Росіяни нас боялися, коли ми виходили з "Азовсталі", – інтерв'ю прикордонника про полон та страшні знущання ворога

Бої за "Азовсталь" досі є символом українського спротиву. Попри наказ завершити оборону та вийти із заводу, наші військові не вважають це здачею у полон – вони гідно виходили до росіян зі зброєю у руках.

Звісно, оборонці чудово розуміли, до яких людей вони ідуть. Росіяни згодом насолоджувались знущаннями з українських військовополонених, хоч і говорили напередодні про "гарантії безпеки".

Полковник, старший офіцер Сектору взаємодії зі ЗМІ Західного управління ДПСУ Станіслав Керод був одним з цих оборонців. Він розповів 24 Каналу про важкі бої, жорстокість російського полону, катування та голод.

Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

"У 2014 році для нас було все складно": що найбільше вразило, коли почалась війна?

Що для вас фізично або психологічно було найскладнішим у 2014 році, коли все почалося?

Напевно, не можна сказати, що щось одне було найскладнішим. У 2014 році було все складно. Це було вперше для нас. Ми, прикордонники, – правоохоронний орган, але почали виконувати всі функції військових.

Перше, що мені пам'ятається з того періоду – загальне враження про громадян, які обрали проросійську позицію і підтримували її. Пам'ятаєте ті події, коли Маріуполь захопили сепаратисти й проголошували "Донецьку народну республіку"? Ми перебували в місті. Ми військові, ми у формі, і коли ти просто пересуваєшся містом, то місцеві мешканці особисто мені казали: "Навіщо ти сюди прийшов? Ми вас не кликали".

Мені це не вкладалося в голову. Я їм пояснював: "Люди, ми прикордонники. Ми тут були, є і будемо, ми нікуди не дінемось". Але тоді загальна суспільна думка була, що всі військові на сході – це "Правий сектор", із заходу, зі Львова, і приїхали встановлювати свої порядки.

У голову не вкладалося, як громадяни України, які живуть в Україні, з українським паспортом, дивляться в бік Росії й хочуть бути з нею. Це, напевно, найважче – спілкування з такими людьми, які були ошукані.

Зверніть увагу! Триває збір на БпЛА для бойового підрозділу Держприкордонслужби. Долучитися до нього можна за посиланням. За донат від 200 гривень є шанс виграти інсталяцію "Сила в Єдності" або автомобіль Audi TT.

Надалі ми всі бачили, що сталося у 2022 році. Багато таких людей просто загинули через той триколор, за який вони "топили" у 2014 році. Хоча мали б усі об'єднатися і бути на боці України.

Скажу, що це не всі мешканці Донбасу. Дуже багато було проукраїнських людей, які нас підтримували й були разом з нами.

Друге, напевно, із найважчого – це прийняти свідомість, що почалася війна. По суті, уже тринадцятий рік ми воюємо з росіянами.

У мене завжди була така думка, що рано чи пізно росіяни до нас прийдуть. Це підтверджує історія. Вони завжди до нас приходили – не з кавою, не з чаєм, і не зі своїми "баранками", які нам не потрібні, а приїжджали зі зброєю вбивати українців.

Тому усвідомити, що ми переходимо (у 2014 році, – 24 Канал) з правоохоронного органу, зі звичайної охорони державного кордону, до бойових дій, до оборони нашої країни – спочатку було важко. Було важко бачити, як вбивають усіх людей без розбору: і цивільних, і військових.

Який досвід з 2014 року допоміг вам, коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році?

Нам були зрозумілі наші сили й засоби, і ми бачили, які сили є у противника. Коли росіяни у 2014 році перетнули кордон, з боями рухалися углиб України, то це відбувалося квадратами, секторами. Коли вони вже почали прориватися у напрямку Маріуполя, ми здивувались, чому росіяни зупинились, враховуючи наші сили й засоби.

Я очікував, що вони будуть рухатись далі, і ми вже перейдемо до міських боїв. До цього ми теж готувалися. Мешканці Маріуполя особисто виходили зі східної сторони міста, копали фортифікаційні споруди.

