Європа втратила смак свободи. Чи зможе Україна повернути його?

Давньогрецького історіографа Геродота часто цитують у зв’язку з нападом Росії на Україну: українці такі ж героїчні, як 300 спартанців. Путін засліплений пихою, подібно до перського царя Ксеркса, якому не вдалося завоювати Грецію. Але, як на мене, ще цікавішим є те, що Геродот повідомляє про висловлювання спартанців і афінян щодо свободи. Гадаю, це може висвітлити те, чому дехто в Західній Європі підтримує Україну лише неохоче. Йдеться про смак свободи.

Після того як Ксеркс зібрав свою величезну армію для завоювання Греції, перський полководець сказав спартанцям: «Я дивуюся, чому ви не хочете стати друзями царя. (...) Коли підкоритесь цареві (...), кожен стане правителем у якомусь краї в Елладі».

Спартанці відповіли: «Даючи нам таку пораду, ти судиш на підставі свого досвіду, ти не маєш іншого досвіду (...) Що таке свобода, ти ще не спробував, чи вона солодка, чи ні, бо якби ти випробував її, ти порадив би нам битися за неї не списами, а сокирами».

Перс не знає, солодка свобода чи гірка, оскільки він знає тільки несвободу.

Однак західні європейці стикаються з протилежним браком знань. Ми з власного життєвого досвіду знаємо тільки свободу. Через це, на мою думку, можна також втратити відчуття смаку свободи. Більше не відчуваєш, яка гірка несвобода. Втрачається гостре відчуття безцінності свободи. Точно так само, як не усвідомлюєш, наскільки безцінне здоров’я, поки тяжко не захворієш.

До того ж, гадаю, дехто в Західній Європі має сумніви в тому, чи справді свобода, яку захищають українці, така солодка, чи це перебільшення або навіть брехня. Дехто сумнівається, чи справді наша власна європейська свобода, якої, як стверджують українці, вони прагнуть, така вже солодка.

На мою думку, багато хто не почувається справді вільним. Хіба ми б не були щасливими, якби були вільними? Але ми не щасливі! Вимоги нашої роботи виснажують нас. Ми турбуємося про свій дохід, відпустки, пенсію, рівень життя. Соціальний тиск. Відірвані від реальності політики, які не дотримуються заявлених принципів. Далекий ЄС, що провадить політику, яку ми не можемо змінити. Хіба це не фікція тих, хто перебуває при владі, що ми насолоджуємося дорогоцінною свободою?

Соціологічні дані показують, що одна з головних відмінностей Західної Європи від невільних країн піддається сумніву: чи можемо ми вільно висловлювати свої думки? 1991 року 78% респондентів у Німеччині відповіли ствердно. 2021 року цей показник знизився до 45% (2025 року — 46%).

У Західній Європі також знижується загальне сприйняття свободи. Gallup запитує людей, чи задоволені вони «свободою вибору того, що хочуть робити зі своїм життям». У Сполученому Королівстві 2006 року 91% громадян вважали себе вільними, 8% — ні. 2025 року лише 78% почувалися вільними, 21% — ні. Швеція: 95 проти 4% 2006 року, 92 проти 8% 2025 року; Франція: 88 проти 10% 2006 року та 73 проти 27% 2025 року. Хоча це нерівномірна й не настільки радикальна тенденція, як у німецькому опитуванні про свободу слова.

Та ось що, можливо, ще важливіше: західні європейці не відчувають оптимізму стосовно майбутнього своєї свободи. В опитуванні Gallup 2023 року 50% респондентів у всьому світі вважали політичну свободу у своїй країні достатньою, а 42% — недостатньою. Вище за середній показник опинилися, наприклад, Швеція (74%, третє місце у світі), Німеччина (63%, п’яте місце у світі), Велика Британія (58%) і Франція (53%).

Однак у відповідях на запитання про те, збільшиться чи зменшиться свобода протягом найближчих 25 років, картина виявилася протилежною. У Німеччині 22% очікували збільшення, а 29% — зменшення свободи. Це було третє місце з кінця у світі, Швеція — друге з кінця, Франція — дев’яте з кінця. І навпаки, країни з негативною оцінкою сьогоднішнього становища, такі як В’єтнам чи Нігерія, демонстрували значно більший оптимізм стосовно поліпшення свободи в майбутньому (86 і 80%).

Можливо, ми давно пізнали свободу в нечистому вигляді — і здебільшого обговорювали її недоліки. Можливо, тому далеко не вся Західна Європа відчуває тверду й постійну впевненість, що, попри все, наша свобода дуже солодка. Можливо, багато хто сумнівається в самому існуванні свободи. То хто ж у світі захоче за неї боротися?

Серед виборців крайніх лівих чи крайніх правих поглядів такі уявлення можуть бути особливо сильними. Наприклад, знов-таки в Німеччині, опитування 2025 року показало, що лише 11% виборців AfD почувалися вільними у вираженні своїх поглядів. Щодо політичних лівих: програма партії Die Linke ставить у центр уваги мир, гідність, соціальне забезпечення й демократичні структури. Свобода згадується лише мимохідь.

