Компенсація за заручини і ризики для майна: юрист Цибко - про проблеми нового Цивільного кодексу

Про що йдеться у матеріалі:

Оновлення Цивільного кодексу України, яке нещодавно запропонували народні депутати, стало приводом для широкої дискусії та критики з боку суспільства. Зокрема тому, що частина норм стосується дуже чутливих тем: шлюбу, розлучення, фактичних сімейних відносин, права власності та реєстрації майна. Як наслідок, відповідна петиція на сайті президента України про недопущення ухвалення нового Цивільного кодексу набрала 29 тисяч підписів і передана на розгляд.

Адвокатка, юристка практики вирішення судових спорів RELIANCE Ірина Цибко прокоментувала для Главреду найбільш обговорювані положення законопроєкту, та розповіла, які ризики містить у собі нова редакція закону.

Чому ідея шлюбу з 14 років є ризикованою?

Однією з найбільш резонансних у дискусії навколо нового Цивільного кодексу стала норма про можливість укладення шлюбу з 14 років за рішенням суду. У проєкті вона формулювалася так: "За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам".

Після суспільного резонансу цю норму вирішили вилучити. У редакції, яку підтримали в першому читанні, залишили чинний підхід: право на шлюб може бути надане особі, яка досягла 16 років, якщо суд встановить, що це відповідає її інтересам.

Попри вилучення норми, сама поява такої пропозиції викликала серйозні запитання у правозахисників та юристів. За словами Ірини Цибко, ідея шлюбу з 14 років несла кілька фундаментальних ризиків.

"У 14 років дитина перебуває в стані повної фінансової та психологічної залежності від батьків або опікунів", — пояснює юристка.

Саме тому, за її словами, у таких випадках існує ризик примусу. Згода дитини могла б бути лише формальною, тоді як фактичне рішення ухвалювали б дорослі.

Ще один ризик — можливість використання раннього шлюбу для приховування злочинів проти дитини або уникнення відповідальності.

Крім того, ранній шлюб може обмежити майбутнє дитини: перервати навчання, ізолювати її від нормального соціального життя та покласти на неї сімейні обов’язки, до яких вона ще не готова.

"Дитина фактично позбавляється права на повноцінний розвиток, фокусуючись на сімейних обов’язках, до яких вона не готова ні фізіологічно, ні ментально", — наголошує Цибко.

​Чи може держава забороняти розлучення під час вагітності?

На думку Ірини Цибко, держава не повинна примушувати людей залишатися у шлюбі, якщо один із подружжя цього не хоче. Шлюб має бути добровільним союзом.

Водночас реформа пропонує не просто дозволити розлучення, а одночасно захистити права матері та дитини. Тобто суд має вирішувати питання аліментів, утримання матері та інших гарантій.

"Основна ідея реформи — перехід від "заборони розлучатися" до "захисту майнових та особистих прав матері та дитини"", — зазначає юристка.

Проблема в тому, що заборона на розлучення може стати пасткою, особливо у випадках домашнього насильства.

"Заборона на розлучення під час вагітності часто стає пасткою для жінок, які потерпають від насильства", — попереджає Цибко. І пояснює: якщо людина не хоче залишатися у шлюбі, формальне збереження цього шлюбу не вирішує проблему, а лише підтримує ілюзію сім’ї.

Що може змінитися для пар у "цивільному шлюбі"?

Якщо фактичні шлюбні відносини визнаватимуться вужче, це може сильно вдарити по людях, які роками жили разом, але не реєстрували шлюб. Найбільший ризик — у поділі майна. Людині доведеться доводити не просто факт спільного проживання, а конкретний внесок у купівлю майна.

"Якщо фактичні відносини будуть визнаватися "вужче", ми побачимо перехід від презумпції спільності до презумпції роздільності", — пояснює юристка.

Тобто майно вже не обов’язково вважатиметься спільним лише тому, що пара жила разом. Суд може вимагати документи, банківські виписки або договори.

"Свідчення сусідів про те, що "вони жили як чоловік і дружина", стануть юридично нікчемними для майна", — зазначає Цибко.

У результаті у найвразливішому становищі можуть опинитися люди, які не мали офіційного доходу, але вкладалися в сім’ю: вели побут, доглядали дітей, допомагали партнеру або вкладали кошти неформально.

Чи потрібно захищати партнерів, які жили разом без шлюбу?

