Глобальна стратегія війни на виснаження

На п’ятому році повномасштабної війни Росії проти України дедалі ясніше стає одна з ключових особливостей нинішнього етапу конфлікту: розрив між масштабом заявлених Кремлем цілей і обмеженістю досягнутих результатів. Російська кампанія й надалі залишається надзвичайно руйнівною та ресурсомісткою, однак сама динаміка війни дедалі менше вказує на можливість швидкого стратегічного перелому. Навпаки, чим довше зберігається відносна стійкість фронту, тим помітніше змінюється характер російської поведінки. Нестачу вирішальних військових результатів дедалі частіше компенсують не прямим успіхом на полі бою, а розширенням інструментів тиску – від гібридних і правових механізмів до демонстративної ескалації на периферійних напрямах. У цьому сенсі війна поступово перестає бути лише боротьбою за територію і дедалі виразніше перетворюється на боротьбу за конфігурацію політичної невизначеності довкола України та за інтерпретацію самого балансу сил у Європі.

Саме в цій логіці слід розглядати нещодавні кроки Москви – спрощення отримання російського громадянства для жителів Придністров’я та спільні з Білоруссю заходи з підготовки до застосування ядерної зброї. Окремо обидва епізоди могли б виглядати як тактичні сигнали, адресовані різним аудиторіям. У сукупності ж вони вказують на ціліснішу стратегію: коли простір для вирішального просування на основному театрі війни звужується, зростає значення інструментів, що дають змогу розширювати зону тиску довкола України, підвищувати нервозність західних столиць і водночас підтримувати всередині Росії уявлення про збереження геополітичної ініціативи. Це не політика прориву, а політика багатошарового виснаження, у якій військові, політичні та символічні дії дедалі тісніше переплітаються.

Логіка такого контексту стає зрозумілішою, якщо розглядати її на тлі загальної динаміки війни. До травня 2026 року Росія не досягла того оперативного перелому, який дозволив би їй нав’язати Україні та її партнерам нову стратегічну реальність. Бойові дії на сході та південному сході залишаються інтенсивними, але навіть там просування дається високою ціною і не призводить до системної зміни конфігурації фронту. Обмеження російської потужності помітні й на інших театрах, включно з Чорним морем, де вразливість флоту та інфраструктури помітно звужує свободу дій Москви. За таких умов зростає значення політичних і символічних кроків, здатних частково компенсувати відсутність великих військових досягнень. Саме тому Придністров’я набуває для Кремля значення, що виходить далеко за межі локального сюжету. Підписаний 15 травня 2026 року указ про спрощений порядок прийняття до громадянства РФ жителів регіону скасовує для них низку стандартних вимог, включно з тривалим проживанням у Росії та підтвердженням знання мови, історії й законодавства РФ, – і тим самим перетворює правовий інструмент на елемент ширшої стратегії тиску.

У ширшому пострадянському контексті цей крок виглядає цілком упізнавано. Російська стратегія давно спирається на практику розширення кола людей, яких Москва може оголосити своїми громадянами, а потім – за потреби – перетворити на об’єкт політичного захисту та інструмент зовнішньополітичного втручання. Подібні механізми вже використовувалися в Абхазії, Південній Осетії та на окупованій частині Донбасу. У випадку Придністров’я важливий не стільки поточний військовий потенціал російського контингенту, ізольованого й обмеженого в ресурсах, скільки сам факт збереження контрольованого осередку нестабільності на південно-західній периферії української війни. Навіть без здатності до масштабної наступальної операції така конфігурація створює ефект стратегічного відволікання: вона змушує враховувати можливість дестабілізації там, де пряма військова дія не обов’язково є головним сценарієм. Для Кремля це порівняно дешевий спосіб підтримувати напруження, демонструвати довговічність своєї присутності в пострадянському просторі та розширювати поле невизначеності, у якому сама загроза інколи виявляється не менш корисною, ніж її реалізація.

Схожу функцію виконує і білоруський напрям. Спільні російсько-білоруські заходи з підготовки до застосування ядерної зброї, що розпочалися 18–19 травня 2026 року, навряд чи слід розуміти як буквальну вказівку на близькість ядерного сценарію. Набагато важливіша їхня політична семантика. В умовах, коли звичайні засоби тиску не забезпечують бажаного стратегічного ефекту, ядерне сигналізування знову стає для Москви способом підняти ставки, розширити психологічний вимір конфлікту й нагадати зовнішнім гравцям, що війна проти України залишається вбудованою в ширшу архітектуру ризику. Для Білорусі це означає подальше поглиблення залежності від Росії не лише у військовому, а й у символічному сенсі: білоруська територія дедалі помітніше використовується як простір для проєктування чужої ескалаційної логіки, а сама країна дедалі глибше втягується в конфронтацію, параметри якої вона визначає лише частково.