Це теж тоді вражало – позиція громадян України, як вона була поділена. Одні ходили з триколорами, а другі взяли лопати й копали оборонні позиції перед Маріуполем для того, щоб росіяни до них не зайшли.

АТО й ООС дало нам переформатування з правоохоронного органу у військовий, яким зараз Державна прикордонна служба і є – повноцінний учасник Сил оборони України, потужний силовий блок.

Тоді, на початку 2014 року, було мінімум бронетехніки, спочатку її взагалі не було – одні УАЗики, автомати, стрілецька зброя. У нас тоді на підрозділ, а це 30 чи 50 людей, у кімнаті зберігання зі зброї було лише 10 автоматів, пістолет і спецзасоби. Про що тут говорити?

Попередня влада роззброювала нас роками, робила все, щоб ми взагалі не були готовими до цих подій. Ми дуже швидко почали переформатовуватися, отримувати зброю, групову зброю, гранатомети, кулемети, які в нас позабирали.

Якщо брати з початку 2000-х і до 2014 року, то за 14 років нас, прикордонників, роззброїли. Нас зробили просто правоохоронним органом, і сказали: "От вам УАЗик та пістолет з гумовими набоями. Вам більше нічого не потрібно. У кого ви там будете стріляти?" Така була риторика у тодішнього командування, яке було проросійським.

Ми переформатовувалися у використанні зброї, у тактиці дій, у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України. Тому що на сході їх, на жаль, на той період було не так багато. Коли вже почали прибувати перші формування, ми почали діяти з ними спільно: визначати сектори, рубежі, райони оборони.

Для нас, прикордонників, з погляду тактики, як ми колись вчилися, це було зрозуміло, але застосовувати це на практиці – було вперше.

З 2014 по 2022 рік я очолював різні підрозділи охорони державного кордону, які брали участь в АТО та ООС – це дало певний досвід взаємодії, комунікації з підрозділами Збройних сил: де ми ставимо свої наряди, де будуть зосереджені наші сили й засоби, де у нас є резерви, запасні командні пункти, шляхи руху, переміщення.

Тобто багато нюансів, які з 2014 по 2022 роки дали можливість підготуватися до подальших дій противника щодо повномасштабного вторгнення.

Повторюся, вони (росіяни, – 24 Канал) зупинилися у 2014 році, але якщо вони прийшли, то однозначно рухатимуться вперед. Просто було невідомо, коли настане цей час. У 2022 році цей час настав.

"Не очікували цього": яку хитрість використали росіяни, щоб оточити Маріуполь?

Коли ви зрозуміли, що ситуація у Маріуполі, під час оборони міста, стає критичною?

Ми не очікували, що до нас підуть з південно-західного напрямку. Ми думали, що там буде опір.

Росіяни тоді почали наступ по всіх кордонах нашої незалежної України. Хоча до початку повномасштабного вторгнення деякі політики й військові чомусь були впевнені, якщо росіяни й будуть наступати, то вони робитимуть це тільки в межах східної території України.

Моя думка була – якщо росіяни прийдуть, то наступатимуть по всіх фронтах, і не треба забувати про Білорусь, про придністровський сегмент. У принципі, так і відбулося.

Було зрозуміло, що вони будуть рухатись з північного напрямку, з боку Донецька, зі сходу будуть тиснути, плюс море. Наша позиція в Азовському морі була не така сильна, особливо під Маріуполем. Я тоді проходив службу у 23 загоні морської охорони.

Наш корабельно-катерний склад був призначений суто для патрулювання моря, а не для ведення бойових дій. У росіян корабельно-катерний склад, зрозуміло, був набагато потужніший.

Коли ми побачили, що їхні прикордонні сторожові кораблі починають відходити з основних позицій, де вони цілодобово вели спостереження, і починають підтягуватися їхні військово-морські сили, а саме великі десантні кораблі, то було зрозуміло, що з моря так само буде висадка.

До цього ми також готувалися. Були проведені певні заходи щодо посилення узбережжя та порту – так звана протидесантна оборона.

