебатах в Сполучених Штатах.