«Незалежність судді має стати цінністю, а не прикриттям суддівської сваволі»: розмова з Романом Куйбідою

Новини про поновлення на посаді чергового «вовка» легко створюють враження, що десятиліття судової реформи не змінили нічого. Але за гучними рішеннями, що спричиняють обурення, губиться інше — повільні, суперечливі, але реальні зміни в українській судовій системі.

Про те, як українські судді потрапили в залежність від політичної влади, чому судова реформа після Майдану була неминучою, а також про роль іноземних експертів у ній ми поговорили з Романом Куйбідою — експертом Центру політико-правових реформ та співавтором ключових законів, якими сьогодні живе українське правосуддя.

Із 2022 року Роман Куйбіда несе службу в лавах Збройних сил України. 2023 року він переміг у конкурсі на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, однак відмовився від посади на користь служби у війську.

Це інтерв’ю створено в межах проєкту «Обґрунтований сумнів» у партнерстві з громадською ініціативою «Голка».

— Романе, що вас привело в судову реформу?

— Коли я вступив на юридичний факультет, мене зацікавив принцип верховенства права. Це був рік після ухвалення Конституції України. Саме тоді я вперше звернув увагу на цей принцип. Почав читати підручники, але там була така каша, яку я не міг укласти в голові.

Вже на другому курсі вирішив дослідити цю тему й написав курсову роботу про верховенство права. Відкрив для себе першоджерела, зокрема Альберта Дайсі. У бібліотеці Вернадського мені винесли його книжку, видану на початку минулого століття англійською мовою. Уявіть, як я здивувався, коли побачив, що її сторінки навіть не були розрізані. Я був першим читачем за понад сотню років, хто це зробив. Осягнути її я тоді не зміг, бо англійська була заскладна, але окремі речі вловив.

Згодом у бібліотеці Української правничої фундації я натрапив на американський юридичний словник. Там мене зачепила одна теза: суддя може вирішувати справу всупереч закону, якщо це потрібно для захисту прав людини. Моя викладачка показала цю курсову народному депутату Ігорю Коліушку, який тоді займався питаннями судочинства в профільному комітеті Верховної Ради. Він долучив мене до роботи над законопроєктами, я поступово занурився в тему глибше. Курсова перейшла в магістерську, а магістерська — в монографію (2004 року вийшла друком монографія Романа Куйбіди «Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи». — Г.Ч.). Звісно, в університеті я обрав для себе напрям правосуддя.

Мені вдалося поєднувати викладання у виші й науково-дослідницьку роботу в межах Центру політико-правових реформ.

— Ви не лише досліджували реформи, а й писали законопроєкти?

— Так, робота над текстами законопроєктів означала участь у численних дискусіях. Тоді було багато робочих груп із підготовки змін до процесуальних кодексів, судоустрою, статусу суддів — від так званої малої до великої судової реформи.

— Що це за реформи були?

— У Конституції 1996 року було передбачено, що протягом п’яти років від моменту її ухвалення має бути змінено те й те, але протягом цього часу нічого не робилося. Коли строк спливав, ухвалили пакет мінімальних змін — так звану малу судову реформу. Тоді вперше запровадили механізм, за яким голів судів обирали самі судді. Але це протрималося лише рік. Президент — Кучма на той час — намагався це право перебрати собі, і йому це, здається, вдалося. Влада завжди прагнула зберегти цей вплив.

Я не відчував, щоб судді сильно боролися. Вони завжди намагалися домовитись.

Велику судову реформу ініціював Віктор Шишкін (народний депутат України перших трьох скликань, у 2006–2015 роках — суддя Конституційного суду України, брав участь у розробленні Декларації про державний суверенітет України та Конституції України. — Г.Ч.). Він мав глобальніше бачення: намагався об’єднати в одному законі все, кодифікувати питання судоустрою, статусу суддів і повноцінно реалізувати ідеї, закладені в Конституції.

Реформу Шишкіна не підтримували судді. Спротив був дуже великий, зокрема з боку Верховного суду України. Звісно, ніхто не хоче сильно щось змінювати, якщо працює в цій системі.

— А коли, на вашу думку, в незалежній Україні почалася судова реформа? Після ухвалення Конституції?

— Я б не говорив про одну судову реформу. Це постійний процес удосконалення: можна реагувати виключно на проблеми, а можна формувати бачення й досягати його.

Після проголошення незалежності першим завданням було відірвати судову систему від радянської моделі й створити судову владу незалежної держави. Постало питання незалежності судів — раніше такого поняття не існувало, судді завжди були продовженням виконавчої влади.

— У своїй монографії 2004 року ви цитуєте Богдана Футея, який називав радянську судову систему командно-правовою. Отже, після проголошення незалежності був розрахунок, що достатньо просто змінити правила — й радянські судді, які звикли виконувати команди, розвернуться на 180 градусів і почнуть захищати права людини?