Тобто ми розуміли, що з півночі, сходу і з моря будуть до нас заходити. Але з південно-західного напрямку, з боку Херсона, Запоріжжя, Бердянська, ми, чесно кажучи, не очікували такого руху. Хоча заходів також уживали на випадок дій і з того боку.

Буквально за кілька днів Маріуполь вже був у повному оточенні. Противник просунувся з напрямку Волновахи до Маріуполя – з Криму через Херсон вони зайшли до нас.

"Росіяни зносили житлові будинки": коли українські оборонці опинилися на "Азовсталі" та як виходили в полон?

Якими були бої у Маріуполі і як ви зрозуміли, що вихід з "Азовсталі" – це вже єдиний можливий варіант?

У нас іншого вибору і не було. Коли вже кільце зімкнулося навколо Маріуполя і маріупольський гарнізон опинився в повному оточенні, то вже було зрозуміло, що ми самі.

Велися розмови, що з боку Запоріжжя до нас будуть рухатись наші дружні сили, наші бойові підрозділи, наші побратими з метою проведення деблокади. Але ми розуміли, що від Запоріжжя до Маріуполя 120 кілометрів, і ця територія зайнята противником, противник веде наступальні дії, і наші намагаються наступати. Ми розуміли, що 120 кілометрів пройти – це просто нереально.

Очікувати якийсь турецький корабель з моря, який нас вивезе – теж такі розмови були. Це теж сфера фантастики. Тому всі розуміли, що ми залишаємося у Маріуполі.

Дивлячись на те, як вони (росіяни, – 24 Канал) знищували Маріуполь, знищували цивільне населення, безжально знищували наших українських військових, що повністю порушує всі конвенції, правила ведення війни, розуміли, що тут вибору ніякого немає. Треба стояти до останнього. Це ми й робили, ще перебуваючи навіть не на самому заводі "Азовсталь".

Маріуполь – велике промислове місто, ми тримали оборону по всій його території. Коли кільце вже звужувалося і почалося ведення боїв на вулицях, то боротьба точилася за кожен будинок, за кожну вулицю.

Не було такого, що Маріуполь в оточенні й усі зібрались і просто пішли на "Азовсталь". Нас просто дотисли до заводу. Ми не віддавали свого і намагалися вберегти людей, допомагати цивільним, які перебували в Маріуполі.

Росіянам було без різниці. Вони просто танками, артилерією зносили будинки, тому що їм по траєкторії стрільби гаубиці заважала дев'ятиповерхівка. Значить, що треба зробити?

Під'їхали два танки або дві гаубиці – просто знесли ту дев'ятиповерхівку, і байдуже, що там люди. Після цього у них траєкторія стрільби вже була нормальна. Це все не вкладається в голову.

Робота авіації, яка просто килимовими бомбардуваннями атакувала місто. Просто закриває квадрат міста і бомбить. Тут зрозуміло, що це знищення всього живого, що є в місті – цивільного і військового.

Коли наступ противника продовжувався, то ми вже були в трьох кільцях оборони. Це були три заблоковані райони, в яких автономно оборонялися наші військові.

Я зі своїм підрозділом перебував у Приморському районі. Другий і основний район – це "Азовсталь". Третій – завод "Ілліча".

Важливо! В обороні "Азовсталі" 2022 року брали участь представники багатьох силових відомств, зокрема 12-та бригада спеціального призначення "Азов" НГУ, 36-та окрема бригада морської піхоти, Державна прикордонна служба України, Національна поліція України, Національна гвардія України, Територіальна оборона Маріуполя, Служба безпеки України, Військово-Морські Сили ЗСУ.

Коли ж було зрозуміло, що ми розбиті, і в трьох кільцях нас просто дотиснуть набагато швидше, ми втратимо ресурси та людей, прийняли рішення, що треба об'єднувати всі підрозділи на одному великому об'єкті, аби тримати оборону там.

Сергій Волинський "Волина" зробив прорив з заводу "Ілліча". Прорвався на "Азовсталь" зі своїми морпіхами й нашими прикордонниками, які також були на заводі "Ілліча". А наступні вже ми, з 14 на 15 квітня (2022 року, – 24 Канал), здійснили прорив з Приморського району спільно з іншими підрозділами.