Якщо розглядати ці епізоди разом, стає помітною загальніша закономірність. Росія дедалі частіше намагається компенсувати обмеженість прямих військових результатів створенням додаткового контуру тиску довкола України. Білорусь на півночі та Придністров’я на південному заході в цьому сенсі виступають не стільки як самостійні театри, скільки як простори керованої невизначеності, що дозволяють розширювати стратегічне поле конфлікту без необхідності досягати вирішального успіху на основному фронті. Це особливо показово саме тому, що така ставка на периферію зазвичай виникає тоді, коли можливості центру обмежені. Інакше кажучи, асиметричність російських дій сьогодні свідчить не лише про гнучкість Кремля, а й про структурні межі його військової ефективності.

Але російська агресія проти України дедалі менше піддається суто регіональному прочитанню. У міру того як ескалація довкола Ірану посилює нестабільність на Близькому Сході, а міжнародна система дедалі помітніше рухається до стану розподіленого суперництва між кількома центрами сили, український театр виявляється вписаним у значно ширшу геополітичну картину. Увага і ресурси США розподіляються між кількома кризовими напрямами, і саме це підвищує значення Китаю як одного з небагатьох акторів, здатних одночасно бути присутнім одразу в кількох вимірах глобальної політики. У такому контексті травневі візити Дональда Трампа та Володимира Путіна до Пекіна виглядають не просто двосторонніми дипломатичними епізодами, а симптомом глибшої трансформації: Пекін давно перетворився на один із ключових вузлів світової дипломатії, через який проходять конкуруючі спроби переозначити баланс сил в Євразії та за її межами. Для Москви зв’язок із Китаєм важливий як доказ того, що стратегічна ізоляція залишається неповною; для Вашингтона – як спосіб утримувати простір керованості у відносинах із державою, що стає центральним елементом нової багатополярності. На цьому тлі особливо примітною є еволюція Європи. Війна Росії проти України дедалі менше сприймається в ЄС як криза на периферії і дедалі більше – як питання власної безпеки, промислової мобілізації та політичної суб’єктності. Європа поступово переходить від логіки підтримки до логіки включеності: стійкість України стає частиною ширшого процесу переосмислення всієї архітектури європейської безпеки.

З цієї точки зору події довкола Придністров’я та Білорусі перестають виглядати як набір розрізнених сигналів. Радше вони складаються в модель російської стратегії примусу, яка розгортається в момент, коли саме міжнародне середовище стає більш фрагментованим і менш передбачуваним. Чим більше увага США розподіляється між Європою, Близьким Сходом та індо-тихоокеанським простором, тим помітніше зростає значення європейського чинника. Водночас російські “червоні лінії” дедалі виразніше виглядають не як фіксовані пороги ескалації, а як інструмент управління зовнішніми рішеннями й спроба обмежити глибину західного залучення у війну. У цьому сенсі український театр поступово стає не периферійною кризою, а однією з центральних арен, на яких формуються контури майбутньої європейської та євразійської безпеки.

Зрештою активізація Росії в Придністров’ї та спільні ядерні сигнали з Білоруссю свідчать не стільки про появу у Кремля принципово нових можливостей, скільки про те, як змінюється сама логіка ведення затяжної війни. Чим важче досягти оперативного перелому, тим важливішими стають периферійні простори, інформаційний і психологічний тиск та дипломатичні сигнали, здатні створювати стратегічний ефект без вирішального військового результату.

Якщо ця тенденція збережеться, межа між власне війною та геополітичною конкуренцією, що її оточує, і далі розмиватиметься – від Чорноморського регіону та Східної Європи до Близького Сходу й індо-тихоокеанського простору. Тоді збройна агресія Росії проти України дедалі частіше сприйматиметься не лише як боротьба за територію чи суверенітет, а й як один із тих вузлів, через які проходить формування нового міжнародного порядку – більш конфліктного, більш багатошарового і менш стійкого, ніж той, до якого звикли після закінчення холодної війни.