У проєкті нового Цивільного кодексу пропонують окремо врегулювати так званий фактичний сімейний союз, тобто коли жінка і чоловік живуть однією сім’єю, але офіційно не реєструють шлюб.

У проєкті ця норма сформульована так: "Фактичним сімейним союзом визнають проживання жінки і чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу, якщо вони не перебувають в іншому шлюбі".

Тобто законопроєкт не повністю ігнорує пари, які роками жили разом без шлюбу, а запроваджує для них окрему правову конструкцію. Однак важливо, як саме вона буде працювати на практиці: чи зможе така людина захистити своє майно, право на компенсацію, частку у спільних витратах або спадкові інтереси.

За словами Ірини Цибко, право має захищати партнерів, які фактично жили як сім’я, вели спільний побут, купували майно або виховували дітей, навіть якщо вони не реєстрували шлюб. Але для цього потрібні зрозумілі механізми.

Один із них — договір між партнерами. У ньому можна заздалегідь визначити, яке майно є спільним, яке особистим і як воно ділитиметься у разі розставання.

"Пара заздалегідь прописує, яке майно є спільним, а яке — особистим, та як воно ділитиметься у разі розставання. Це знімає потребу в багаторічних судових процесах з пошуку свідків", — пояснює юристка.

Якщо договору немає, захист усе одно має бути можливим. Наприклад, якщо один партнер вкладав гроші в ремонт квартири іншого, купував техніку або оплачував спільні витрати, він повинен мати змогу вимагати компенсацію або визнання своєї частки. Але для цього доведеться довести реальний внесок — документами, платежами, банківськими виписками або іншими доказами.

Окремо юристка наголошує: права дітей не повинні залежати від того, були їхні батьки в офіційному шлюбі чи ні. Дитина має право на утримання, житло та участь обох батьків у вихованні незалежно від статусу їхніх відносин.

Чому компенсація за розірвання заручин викликала обурення?

У проєкті нового Цивільного кодексу окремо прописали норму про заручини. У документі заручини визначають як усну або письмову обіцянку укласти шлюб, яка відбулася в урочистій обстановці або за звичаєм.

Однак найбільше обговорення викликало положення про те, що людина, яка після заручин відмовилася від шлюбу, має компенсувати іншій стороні витрати на підготовку до шлюбу та весілля, а також моральну шкоду.

Водночас у проєкті є винятки. Так, відшкодування не застосовується, якщо людина відмовилася від шлюбу через протиправну або аморальну поведінку партнера, а також через приховування важливих обставин. Серед таких обставин називають тяжку хворобу, наявність дитини, судимість, зміну статі, перебування у фактичному сімейному союзі або попередній шлюб.

Саме ця норма й викликала обурення, бо вона може створити ризик тиску на людину, яка передумала одружуватися. Шлюб має бути добровільним, і людина повинна мати право відмовитися від нього без страху, що її за це покарають через суд.

За словами Ірини Цибко, така норма є однією з найдискусійніших у проєкті рекодифікації Цивільного кодексу.

"Норма про відшкодування моральної шкоди у разі розірвання заручин є однією з найдискусійніших у проєкті рекодифікації Цивільного кодексу України", — зазначає юристка.

Головне занепокоєння полягає в тому, що компенсація моральної шкоди може суперечити принципу добровільності шлюбу. Якщо людина розуміє, що відмова від весілля може коштувати їй значної суми, вона може погодитися на шлюб не через власне бажання, а через страх судового позову.

"Якщо людина усвідомлює, що розрив стосунків коштуватиме їй значної суми грошей — компенсація моральної шкоди плюс відшкодування реальних витрат на підготовку, — вона може вступити в шлюб лише для того, щоб уникнути позову", — пояснює Цибко.

Ще один ризик — можливі маніпуляції. Позов про моральну шкоду може стати інструментом тиску або шантажу, особливо якщо між партнерами є фінансова нерівність.

"Ризик судового позову може стати засобом шантажу в руках одного з партнерів, особливо в ситуаціях, де існує фінансова нерівність", — додає юристка.

Окрема проблема — як саме суди визначатимуть моральну шкоду. Витрати на ресторан, сукню, фотографа чи інші підготовчі речі можна підтвердити чеками або договорами. Але моральні страждання через розірвання заручин оцінити значно складніше. Через це така норма може відкрити шлях до суб’єктивних рішень і конфліктних судових спорів.