Станіслав Керод і Сергій Волинський на "Азовсталі" / Фото із соцмереж

Ми теж прорвалися на завод "Азовсталь", об'єдналися зі всіма Силами оборони, які там перебували, і продовжували виконання завдань безпосередньо до 16 травня.

З 16 по 20 травня у нас вже було завершено оборону "Азовсталі" і в цілому оборону міста Маріуполя. Адже оборона "Азовсталі" не може бути окремою від оборони міста Маріуполя. Поки тримався завод "Азовсталь" – росіяни не взяли місто.

Тому оборона тривала до 16 травня у важких умовах. Військово-політичне керівництво прийняло рішення про збереження життя та здоров'я особового складу, який залишався на той момент на заводі. Там було багато поранених без медикаментів, провіанту, боєприпасів – взагалі без нічого.

Тому було прийнято рішення про вихід з заводу. Але особовий склад не знав про ці домовленості, вони велися в обмеженому режимі. Вже безпосередньо перед виходом було повідомлено особовому складу, що ми виходимо.

Але це була не здача у полон, як хтось це називає. Це завершення виконання завдань по обороні Маріуполя.

Перед виходом з заводу ми повністю облікували весь особовий склад, який там перебував. Тобто на "велику землю" ми передавали дані: скільки нас, в якому стані наші бійці, скільки поранених, скільки втрат. Щоденно вели статистичні дані для того, щоб керівництво розуміло, що відбувається.

Вихід українських військових з "Азовсталі" / Фото із соцмереж Керода

На основі цих даних було прийнято рішення про наш вихід. Але перед виходом ми розуміли, що росіянам вірити ніколи не можна. Вони ніколи не дотримувалися свого слова, хоч і надали нам певні гарантії (безпеки, – 24 Канал).

Авжеж, була думка: а раптом цього разу вони виконають обіцянку. Але, як бачите, четвертий рік наші хлопці в полоні. Нічого вони не виконали, а тільки зробили все у своєму стилі, як вони вміють.

Перед виходом ми кожного бійця фотографували, складали по ньому довідку, в якому він фізичному стані, чи є поранення, якщо є – описували їх.

По кожному такі дані ми передали в Київ. Перед виходом уся ця інформація була в Києві для того, щоб наші розуміли, скільки нас вийшло, щоб хтось не загубився в полоні, або потім росіяни не сказали, що "він тут без руки вийшов", а він то був з рукою.

Ми знищили всю свою зброю та засоби зв'язку, щоб нічого не дісталося противнику.

Ми виходили зі зброєю. Я ділю її на дві частини. Це штатна, яка в нас була – звичайні автомати. У росіян їх як металолому – десятки мільйонів на складах. Ми виходили саме з такою зброєю, але попередньо, перед виходом, ми її приводили в небойовий стан. Тобто гнули стволи, щоб у майбутньому її не використовували проти нас.

Ті ж зразки озброєння, які були від партнерів або нашого виробництва – краща зброя – ми все це знищили. Так само як і нормальні засоби екіпірування, засоби радіозв'язку, оптичні засоби спостереження.

Ну і вихід. Вихід зі зброєю, без піднятого прапора. В полон ніхто не здавався. Вийшли всі з гордо піднятою головою.

Важливо! Оборонцям Маріуполя обіцяли, що перебування у російському полоні триватиме 3 – 4 місяці. Однак росіяни не дотримались цієї домовленості, адже багато військових і досі перебуває у неволі.

Росіяни нас боялися. Це було зрозуміло по тому, як наші колони супроводжували до Оленівки. Тобто всю дорогу – від Маріуполя до Оленівки нас супроводжувала бронетехніка і гелікоптери.

Знаєте, що ще вразило? Цифри, напевно, ніхто ніколи не порахує, але було знищено приблизно 100 тисяч цивільного населення в Маріуполі. Там працювали крематорії й вони спалювали людей.

Росіяни залучали наших військовополонених з Оленівкивикопувати тіла цивільних по дворах, де вони були прикопані. Адже місцеві не мали можливості хоронити своїх сусідів, родичів. Їх закопували на дитячих майданчиках, клумбах, біля під'їздів. Все місто насправді було засіяно трупами.