— Усе-таки від здобуття незалежності й до тієї-таки малої судової реформи минуло десять років, прийшло чимало нових суддів. Водночас коли з’являлася вакансія в місцевому суді, претендувати на посаду міг лише той, хто приносив лист від голови суду. Саме ця людина починала проходити перевірки та співбесіди.

Формальні процедури відбору існували, але вони були доволі ручними й багато в чому залежали від голів судів. Принести лист могла не випадкова людина, а та, яку підібрав для себе голова суду або яку хтось порекомендував.

Після п’яти років роботи суддів безстроково обирала Верховна Рада. Я був присутній на не одній співбесіді в комітеті й бачив, як депутати зводили рахунки із суддями за невигідні комусь рішення. Судді знали про це й намагалися бути максимально лояльними, щоб не втрапити в халепу.

Схожа ситуація була і з президентом: адміністрація мала дуже великий вплив на відбір суддів і призначення голів судів.

— Коли, на вашу думку, судді потрапили в політичну залежність?

— Це складне питання. Ймовірно, судова система завжди була в орбіті інтересів політиків, а згодом і олігархів. Протягом тривалого часу система була закритою: судові рішення не публікувалися, щоб можна було доказово говорити про глибину впливів. Тому й питання доброчесності постало відносно недавно.

Питання до суддів почали з’являтися тоді, коли система ставала прозорішою. Ми почали більше бачити й розуміти, що там не все так гладко. Раніше ходили чутки, що хтось узяв гроші, але підтвердити це було практично неможливо, навіть судове рішення не було можливості прочитати. Правоохоронні органи, ймовірно, мали такі докази, але зазвичай не давали їм руху, щоб мати слухняних суддів у своїй орбіті. Хоча були й поодинокі винятки — багато хто пам’ятає справу судді Ігоря Зварича, якого ЗМІ назвали «суддею-колядником».

Закон «Про доступ до судових рішень», який ми свого часу готували, відслонив завісу над кухнею правосуддя. За часів Януковича ухвалили новий закон про судоустрій і статус суддів. Я входив до робочої групи, але вона була така, що Портнов і Лавринович збирали всіх членів, вислуховували, а потім робили щось своє. Потім у парламенті з’явився законопроєкт. У ньому було реалізовано багато наших ідей, але в такий спосіб, щоб мати контроль над судами, над тим, як формуються органи суддівського самоврядування. Тоді реформу подали суспільству як утілення європейських стандартів, а фактично її використали для консолідації інструментів впливу на суддів.

— Гадаєте, це тоді в судовій системі з’явилися неформальні групи впливу й виокремилися впливові судді, які почали давати вказівки, як і за кого голосувати на з’їздах?

— Я не виключаю, що це завжди було. Судді дослухалися до думок керівництва, до голів судів, бо багато хто завдячував їм кар’єрою. Для кожного судді голова суду — це провідник до судової системи. Але одна річ — дослухатися до думки авторитетного судді, і зовсім інша — коли намагаються реалізувати інтерес політичної влади.

Саме за часів Януковича система стала дуже ураженою політичними впливами, зосередженими в одних руках.

Щоб це перевірити, ми проаналізували дві категорії справ: спори проти президента у Вищому адміністративному суді й справи про обмеження свободи мирних зібрань.

— І що з’ясувалось?

— У спорах проти президента президент завжди вигравав, за винятком хіба що справ про позбавлення Степана Бандери, Романа Шухевича звань Героїв України, які присвоїв їм посмертно попередник Януковича — президент Ющенко.

У справах про обмеження свободи мирних зібрань я був вражений тим, наскільки судді зациклені на забороні. Там, де жодних заборон бути не може, вони забороняли. То спекотно на вулиці, тому це становить ризик для здоров’я людей, то холодно. Все забороняли під різними надуманими приводами.

— А чому судді так робили? Боялися наслідків із боку політичної влади?

— Ні, вони, вочевидь, були частиною цієї системи. І страх покарання теж був. Коли Янукович прийшов до влади 2010 року, показово звільнили досить багато суддів. Щоб продемонструвати, хто в домі господар.

Після цього аналізу ми вирішили провести навчання для суддів — як аргументувати рішення, як застосовувати практику Європейського суду з прав людини. Якось до мене підійшов один із суддів і сказав: «Ви нам розповідаєте, чому не можна забороняти мирні зібрання. А краще скажіть, як заборонити».

Мене це дуже вразило.

А після цих навчань ми знов аналізували рішення й побачили деякі незначні зміни в практиці окремих суддів, але загалом це майже ніяк не вплинуло. Щоправда, на свободу мирних зібрань ці курси вплинули, на жаль, із точністю до навпаки. Судді почали майже в кожному рішенні посилатися на практику ЄСПЛ, але застосовували її прямо протилежно до того, що там написано.

— А потім стався Майдан…

— Так. Гадаю, велике несприйняття з’явилося, коли суди стали інструментом придушення протестів. Це зумовило величезний запит на те, щоб такі судді не залишалися на посадах.