Тобто проблема не в тому, що витрати на підготовку до весілля взагалі не можна компенсувати. Головне питання — чи не перетвориться компенсація моральної шкоди на спосіб змусити людину вступити в шлюб або покарати її за зміну рішення.

Чи може судове "примирення" затягувати розлучення?

У проєкті нового Цивільного кодексу передбачено, що під час розгляду справи про розірвання шлюбу суд може вживати заходів для примирення подружжя. Водночас після критики підхід до цієї норми переглянули: тепер ідеться про диференційовані строки — шість місяців або один місяць, залежно від обставин справи (наприклад, якщо мало місце насильство у сімʼї).

Тобто сама ідея "примирення" не означає, що людей мають змушувати залишатися у шлюбі. Але ризик затягування розлучення все одно залишається, якщо один із подружжя використовуватиме цей механізм не для домовленостей, а як спосіб тиску.

За словами Ірини Цибко, юридична практика показує, що строк на примирення може перетворюватися на інструмент маніпуляції.

"Один із подружжя, який не згоден на розлучення, може просити про максимальний термін примирення лише для того, щоб відтягнути момент поділу майна, укладення нового шлюбу або переїзду іншого партнера", — пояснює юристка.

Причому найбільше ризиків виникає у конфліктних стосунках. Адже поки шлюб офіційно не розірвано, між людьми зберігається юридичний зв’язок. Це може впливати на поділ майна, оформлення аліментів, можливість укласти новий шлюб або остаточно вийти з небажаних відносин.

Юристка також звертає увагу на майнові ризики. Поки триває строк на примирення, шлюб юридично існує. Це може дати недобросовісній стороні час для того, щоб розпорядитися спільним майном, приховати доходи або створити борги.

"Поки триває "строк на примирення", шлюб офіційно існує. Це дає можливість недобросовісній стороні відчужувати спільне майно, набирати кредити або приховувати доходи, які за законом ще вважаються спільними", — зазначає Цибко.

Водночас примирення може бути доречним не в усіх, а лише в окремих ситуаціях. Наприклад, якщо подружжя має спільних дітей і судова процедура допомагає не "змусити жити разом", а домовитися про виховання, утримання дитини та інші наслідки розлучення.

"Тут метою є не стільки "змусити жити разом", скільки допомогти батькам перейти від статусу "подружжя" до статусу "партнерів по вихованню"", — пояснює юристка.

Критично важливий виняток — випадки домашнього насильства. У таких справах примирення не повинно застосовуватися, адже воно може поставити постраждалу людину в ще небезпечніше становище. У Верховній Раді також заявляли, що з проєкту виключили підхід, за якого суд мав би вживати заходів до примирення у випадках домашнього насильства.

"Будь-яка спроба "примирення" у справах, де зафіксовано факти фізичного, психологічного чи економічного насильства, є категорично неприпустимою", — наголошує Ірина Цибко.

Затягування розлучення, за словами експертки, може мати не лише психологічні, а й майнові наслідки. Адже допоки шлюб офіційно не розірвано, майно, яке набувається, може вважатися спільним. А це створює ризики для обох сторін.

"Поки шлюб офіційно не розірвано, продовжує діяти презумпція спільної сумісної власності", — пояснює Цибко.

Відповідно, недобросовісна сторона може за цей час продати майно, приховати доходи, зняти гроші з рахунків або створити борги.

Також затягування розлучення може впливати на нові стосунки. Людина не може укласти новий шлюб, поки попередній юридично не припинено. Окрема проблема — діти. Якщо жінка завагітніє від іншого партнера до завершення розлучення, офіційним батьком дитини можуть автоматично записати її чоловіка.

"Потім доведеться проходити ще один складний судовий процес — оспорювання батьківства", — зазначає юристка.

Чи можуть нові правила допомогти "узаконити" ліси, узбережжя або пам’ятки?

Правозахисники критикують блок щодо права власності та реєстрації майна. Ризик полягає в тому, що запис у державному реєстрі може стати головним доказом права власності.

"За новими правилами, запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стає ключовим доказом власності", — пояснює Цибко.

Проблема в тому, що незаконно приватизоване майно може кілька разів перепродаватися. Новий покупець може заявити, що він добросовісний набувач і не знав про порушення.

У такому випадку державі буде складніше повернути саму землю або об’єкт. Вона може отримати лише право вимагати компенсацію від того, хто першим незаконно оформив майно.