Коли нас вивозили з заводу в автобусах – вся дорога була заставлена постами військової міліції Росії. А цивільні, яких 86 діб вбивали росіяни, нищили їхні будівлі, їхнє місто, виходили й кричали нам: "Здохніть, тварі!".

Де логіка? Оце та категорія людей, про яку ми говорили на початку. Ось з 2014 року, коли їдеш по селах на сході України й дивишся на будинки, а на них стоять телевізійні антени. Ти розумієш, хто живе в цьому будинку, тільки від того, у який бік спрямовані ці антени. Якщо у бік Києва – значить нормально, а якщо у бік Росії – значить там живуть ті, хто дивиться НТВ і всі їхні (російські, – 24 Канал) телеканали.

От такі люди кричали нам, щоб ми повмирали. Це, звісно, на все життя. Я не розумію. Таких людей нічого не поміняє.

"Це було квітуче місто": яким Маріуполь був до війни?

Чи, на вашу думку, жителі Маріуполя зараз переосмислюють те, як вони жили до окупації?

Мені довелося на свої очі бачити розвиток Маріуполя. У Маріуполь я уперше потрапив у 2004 році, коли мене відправили служити в Донецький прикордонний загін, а місце дислокації було в Маріуполі.

Мене вразило, коли ми їхали тим поїздом: зліва і справа два заводи димлять, місто таке совкове. Я не хочу образити маріупольців, які там жили, але у період з 2004 по 2014 рік захід України пішов вперед у всіх сенсах цього слова. Маріуполь тоді більше нагадував якесь російське місто.

Але потім з 2014 по 2022 – це такий стрибок був, як у космос полетіли. Новий асфальт, нові дороги, інфраструктура, транспорт.

Я приїжджав у Хмельницький, і ставив хмельничанам у приклад Маріуполь. Тобто це було квітуче місто, яке розвивалося. Комфортне місто біля моря. Дуже багато програм з розвитку працювало. І оце все в один день знищили.

Люди, які там жили, бачили розвиток, прогрес, рух вперед. Коли Росія це все знищила, то вони зараз відчувають цей рівень життя у Маріуполі.

Важливо! У Маріуполі заразрізко зростає смертність. Керівник центру вивчення окупації Петро Андрющенко підкреслив, що кожного місяця у місті помирає 600 – 700 людей. Основна причина – погані умови життя, зокрема проблеми з водою та нестача кваліфікованих лікарів.

Є інформація, що у людей знищене житло, там побудували новий будинок, але мешканці й далі без квартир. Тому у кожного своя доля, кожен вибирає свій шлях.

"Голод – це страшна річ": що допомогло пройти полон?

З чим у полоні було найскладніше справлятися, а що навпаки допомагало триматися?

По-перше, росіяни – це звірі. Вони кайфують від катувань і від заподіяння шкоди, болю. Вони отримують від цього шалене, нездорове задоволення.

Не знаю, що вони вдома своїм дітям розказують про роботу. Або коли дитина пише твір: "Чим займається твій батько?" Там, напевно: "Мій батько працює в тюрмі й б'є українських військовополонених". Напевно, вони п'ятірочку з плюсом отримують за таке.

Це незрозуміле ставлення до людей. Так, ми їхні противники, але ставтеся до нас із повагою. Ми воїни, ми воювали. Ми зараз у такій ситуації. Ніхто з нас не злякався, не здався, не побіг. Чомусь їхні полонені тут у нас нормально сидять, а до наших ставлення – самі розумієте.

Оце приниження, біль, постійний голод. Ти цілодобово відчуваєш голод. Коли нам колись бабусі, дідусі, які прожили війну, розказували про голод, ми собі уявляли, що це таке. Але ти ніколи цього не зрозумієш, поки не пройдеш через це.

Зверніть увагу! Азовець Дмитро "Расті" Канупєр, який також вийшов з "Азовсталі" в полон та провів у ньому 2,5 роки, поділився з 24 Каналом страшними спогадами. Він також розповів, як росіяни морили голодом, катували та проводили страшні допити військовополоненим.

