Мистецтво втечі від реальності під час війни: чому Венеційська бієнале 2026 занурилася в меланхолію і як там звучить голос України

Як відомо, цьогорічна бієнале не задалась від самого початку: її кураторка Койо Куо, швейцарка камерунського походження, що стала першою жінкою з Африки на цій посаді, померла в травні 2025 року, за рік до відкриття і за 9 днів до оголошення теми і концепції вернісажа “In Minor Keys” (На мінорний лад).

Надалі її проєкт реалізовували 5 радників, а заявлена заздалегідь тема, що мала сигналізувати про акцент на занурення у внутрішній світ, глибокі повільні роздуми, вихід з інформаційних гонок, сповільнення тощо — набула і відверто меморіальний відтінок. Власне, це був безпрецедентний крок: робити виставку з мертвим куратором, але як згодом виявилось, це було лише початком.

За кілька тижнів до відкриття бієнале міжнародну культурну спільноту збурила інформація про те, що на виставку повертається Росія — попри чіткі європейські санкції. Дирекція бієнале, яке є приватною комерційною організацією, вступила в жорстке протистояння з міжнародною культурною спільнотою, урядами 22 європейських країн, які висловили протест, і зрештою урядом рідної Італії, який виступив категорично проти. Європейська комісія навіть зупинила фінансування бієнале, відкликавши грант в розмірі 2 млн євро. Вірогідно, бієнале не дуже помітила це у фінансовому плані (лише оренда одного павільйона коштує майже 3 млн євро), але безперечно це був символічний жест, так само як і відмова міністра культури Італії приїхати на відкриття бієнале, що теж було безпредцедентно. Зрештою, свій внесок в протистояння внесло і журі бієнале, спочатку відмовившись оцінювати павільйони країн, керівники яких наразі звинувачуються Міжнародним кримінальним судом у злочинах проти людяності — а саме Росію та, до купи, Ізраїль. Але і ця заява не справила враження на організаторів, тому менше ніж за тиждень до відкриття журі повним складом пішло у відставку. Отже, цього року Золотого та Срібного левів визначатиме не журі, а глядацьке голосування. До всього цього параду неймовірних рішень додався ще й марафон протестних акцій, що розтягнувся на всі три дні офіційного відкриття.

Мистецтво & політика

Протестну бомбу було закладено під бієнале ще заздалегідь — відтоді як стало відомо, що цього року нарешті запрацює павільйон Ізраїлю, закритий минулого разу на знак протесту проти захоплення заручників 07.10. 2023. Цьогорічні великі пропалестинські протести було анонсовано заздалегідь, було навіть відомо день (останній з трьох передпоказу) і здавалось, що це і буде головним соціальним перформансом бієнале. Але з того моменту, як стало відомо, що на вернісаж повертається Росія, палестинсько-ізраїльське протистояння відійшло на другий план. Найрізноманітніші сили, етнічні, соціальні та політичні групи і окремі актори стали готувати свої протести — і в результаті це бієнале перетворилось на фестиваль політичних перформансів різного масштабу, вдалості та помітності.

Розпочався марафон протестною акцією біля входу в Джардіні «Від окраїни імперії до відкритої лагуни». Її організували і провели представники корінних народів Росії, які прийшли на набережну, щоб заявити про колоніальну сутність Російської імперії та своє право на власний голос. Можна сказати, що це був найперший артперформанс бієнале. Далі глядачі потрапляли в Джардіні, де відбувся спільний протест Pussy Riot i FEMEN біля російського павільйону. Гучний і помітний, він зібрав усю бієнальну пресу і нагадав про фірмові атрибути обох доволі призабутих вже протестних брендів — рожеву балаклаву та сувенірний український вінок. Наступного дня відбулась велика хода проти участі Росії в бієнале та на підтримку України, ініціатором якої став латвійський Центр сучасного мистецтва. Вона пройшла під дуже доречним гаслом "Смерть у Венеції" (Death in Venice), яке нагадувало, що російська культура під час війни є кривавою. Надалі принт плаката з переробленим лого бієнале було викладено у вільний доступ і розміщено на фасаді павільйона Латвії, поряд з українським прапором. Завершила цей парад маніфестацій велика протестна акція, що пройшла на головній площі Венеції 9 травня, в День Європи, під гаслом "Out of the russia from the Biennale" (росія геть з бієнале), учасники якої скандували "Russia go home". Серед учасників з різних країн, прапорів України та Євросоюзу там можна було побачити і шість українських дівчат з величезним шматом червоної тканини та у футболках з написами, що нагадували про злочини Росії на кшталт "artwashion war crimes" або "Bucha. Mariupol. Venice?"

