Коли ми попали під дощ, усі язиками ловили краплинки, – азовець про "радощі" російського полону

Азовець Дмитро "Расті" Канупєр розповів 24 Каналу, що раніше міг рідко стояти під дощем, бо не любить ходити мокрим. Але у полоні можливість хоч на 2 хвилини побачити дощ чи сніг – була великою радістю.

Як полонені ловили краплинки дощу?

Військовий пригадав, що у Таганрозі вони 2 місяці не виходили на вулицю, а коли потім виходили, то прогулянка тривала 3 – 5 хвилин. Полоненим дозволяли просто пройтись по колу у дворику.

Коли бійці сиділи в камері і чули, як іде дощ, то дуже хотіли опинитись під цим дощем – просто стояти і мокнути. Однак все, що вони могли зробити у цей момент – дивитися у вікно й на три решітки.

"На прогулянках у Таганрозі за рік ми лише кілька разів попадали під дощ і сніг. В ці моменти хлопці висовували язики й ловили ці краплинки, як в дитинстві, бо знали, що повернуться у камеру, де задуха, сморід і підвищена вологість", – додав "Расті"

Про що досі не може перестати думати?

Хоч Дмитро уже повернувся додому, але у його думках хлопці, які сьогодні досі залишаються у російській неволі. Їх змушують співати російські пісні, наглядачі їх б'ють та знущаються. А єдине, що залишається, – чекати на команду "відбій", щоб нарешті заснути.

Дотепер військовий щодня відчуває асоціації. Наприклад, він вечеряє і одразу думає про те, що його побратими у полоні зараз також можуть отримати їжу.

Однак вони вечеряють не так, як я. Я можу собі взяти поїсти усе, що завгодно. Я можу викинути те, що не доїм. А хлопці так не зроблять – вони будуть чекати той маленький пайок, будуть їсти те, що їм дадуть, а деякі ще й оближуть цю тарілку, щоб і крихта не пропала,
– сказав азовець.

Він зізнався, що у дитинстві бабуся вчила його доїдати все до останньої крихти. Тоді він цього не розумів і лише в полоні відчув голод, тотальні обмеження, коли ти нічого не можеш собі дозволити.

Вихід захисників Маріуполя у полон: головне

Майже 90 днів українські військові тримали оборону Маріуполя у повній блокаді. З великою кількістю поранених, майже без їжі, води та зброї. Після наказу вищого командування військові вийшли у полон. Це був єдиний шанс на порятунок, але Росія не дотримала жодних обіцянок. Полон на 3 – 4 місяці перетворився у багаторічну неволю.

Військові, які пережили полон, згадують про страшний голод і постійні катування. Колишній полонений Станіслав Керод пригадав, що росіяни отримували шалене задоволення від того, що катували українців. Єдиним, що дозволяло втриматися була думка про обмін і надія, що все коли-небудь закінчиться.

Після виходу з "Азовсталі" українські полонені відчули на собі російську "прийомку" – багатогодинне побиття, яке багато бійців не пережили. Далі кожен наступний день нагадував попередній: допити, побиття, перевірки. Розмовляти українською, говорити без дозволу, часто навіть розплющити очі, підняти голову чи поворухнутись у ліжку – не дозволяли.