Поранені війною, але не захищені: чому цивільні губляться в системі

Приліт — поранення — інвалідність. Масштаби шкоди, завданої здоровʼю цивільного населення України, невпинно зростають: за оцінками Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, лише 2025 року поранення внаслідок атак країни-агресора отримали 12 142 цивільні особи — на 31% більше, ніж 2024-го, і на 70% більше, ніж 2023 року.

Держава гарантує особам, які стали інвалідами внаслідок війни, 30–50% надбавки до пенсій та інших соціальних виплат, а також низку інших пільг. До Дня незалежності цього року такі люди додатково отримають разову допомогу в розмірі від 2700 до 3100 грн залежно від групи інвалідності.

Але чи легко зафіксувати шкоду здоров’ю й набути відповідного статусу? Відповідь на це питання надав Аналітичний центр «Інститут законодавчих ідей» у дослідженні. Щоб отримати статус особи з інвалідністю внаслідок війни, цивільна особа має пройти складну багатоетапну процедуру. Масштаб проблеми видно з цифр — із 2022 до 2025 року відповідні заяви подали лише 1437 цивільних.

Як насправді виглядає процедура отримання статусу для цивільних осіб

Щоб отримати статус особи з інвалідністю внаслідок війни, цивільна людина має пройти п’ять етапів. Формально ця процедура виглядає як логічна послідовність: зафіксувати обставини поранення, зібрати медичні документи, встановити інвалідність, довести зв’язок травми з війною, а потім подати заяву на отримання статусу.

На практиці ж система працює інакше.

Перший етап: лікарня

Після поранення постраждала особа потрапляє до медичного закладу. Саме тут формується первинна доказова база, й саме тут система може дати перший збій. Лікарі часто фіксують лише характер травми («перелом», «черепно-мозкова травма»), не вказуючи її причини — «внаслідок мінно-вибухової дії», «під час бойових дій». Без цього зв’язку між травмою та війною подальше встановлення інвалідності внаслідок війни суттєво ускладнюється.

Окремі проблеми переслідують осіб, які отримали поранення на тимчасово окупованій території. До лікарні на підконтрольній Україні території вони можуть добиратися тижнями чи місяцями. У цей час постраждалі нерідко отримують первинну допомогу в закладах, що перебувають під контролем окупаційної адміністрації, а отже, не мають медичних документів, які визнає українська система.

Через несвоєчасний огляд установити точну причину травми стає складніше. Частину обставин можуть не зафіксувати взагалі, й тоді подальше проходження процедури ускладнюється ще на старті.

На практиці відомий випадок, коли під час обстрілу села чоловік зазнав уламкового поранення, внаслідок якого втратив частину стопи. Без транспорту він зміг дістатися до лікарні лише за місяць. Медики обробили рану, однак у виписці не згадали про уламкове поранення. Цього виявилося достатньо, щоб ускладнити всю подальшу процедуру.

Другий етап: кримінальне провадження

Наступний обов’язковий документ — витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР). Він має підтвердити, що поранення людини пов’язане з конкретним воєнним злочином: обстрілом, мінуванням чи іншою атакою.

Щоб його отримати, постраждалий має самостійно звернутися до правоохоронних органів. Але людина в тяжкому фізичному чи психологічному стані часто просто не може цього зробити. Траплялися випадки, коли лікарня не повідомляла поліцію про госпіталізацію пораненого після обстрілу і заяву подавали тільки за рік після травми.

Проблеми виникають і тоді, коли провадження відкривають без заяви потерпілих, а за ініціативи слідчого чи прокурора. У таких випадках людина не завжди може отримати витяг автоматично, а передати його іншим органам для отримання статусу заважає таємниця досудового розслідування.

Навіть якщо постраждалий зробив усе правильно, проблеми не закінчуються. Відомості можуть внести із запізненням, у визнанні потерпілим — відмовити, а виданий витяг може містити лише загальну інформацію без деталей конкретного випадку. Так буває у «магістральних справах» із сотнями постраждалих: правоохоронці видають витяг лише перших сторінок провадження, де конкретної людини просто немає. Формально документ є, але отримати надалі статус він майже не допомагає.