Паралельно з цими гучними акціями впродовж трьох днів на бієнале і навколо відбувались різноманітні художні та соціальні інтервенції. Одна з них стала інтервенцією в буквальному сенсі — так, український кінооператор та віськовослужбовець ГУР Юрій Грузінов прямо в парадній гурівській формі під виглядом звичайного глядача відвідав російський павільйон, маючи в руках великий червоний записник, на обкладинці якого було написано «Список п*дарасів 2026». Крокуючи павільйоном, він періодично зупинявся і щось писав у блокноті — це безперечно був відсил до славнозвісного блокнота Буданова. Набагато менш провокативною, на перший погляд, виглядала мистецька інтервенція в простір Венеції Дарії Кольцової «Відлуння» — українська військова форма, що за венеційською традицією вивішена сушитись на мотузці високо над вулицею. Мисткиня попросила форму у друзів-художників, що зараз перебувають в ЗСУ, також для проєкту було передано форму бійців підрозділу «Азов». Ще один проєкт, який можна було побачити за територію бієнале — плакати «Невидимий павільйон», які являли собою анонси подій за участі українських діячів культури: літературні читання, воркшопи, покази фільмів тощо. Кожен плакат було перекреслено стрічкою, на якій було позначено, що подія скасована, адже її автора вбито Росією. Інформація на плакатах була створена, спираючись на моніторинговий сайт під егідою українського PEN, який веде рахунок втрат діячів української культури з початку повномасштабного вторгнення, цей проєкт було створено за підтримки Асоціації українців в Італії (NAU). Наразі на сайті зафіксовано вже майже 300 прізвищ — і цей список, на жаль, не повний. На тему втрат української культури висловились також і латвійські активісти, створивши стікери 110/346 (кількість митців-учасників бієнале проти кількості вбитих росіянами українських митців).

Україна на бієнале

Цього року, як і багато років поспіль, Україна була представлена двома проєктами — національним павільйоном на бієнале (в Арсеналі) та виставкою PinchukArtCentre в палаццо Поліньяк. Але фактично місць присутності та проявлення України на бієнале було набагато більше.

Почати з того, що цього року куратори українського павільйону Ксенія Малих та Леонід Марущак спланували проєкт настільки вдало, що павільйон фактично мав одразу дві повноцінні локації в обох ключових точках бієнале. Хоча формально він був розташований в Арсеналі, головний об’єкт проєкту «Гарантії безпеки» — бетонна скульптура «Оригамі Олень», створена Жанною Кадировою для парку «Ювілейний» міста Покровськ в 2019 році та евакуйована звідти Леонідом Марущаком восени 2024 року через наближення лінії фронту до міста — була розміщена прямо біля входу до Джадіні, на головній алеї, так, що її одразу бачили всі відвідувачі. Скульптура закріплена на мотузках над вантажною платформою, на якій вона, власне, здійснила тур перед бієнале Україною та Європою; інформація про український проєкт з’явилась на шпальтах газети The New York Times в перший же день передвідкриття. Так само в Джардіні, в приміщенні польського павільйону, дружньо наданому на дві години українцям, пройшла публічна дискусія під проводом співкураторки українського павільйону Ксенії Малих за участі українських та міжнародних митців, а також за участі відомої колекціонерки та меценатки Франчески Тиссен-Борнеміза, яка впродовж років є відданим симпатиком України. Там само прямо на платформі, тобто на головній алеї Джардіні, відбулось відкриття українського павільйону за участі міністерки культури України Тетяни Бережної та президента комісії по культурі італійського парламенту Федеріко Молліконе. І нарешті в павільйоні в Арсеналі розміщено документацію проєкту: десятки годин відео, які розповідають про евакуацію скульптури та її шлях до Венеції, організовані в елегантну просторову конструкцію, створену Олександром Бурлакою.

Не менш помітною була експозиція PinchukArtCentre, яка розміщена в палаццо прямо поряд з мостом Академія таким способом, що всі можуть бачити величезний банер в синьо-жовтих кольорах з назвою проєкту: Still Joy (Тиха тривка радість). Експозиція об’єднувала роботи українських та міжнародних митців в міркуваннях про те, що може стати приводом для радості під час війни. Відправною точкою проєкту стали свідчення і спогади, збережені ветераном та морським піхотинцем Глібом Стрижко, що пройшов російський полон.

Найкращі павільйони та головні тренди

Як відомо, передпоказ для преси та спеціалістів триває три дні, а сама бієнале — пів року. Багато хто свідомо відвідує виставку після того, як ажіотаж закінчиться — щоб нарешті подивитись представлене мистецтво в головній кураторській експозиції, національних павільйонах та численних паралельних програмах. Для тих наших читачів, які, попри все, продовжують дотримуватись класичних правил та відвідувати бієнале заради мистецтва (так, я розумію, що це трохи дивно, але, погодьтесь, в цьому є особливий шик) — так ось, для таких особливих поціновувачів хотілося б трохи розповісти про найцікавіші павільйони, а також ті, відвідування яких є must see цього року.