"Особа, яка купила ділянку в лісі у попереднього "власника", вважається добросовісним набувачем. У такому разі держава може втратити право витребувати саму землю", — попереджає юристка.

Як захистити ліси, узбережжя та пам’ятки від незаконної приватизації

У дискусії навколо нового Цивільного кодексу окреме занепокоєння викликають норми про право власності та реєстрацію майна. Йдеться не лише про приватні квартири чи земельні ділянки, а й про об’єкти публічного інтересу — ліси, узбережжя, водойми, заповідники, землі громад, а також історичні та культурні пам’ятки.

Правозахисники та екологічні організації застерігають: якщо запис у реєстрі стане надто сильним доказом права власності, це може ускладнити повернення незаконно приватизованих природоохоронних територій або об’єктів культурної спадщини.

За словами Ірини Цибко, захист таких об’єктів у межах реформи Цивільного кодексу — це питання не лише цивільного права, а й публічного інтересу.

"Захист об’єктів публічного інтересу — лісів, заповідників, пам’яток архітектури — у контексті рекодифікації Цивільного кодексу України є питанням національної безпеки", — зазначає юристка.

Головний ризик, за її словами, полягає в тому, що незаконно оформлене майно може стати "чистим" після внесення до реєстру або після подальшого перепродажу.

"Головна загроза полягає у посиленні принципу "публічної віри" в реєстр, що може зробити незаконно приватизовані землі "чистими" після першого ж перепродажу", — пояснює Цибко.

Щоб цього не сталося, у законопроєкті потрібні окремі запобіжники.

Перший — виняток із правила про добросовісного набувача. Якщо йдеться про ліс, узбережжя, заповідник, землю оборони чи пам’ятку архітектури, держава або громада повинні мати право повернути це майно незалежно від того, скільки разів його перепродали.

"Для об’єктів публічного інтересу не повинен діяти захист "добросовісного набувача"", — наголошує юристка.

Інакше може виникнути ситуація, коли людина купує ділянку, яка раніше була незаконно виведена з державної чи комунальної власності, а потім посилається на те, що не знала про порушення. У такому разі повернути сам об’єкт громаді або державі буде значно складніше.

Другий запобіжник — спеціальні позначки та автоматичні обмеження в реєстрі. Реєстр прав на нерухомість має бути пов’язаний із кадастрами та базами даних про ліси, водойми, пам’ятки, землі природно-заповідного фонду й охоронні зони.

"Якщо координати ділянки накладаються на межі нацпарку або лісгоспу, система має технічно блокувати можливість реєстрації права приватної власності, крім випадків, прямо передбачених законом", — пояснює Цибко.

Тобто реєстратор не повинен мати можливості просто "не помітити", що ділянка розташована в лісі, на узбережжі або в межах охоронної території.

Третій запобіжник — скасування строків давності для повернення такого майна. Якщо йдеться про землі оборони, природоохоронні території або пам’ятки архітектури, держава має мати можливість вимагати їх повернення навіть через багато років.

"Для земель оборони, природоохоронного фонду та пам’яток архітектури позовна давність на вимоги про повернення у державну власність не повинна застосовуватися взагалі", — зазначає юристка.

Четвертий запобіжник — пріоритет фактичного статусу об’єкта над записом у реєстрі. Якщо на ділянці фактично є ліс, водойма або пам’ятка, сам лише запис у реєстрі не повинен перетворювати її на приватну землю для забудови.

"Якщо на ділянці фактично росте ліс або знаходиться море, запис у реєстрі про те, що це "земля для ведення садівництва", є нікчемним", — пояснює Цибко.

П’ятий запобіжник — персональна відповідальність реєстраторів. Якщо реєстратор незаконно оформив право власності на об’єкт публічного інтересу або не перевірив очевидні обмеження, він має нести реальні наслідки.

"Реєстратор, який "не помітив" накладку на ліс, має нести повну майнову відповідальність за збитки громаді", — наголошує юристка.

Отже, головне завдання до другого читання — не допустити, щоб реєстр став інструментом легалізації сумнівного майна. Для звичайних власників реєстр має гарантувати стабільність права. Але для лісів, узбереж, заповідників і пам’яток мають діяти посилені правила, бо це майно належить до публічного інтересу і не може бути "очищене" лише технічним записом у базі даних.