Саме люди, що займають відносно крайні праві та ліві позиції, найкритичніше ставляться до України та її відмови задовольнити вимоги Росії.

Політики, які підтримують Росію, постійно повторюють, що наша свобода нереальна. Наприклад, 2022 року депутат від партії «Альтернатива для Німеччини» невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії дав інтерв’ю на російському телебаченні. Про що? Про те, що свобода вираження поглядів у Німеччині обмежена.

Росія поширює це послання в усьому світі, вдаючись до подвійної логіки. По-перше, варіація радянсько-марксистського аргументу: ринкова економіка та імперіалізм роблять західні країни принципово невільними. Насправді саме Росія підтримує антиімперіалістичні рухи за свободу та деколонізацію. І, по-друге, праву логіку, згідно з якою свобода на Заході придушується «прогресивними» ЛГБТ-ідеями, використовують керівні еліти для цензурування звичайних людей. Російська пропагандистська теза про те, що «Україна схожа на Росію, тільки більш корумпована», також стверджує: принципова відмінність, про яку кажуть українці, свобода проти несвободи — це брехня.

Як часто буває, Росія та популісти брешуть, але в них є точка опори, щоби спотворити ситуацію: річ не лише в тім, що політична коректність справді дуже далеко заходить у європейських країнах. Що економічний і соціальний тиск та регулювання штовхають, тягнуть і обмежують нас. Ба більше, концепція свободи не настільки проста. Розмови про свободу можуть бути фасадом, як стверджувала теологія звільнення (без «звільнення від кайданів бідності» багато хто навіть думати не може про свободу вибору в житті) — або Маркс (ті, хто просить свободи від державного втручання, можуть хотіти свободи експлуатувати інших). Відсутність страху за власне життя може бути вартою того, щоб пожертвувати частиною свободи задля неї: англійський філософ Томас Гоббс казав, що люди створили державу з її владою обмежувати їхню свободу, тому що без неї, у боротьбі всіх проти всіх, для більшості життя було б «самотнім, мерзенним, жорстоким і коротким». Така волелюбна людина, як Стів Джобс, коли його закриту екосистему Apple критикували за обмеження свободи, сказав, що вона насправді дає свободу: «Свободу від насильства, свободу від порнографії».

Проте українці відчувають різницю між солодким і гірким на практиці. Вони живуть у геть не ідеальній країні, сповненій дисфункцій, обмежень і несправедливості. Але вони можуть змінювати своїх лідерів на виборах, виходити на демонстрації, мають вільні ЗМІ. Вони бачать, відчувають, чують альтернативу — несвободу — просто за лінією фронту, на окупованих територіях: Росія катує та вбиває людей, які критикують керівництво або, наприклад, бажають розмовляти українською мовою. І Росія не дає свободи ні від кайданів убогості, ні від експлуатації на вільному ринку, ні від несправедливості, ні від насильства, ні від порнографії. Зовсім навпаки. Українська свобода, порівняно з нею, загалом явно солодка. Хто у світі не захотів би боротися за це? Навіть якщо ваші шанси здаються невеликими.

Геродот розповідає, як перський посланець сказав афінянам: «Ну що ви? З'їхали з глузду, виступивши війною проти царя? Адже ви не зможете його перемогти і не зможете без кінця чинити йому опір. (...) Навіть коли б ви одержали верх і перемогли, а на це вам нема чого сподіватися, якщо ви міркуватимете логічно, то прийде інше військо, ще більш численне. (...) Ви все одно втратите вашу країну і піддасте небезпеці ваше життя. Краще замиритися з (царем). Тепер ви маєте можливість почесної згоди з ним».

Афіняни відповіли: «Ми і самі добре знаємо, що сили персів далеко більші за наші. (...) Але оскільки ми обожнюємо свободу, ми захищатимемося, як тільки зможемо». І: «Нема ніде на світі стільки золота, або країни, щоб вона перевищувала якусь іншу щодо краси і плодючості, і її дали б нам, аби ми захотіли встати на бік персів і поневолити Елладу».

Можна припустити, що відповідали українці.

Але що станеться, якщо, дасть Бог, Україна здобуде перемогу й вступить до ЄС? Чи принесуть українці своє відчуття того, що в основі своїй є солодким, і того, що в основі своїй є гірким? Чи надасть це нового імпульсу Європі?

Чи споживацтво, конкуренція за робочі місця в умовах скорочення економіки, обумовлена алгоритмами комерціалізація всіх сфер життя, політична дисфункція позбавлять українців того солодкого смаку свободи, який вони відчувають у ЄС? Цілком імовірно.

Однак first things first: якщо Україна вступить до ЄС — отже, Україна перемогла — отже, перемогла свобода. Яке пост-постгероїчне натхнення для Європи! Греки відбили натиск Ксеркса, союзники зупинили Гітлера, Європа в особі України відбила атаку Росії. Апорії свободи, ймовірно, важко усунути раз і назавжди. Але не варто недооцінювати, наскільки нова історія успіху могла б повернути європейцям солодкий смак свободи.