Насамперед треба відвідати павільйон Австрії. Ви досить швидко знайдете його по черзі, яка стоїть до нього, цього року це найпопулярніший павільон бієнале. Пояснюється це просто: кураторкою національного проєкту стала Флорентина Хольцінгер, мабуть, найбільш трендова нині мисткиня та режисерка, відома своїми радикальними постановками та перформансами, де беруть участь абсолютно оголені актори і акторки різного віку. Лайфхак: якщо черга буде надто довга або у вас не буде часу, пам’ятайте, що кожної години перед павільйоном відбувається перформанс, який є квінтесенцією проєкту і справляє чи не найбільше враження. Також необхідно побачити павільйон Бельгії, де відбувається розрягнутий в часі артперформанс, та павільйон Греції, це демонструється, можливо, найкраща за останні роки дуже якісна тотальна інсталяція під назвою «Кімната втечі»: турбонаддувна «платонівська печера», народжена інтернетом (автор Андреас Ангелідакіс).

Щодо наскрізних тем, одна з найпомітніших цього року — тема примирення з власним минулим, яким би воно не було. Куратори та митці з різних країн представили проєкти, засновані на кумедних, цікавих, важливих, контровесійних явищах з власної історії: це могла бути подія, культова телепрограма, стиль дизайну, або просто книга чи висловлювання. Єдина умова — це мало бути щось про цю країну, що має нині для неї сентиментальну цінність і наводить місток між минулим і сьогоденням, навіть якщо це був не дуже компліментарний з нинішнього погляду епізод. Але минуле само собою є цінністю, стверджують численні національні павільйони — теза, яку ми, українці, на жаль, не можемо собі сьогодні дозволити.

Так, проєкт павільйону Албанії «Місце під сонцем», Дженті Коріні інспірований журналом «Безкровне вбивство» та його албанським випуском (1916), виданого авангардною групою з Петербурга. Журнал висміював шовіністичні погляди на Албанію, зображені крізь призму екзотизації нібито виняткової войовничості та кровожерливості албанців. Павільйон Латвії представляє нову роботу художнього дуету MAREUNROL`S, інспірровану Untamed Fashion Assemblies (UFA), Асамблеєю неприборканої моди, яскравим fashion-фестивалем, що вирував у Ризі впродовж 1990–99 років та збирав авангардних дизайнерів та митців з усього колишнього СРСР. Проєкт павільйона Німеччини розмірковує про спадок НДР, її будівництво та дизайн. І все це просякнуто подвійною ідентичністю. Мігранти, вигнанці і прибульці, люди, що змушені перетравлювати чужий досвід і водночас зберігати свій — ця тема, можливо, найяскравіше проявлена в павільйоні Сербії. Інсталяція Предрага Дьяковича об’єднує фото, нібито взяті з родинних альбомів, та окремі речі, що символізують подорож, як-от старі валізи. Окремою темою тут є неможливість повернення — не у фізичному, а, найімовірніше, в ментальному сенсі.

З паралельної програми бієнале можна згадати безперечний must see — велику персональну виставку Марини Абрамович у музеї Академії. Це перша виставка сучасного мистецтва в цих стінах, а також перша виставка жінки-мисткині, що працює в жанрі перформанса. І там тема трагічної неможливості повернення і вічного бажання повернутись теж була проявлена. Після анфілади залів, заповнених добре відомими киянам «енергетичними кристалами», до яких треба притулятись, підходити або ставати ввередину, щоб «напитатись енергією», була невеличка кімната, де просто стояли на столику кілька старих дискових телефонів. «Можна чіпати» — було написано зверху. Люди зупинялись, брали в руку слухавку, пригадували якісь давно забуті номери — і крутили диск. І довго слухали мертву трубку, сподіваючись на відповідь. Телефони не були підключені до електромережі, але, вочевидь, підключались до мережі пам’яті.

Питання без відповіді

Окрім максимально актуальної політичної складової, що перетворила бієнале на арену протестних баталій, експозиції несли на собі відбиток вже звичних протиріч. Як колишнім імперіям говорити про деколонізацію так, щоб уявний пробковиий шолом не дуже налізав на очі? Що робити з очевидною проблемою «фольклорно-етнографічних» країн, яким водночас треба і не треба продовжувати експлуатувати свою екзотичність? Як вибороти своє місце, свій шматок уваги, знайти свій голос і, нарешті, створити свій культурний бренд на цьому щільному і перенасиченому ринку культур? Ще нещодавно частина цих питань стосувалась і України, втім, сьогодні в неї, як країни і як культури, нові виклики: як, перебуваючи у війні, розказати світу про себе щось окрім війни, щось, що є визначальним і значущим. Впевнена, що Україна знайде для цього якесь ефективне та, як завжди, асиметричне рішення.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.