Коли ти постійно голодний, то організм, мозок зовсім по-іншому працють. Коли у тебе не вистачає сил навіть рухатись, робити елементарні речі. Голод – це страшна річ.

А тримало те, що ти розумієш – завтра, післязавтра, колись, я це називаю "своєчасно", прийде той день. Мене теж питали: "Ну коли нас поміняють?" Я казав: "Не знаю коли. Своєчасно".

Я знав, що колись прийде мій день, що я поїду додому, приїду в нормальну країну. Так, в умовах війни, але до себе додому, у нормальну європейську країну, до своєї сім'ї. І буду далі жити, служити й робити все для того, щоб наша країна перемогла і рухалась вперед.

Тому що відступати не можна, зворотного шляху в нас нема. У нас тільки рух вперед і зупинятись не можна, адже росіяни до нас не з пряниками йдуть.

Яку правду про Оленівку мають знати всі?

Вони вбили наших людей. Загинуло 53 військовополонених. Вони катували наших людей. Усі мають знати – росіяни вбивають наших людей у полоні, повністю не дотримуючись жодних правил.

Барак в Оленівці після теракту / Фото Oleksandr Ermochenko

"Світ вчиться у нас": що чекає Україну після завершення війни?

Які зміни ви помітили в армії з 2014 року до сьогодні? Наскільки наша армія стала кращою, а що ще потрібно удосконалити?

Однозначно армія стала кращою, тому що на початку 2014 року – це ще була така совкова армія, якою керували совкові офіцери. Але не буду казати про всіх – були й толкові, однозначно.

Але з 2014 року ми, по-перше, переформатувалися під умови ведення війни. По-друге, ми переформатували рівень командирів. У нас командири стали молодшими, ми дали їм можливість працювати.

Це технологічний розвиток просто шаленими темпами. Згадайте 2014 рік: всім світом збирали на бронежилети, каски, черевики, штани. Зараз боєць, якого мобілізують, не може унести всю ту екіпіровку, що йому дають. У нього є повністю все, і воно якісне.

Озброєння – це взагалі окрема історія. Технологічний розвиток і рух вперед НРК, безпілотна частина – про це тільки мріяли у 2014 році. Ми задаємо темп всьому світу.

Ми змінили умови ведення війни для всього світу. Все, що було написано в книжках раніше, зараз викидається, і весь світ вчиться у нас. Вчиться, як вести нову, сучасну, технологічну війну.

Держприкордонслужба разом зі всіма Силами оборони рухається вперед, технологічно розвивається і масштабується. У нас насправді зараз найпотужніша армія в Європі та, можливо, у світі.

Я не фахівець і не експерт, щоб оцінювати, але так, як наші воїни героїчно тринадцятий рік боронять нашу землю, то треба ще решті повчитися.

Це з позитивного. З негативу – є втрати серед особового складу. Я зараз загалом про Сили оборони говорю, в які входимо і ми. Рівень підготовки деяких командирів залишає бажати кращого. Рівень ставлення командирів до деяких категорій бійців теж залишає бажати кращого.

Адже, якщо ти командир, то ти найперше маєш піклуватися про свого бійця. Ти маєш зробити все, щоб боєць був живий, здоровий і повернувся назад до сім'ї.

Це завжди було і є, але маємо надію, що згодом цього стане менше. Треба давати дорогу нормальним тямущим молодим офіцерам. Хай вони працюють і бережуть своїх бійців. Тому що це найцінніше, що може бути на війні — життя свого підлеглого.

Якою ви бачите Україну після завершення війни?

Ми вже в певних напрямках лідери. Я впевнений, що після завершення війни в Україні буде великий економічний стрибок, відбудова. І це буде мегакрута країна, бо в нас є моря, гори. Настільки багато всього, чого немає в інших. Це найкраща країна.

У багатьох напрямках ми лідируємо і будемо продовжувати цей рух вперед. Це буде класна, розвинена сучасна країна. До нас і так у гості їздять, а тоді будуть ще більше.