Третій етап: ЕКОПФО

Від початку 2025 року МСЕК замінили експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування особи — ЕКОПФО. Саме вони встановлюють інвалідність. Але на практиці цей процес може тривати значно довше за встановлений 30-денний строк, нерідко через неправильно оформлені первинні медичні документи.

Важливо розуміти, що на цьому етапі людині встановлюють сам факт інвалідності на загальних підставах. Це ще не статус особи з інвалідністю внаслідок війни, який надає доступ до додаткової підтримки та пільг тим, хто постраждав саме через бойові дії. Щоб отримати його, потрібен наступний крок.

Четвертий етап: Міжвідомча комісія

Після рішення ЕКОПФО постраждала людина має звернутися до Міжвідомчої комісії при Мінветеранів. Саме вона підтверджує ключове для всієї процедури: що ушкодження здоров’я було отримано внаслідок дії вибухонебезпечних предметів у зв’язку з війною.

Комісія ухвалює рішення на підставі повного пакета документів. Якщо якогось документа бракує або він оформлений неналежно, людина ризикує отримати відмову.

Одним із обов’язкових документів є висновок судово-медичної експертизи. Зазвичай її має призначити слідчий або прокурор у межах кримінального провадження, а потерпілий може лише подати відповідне клопотання. На практиці такі клопотання нерідко ігнорують, що затягує процедуру на місяці. Особливо вразливими тут є мешканці сільських громад, які не можуть постійно контактувати з правоохоронцями або особисто контролювати рух справи.

Навіть після призначення експертизи її проведення може тривати від одного до чотирьох місяців через перевантаженість експертних установ. А сам висновок не завжди буває якісним: трапляються помилки в персональних даних або неточності, які потім знову доводиться виправляти. Закон дозволяє замовити приватну експертизу, але для постраждалої людини це додатковий фінансовий тягар, який не має підміняти собою вирішення системної проблеми.

Статистика рішень Міжвідомчої комісії показує критичне значення повноти документального підтвердження. У 2022–2025 роках із 347 відмов 221 було ухвалено через відсутність документів, які підтверджують сам факт отримання ушкодження. Тобто понад 63% відмов пов’язані саме з браком висновку СМЕ або інших підтверджувальних матеріалів.

Є й інші проблемні підстави для відмови. Наприклад, Порядок №306 дозволяє відмовити людині, якщо в межах кримінального провадження уповноважений орган дійшов висновку про відсутність складу кримінального правопорушення. Але таке процесуальне рішення не скасовує самого факту шкоди здоров’ю й не має автоматично перекривати людині доступ до статусу та пов’язаних із ним пільг.

Окремим ризиком є норми щодо людей, які перебували у складі збройних формувань РФ, окупаційної адміністрації чи незаконних збройних формувань. Мета цієї заборони зрозуміла — не допустити надання пільг тим, хто добровільно брав участь в агресії. Але вона не враховує випадків примусового залучення до російських військ на тимчасово окупованих територіях.

Врешті-решт, комісія може скасувати своє ж позитивне рішення, і жодних часових обмежень для цього немає. Людина може роками вважати себе захищеною, а потім раптово втратити статус.

Пʼятий етап: зміна підстави інвалідності

Навіть після позитивного рішення Міжвідомчої комісії процедура не завершується. Постраждала людина або її представник мають передати це рішення лікарю, який направляв її на ЕКОПФО. Після цього ЕКОПФО упродовж п’яти робочих днів має змінити причину інвалідності. Тепер у документах має бути зафіксовано, що вона настала внаслідок війни, — саме це відкриває шлях до отримання відповідного статусу та пов’язаних із ним пільг.

Однак навіть на фінішному етапі можливі помилки. Постраждалим можуть некоректно вказати причину інвалідності або обрати формулювання, яке не дає підстав для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Як наслідок, людина, котра вже пройшла лікарню, кримінальне провадження, ЕКОПФО та Міжвідомчу комісію, змушена знову виправляти документи й доводити зв’язок своєї травми з війною.