— Після 2014 року судову систему намагалися очистити й оновити. Чому значна частина старих суддів усе ж залишилася?

— Бо більшість претензій, які висували до суддів, так само можна було пред’явити й значній кількості членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів (орган, відповідальний за перевірку суддів на професійність і доброчесність. — Г.Ч.). Вони оцінювали суддів за власними мірками.

Але не треба недооцінювати те, що сталося після 2015 року. Критерії, які напрацювала Громадська рада доброчесності (створена реформою 2016 року, бере участь в оцінюванні суддів і кандидатів на суддівські посади на доброчесність. — Г.Ч.), мали вплив на систему. Багато речей, які раніше вважалися нормальними, були чітко названі неприйнятними.

Наприклад, схему приватизації службового житла роками сприймали як норму — і судді, і члени ВККС.

Рішення залучити громадськість до реформи на той час було, мабуть, найреволюційнішим. Так, багато суддів, яких суспільство не хотіло б бачити на посадах, залишилися.

Треба розуміти, що в будь-якому разі судді — це віддзеркалення суспільства. І ті ганебні явища, які є в суспільстві, будуть і в судах.

— А як ви ставитеся до залучення іноземців? Адже ви мали досвід роботи з ними в Конкурсній комісії з обрання керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

— Ті іноземці, з якими мені пощастило працювати в Конкурсній комісії, — це професіонали, в яких багато чого можна повчитися. Це була дуже цікава взаємодія, вони багато чого привносять.

Але сама модель мені не подобається.

— Чому?

— Бо за нормальних умов це самоприниження для України як держави, це свідчить про слабкість державних інституцій, недостатність суспільної довіри до них. Невже ми не можемо знайти в себе авторитетних людей, які можуть провести такі конкурси? Мені здається, що серед українців точно є чимало тих, хто міг би гідно виконувати цю роль.

Водночас я розумію вимушеність цього кроку. Важко повірити, що політична влада чи суддівські структури призначать до такої комісії незалежну людину, а не слухняного виконавця їхньої волі. А в іноземців тут немає «своїх» кандидатів, на них складніше впливати, бо вони цінують свою репутацію й авторитет.

В умовах, які були, це загалом позитивний досвід. Проте сподіваюся, що незабаром потреба у залученні іноземців до різного роду конкурсних комісій в Україні відпаде.

— Із двох кандидатів-суддів Верховного суду, які не є кар’єрними суддями, а потрапили до системи після 2016 року, судді обрали до Вищої ради правосуддя менш прогресивного й сумнівнішого з погляду доброчесності.

Що має змінитись, аби судді голосували за гідних кандидатів з-поза системи?

— Гадаю, в суддівському середовищі завжди обиратимуть собі подібних. Це добре працюватиме там, де доброчесність, незалежність і справедливість є визначальними цінностями. На жаль, наразі є так, як є. Здебільшого це все ще гарні слова, якими, наче фіговим листком, покривають кругову поруку, свавілля та безвідповідальність.

— А з чого цей запит має з’явитися?

— З наполегливої роботи громадянського суспільства, оновлення правничої освіти, через зміну поколінь, поступову трансформацію судової системи. Ми бачимо, що простих і швидких рішень тут немає.

Загалом, гадаю, сталося найреволюційніше, що могло статися в цих умовах: кваліфікаційне оцінювання суддів, залучення громадськості, іноземних експертів. Врешті-решт, Вищий антикорупційний суд. Суддів притягають до відповідальності за хабарі, їм оголошують реальні строки — цього майже не було раніше.

Ці реформи були потрібні. Наші очікування завжди більші, ми завжди прагнемо досягати чогось на 100%. Але якщо ми досягаємо певного прогресу порівняно з тим, що було раніше, це теж позитивний результат. Однак на цьому не можна зупинятися.

Десь ми були ідеалістами, десь романтиками, десь думали, що все швидко зміниться. В реальності все повільніше, ніж хотілося б. Але результат однаково є.

Може, він не одразу видимий. В історичному вимірі, якщо ми подивимося на ці події, скажімо, за десять років, двадцять, то зможемо краще оцінити досягнуте.

— Романе, 2022 року ви подали документи на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Але з початком повномасштабного вторгнення добровільно мобілізувалися до лав Збройних сил України. 2023-го вас обрали переможцем конкурсу, однак ви відмовились від подальшої участі через службу у війську. Чи шкодуєте про цей вибір?

— 2022-го ми ще були налаштовані на швидке закінчення війни — так працював медійний простір. Це й спонукало мене тоді податися на конкурс, адже для реалізації цілей судової реформи ще потрібно виконати багато роботи. Але не подолавши зовнішнього ворога, провести успішні реформи набагато складніше. 2023 року стало зрозуміло, що війна буде виснажливою. Тому довелося визначатися, керуючись внутрішнім відчуттям пріоритетів.

Я не шукав і не шукаю можливості звільнитися з війська в такий спосіб. Ми ще не закінчили війну перемогою.