Як це вирішують у інших країнах

Країни, що протягом тривалого часу стикаються з наслідками збройних конфліктів, виробили гнучкіші підходи.

В Ізраїлі діє принцип «презумпції ворожої дії»: якщо обставини травми дають підстави вважати її наслідком ворожих дій — так і вважається, якщо не доведено інше. Водночас медичну допомогу та реабілітацію людина може отримати ще до офіційного встановлення інвалідності вже на етапі розгляду заяви.

У Хорватії, якщо людина не може отримати довідку про причину й обставини поранення, допускаються альтернативні докази: медична документація, з якої видно обставини травмування, відомості від прокуратури або інші документи компетентних органів.

Компенсаційна комісія ООН у справах Іраку та Кувейту приймала як достатній доказ навіть медичну документацію, складену вже після події. Комісія враховувала, що під час окупації медичну інфраструктуру було фактично зруйновано. Замість документів могли приймати показання свідків або особисті пояснення заявника.

Схожу логіку гнучкого підходу вже закладено й у принципи роботи міжнародного Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України. Це перший елемент майбутнього міжнародного компенсаційного механізму, який документує заяви, докази та інформацію про шкоду, втрати та збитки, завдані внаслідок повномасштабного вторгнення. Для подання заяви до Реєстру в категорії A2.3 «Серйозні тілесні ушкодження» людині не потрібно попередньо мати статус особи з інвалідністю чи особи з інвалідністю внаслідок війни. Постраждалий може подати ті докази та документи, які має на момент звернення, а згодом доповнити заяву новими матеріалами. Труднощі з національними процедурами — не привід відкладати звернення до Реєстру.

Спільним для всіх цих підходів — і саме це є ключовим для України — є те, що отримання статусу постраждалого не має критично залежати від кримінального провадження чи процесуальних документів у його межах.

Що потрібно змінити

Дослідження аналітичного центру «Інститут законодавчих ідей», презентоване 8 травня 2026 року під час онлайн-дискусії за участю представників влади, міжнародного Реєстру збитків, правозахисних організацій, а також постраждалих, пропонує три ключові зміни, які мають удосконалити національний механізм фіксації шкоди здоров’ю та встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Зменшити залежність процедури від кримінального провадження. Висновок судово-медичної експертизи та витяг з ЄРДР не мають бути єдиними або безумовно обов’язковими доказами факту ушкодження. Рішення має ґрунтуватися на комплексній оцінці: медичних даних, обставин події, наявних документів, а в окремих випадках — альтернативних доказів, які підтверджують характер травми та умови її отримання. Такий підхід дав би змогу відійти від надмірного формалізму та поставити в центр процедури не ідеально зібраний пакет документів, а права постраждалої людини.

Переглянути підстави для відмови. Зокрема варто вилучити підставу, пов’язану з «відсутністю складу кримінального правопорушення». Процесуальне рішення сторони обвинувачення не має автоматично позбавляти людину можливості підтвердити факт ушкодження здоров’я. А норму про відмову тим, хто перебував у збройних формуваннях РФ, слід уточнити: вона не має поширюватися на тих, кого примусово мобілізували та хто отримав поранення вже як цивільна особа після повернення на підконтрольну Україні територію.

Встановити чіткий строк для скасування раніше ухвалених рішень Міжвідомчої комісії. Ці положення слід узгодити із Законом України «Про адміністративну процедуру». Це дало б постраждалим більшу юридичну визначеність і захистило б їх від ситуацій, коли підтверджений статус або доступ до пільг можуть бути поставлені під сумнів через роки після ухвалення рішення.

Належна фіксація шкоди здоров’ю — це не лише питання соціального захисту. Це основа для документування масштабів страждань, яких Росія завдала цивільному населенню України, і для майбутнього міжнародного правосуддя. Кожен незафіксований випадок — це втрачений доказ.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Публікація представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».