Полтавець підкорив Париж, а його роботи знищував НКВС. Історія творця української Мони Лізи

Уявіть собі Париж 1931 року — кипучий котел авангарду, сюрреалізму та нескінченних мистецьких пошуків. У розпалі Міжнародна європейська фотовиставка, де свої роботи представляють метри з усього континенту, намагаючись вразити вибагливу публіку модерністськими ракурсами.

Гран-прі здобуває світлина, яка беззаперечно випадає із загального салонного контексту. На ній — зморшкувате, немов посічене вітрами й часом обличчя літньої української жінки, яка незворушно палить люльку, дивлячись просто в об’єктив із пронизливою, майже містичною гідністю.

Ця фотографія, відома у світі як «Стара гуцулка» (або «Чукутиха з люлькою»), стала справжньою антропологічною сенсацією. Візуальний код Гуцульщини, який досі формує наше уявлення про цей край, створив виходець із Полтавщини — військовий фотограмметрист Микола Іванович Сеньковський.

Із окопів Першої світової — у серце Карпат

Микола Сеньковський народився 1893 року в містечку Пирятині на Полтавщині в родині спадкового шляхтича, колезького радника Івана Сеньковського. Його життєва траєкторія, здавалося б, була зумовлена походженням: класична освіта, кадетський корпус у Петербурзі, де юнак здобув престижну на той час військово-інженерну спеціальність «фотограмметрія» (наука про визначення форм, розмірів і положення об’єктів за їхніми фотографічними зображеннями).

Сеньковський не був класичним художником-романтиком, радше інженером-картографом, звиклим фіксувати рельєф місцевості, вибудовувати карти й аналізувати геометрію простору. Саме звідси — той характерний «вимірювальний» погляд, що уважно прочитує об’єкт.

Після поразки українських визвольних змагань початку 1920-х років Сеньковський відмовляється від повернення на підрадянську Україну, натомість емігрує до Галичини й осідає у селі Жаб’є (нинішня Верховина) — тогочасній неофіційній столиці Гуцульщини. Саме тут він починає картографувати не лише ландшафти, а й людські обличчя.

У міжвоєнний період фотографія поступово ставала масовим медіумом, інструментом формування суспільної уяви. До Сеньковського Гуцульщину вже було описано в літературі (від Франка до Коцюбинського), але саме полтавець дав цьому краю візуальний голос.

Сеньковський розгортає масштабну підприємницьку та мистецьку діяльність. Він відкриває фотомайстерню в Косові (1924), згодом — у Коломиї, паралельно багато працює в Жабйому та десятках гуцульських сіл — від Ворохти й Микуличина до Делятина, Татарова, Яворова, Кутів.

Фотограф не обмежується студійними портретами місцевої інтелігенції чи міщан. Микола йде високо в гори, знімає в найвіддаленіших оседках (так гуцули називають гірські хутори й присадиби), носить із собою громіздку фотоапаратуру, скляні негативи та хімікалії.

Сеньковський створив серію листівок, які розділив на категорії: «Гуцульські типи», «Гуцульське весілля», «Гуцульські діти», «Побут, робота», «Оседки», «Краєвиди». Це була повноцінна візуальна енциклопедія краю.

Він уникав так званого колоніального погляду, притаманного багатьом європейським фотографам того часу, які бачили в автохтонних народах екзотичних дикунів.

Сеньковський знімав гуцулів як античних богів — із нижнього або прямого ракурсу, підкреслюючи їхню статуру, гордість, важкий погляд, багате оздоблення кептарів та збруї. Завдяки його листівкам, що розліталися по всій Європі тисячними тиражами, світ дізнався, як виглядає справжній український горець. Це був ранній, але надзвичайно успішний приклад культурної дипломатії та національного брендингу.

Мона Ліза з Карпатських гір

Найвпізнаванішим у спадщині фотографа залишається портрет «Стара гуцулка», датований 1925–1926 роками. На фото зображена Марія Кречунєк, яка народилася 1836 року в Ясенові Горішньому. Її чоловік, Йосип Полєк, мав прізвисько Чукут (що означало людину мовчазну, замкнену), а тому саму Марію по-вуличному прозвали Чукутихою.

Чукутиха славилась на всю околицю як виконавиця обрядових пісень. Старожили переказують, що на весіллі вона могла співати три доби поспіль, не повторивши жодної співанки. І навіть якщо в цьому переказі є дещиця фольклорного перебільшення, для околиці Чукутиха була носієм гуцульського обрядового співу.

Вражає і її естетичний перфекціонізм. Навіть у дев’яностолітньому віці, живучи в суворих гірських умовах, Марія зберігала почуття стилю. Якщо придивитися до знаменитої світлини, можна помітити її зачіску — дрібні кучері. Щоби зробити таку завивку, Чукутиха намотувала волосся на розпечений у печі цвях. Вона прикрашала волосся живими квітами, носила найкраще вбрання й до кінця днів не випускала з рота люльку. Коли їй нагадували про похилий вік, жінка щиро ображалася.

Варто віддати належне Сеньковському не лише як митцю, а й як ефективному менеджеру свого часу. Він чудово розумів комерційний потенціал робіт. Його листівки з широким кириличним підписом «Н. Сеньковський» на негативі стали найпопулярнішим сувеніром із Карпат. Туристи, які приїжджали до курортів (Ворохти чи Микуличина), скуповували ці знімки, відправляючи їх поштою до Варшави, Праги, Відня чи Берліна. Роботи публікувались у європейських часописах.

1931 року Сеньковський піднімається на гору Кострич і виконує першу в історії української фотографії фотограмметричну панораму Чорногірського хребта під назвою «Східні Карпати — Чорногора». Триметрова копія цієї панорами й досі експонується в Музеї-садибі Михайла Грушевського у Криворівні.

Сеньковський став активним членом Українського фотографічного товариства у Львові, брав участь у виставках української аматорської фотографії. Його матеріальний стан покращувався: він одружився з місцевою вчителькою Євгенією Поліщук, у них народився син Юрій.

Кордон

Коли 1 вересня 1939 року Німеччина вдарила по Польщі, а 17 вересня східні воєводства Другої Речі Посполитої поглинула Червона армія, Західна Україна вкрилася мережею радянських опергруп. Їхнім пріоритетом було фізичне знищення тих, хто міг стати носієм національної пам’яті, — інтелігенції, підприємців, колишніх військових і свідомих українських діячів.

Син Юрій, якому того року виповнилося лише вісім, за десятиліття згадуватиме ту ніч зі щемливою точністю: «Приїжджають величезні машини з польськими генералами, які втікали з Варшави через Львів, Чернівці й Коломию до Румунії». Микола Сеньковський сідає в одну з цих машин разом із польськими офіцерами. Тієї ночі він перетне польсько-румунський кордон востаннє.

Подальша доля митця невідома. За однією версією, фотограф загинув у воєнному вирі, найімовірніше — у в’язниці. За іншою, що спирається на опосередковані свідчення (посилки від Червоного Хреста з Лондона, повоєнні розповіді емігрантів), він міг доживати віку у Великій Британії. Утім, жодна з гіпотез не має доказів. Сеньковський зник — у тому фундаментальному значенні, у якому в XX столітті зникали мільйони.

Але якщо самого фотографа тоталітарна машина дістати не змогла, то весь її удар прийняли на себе родина й архів. Дружина Євгенія Поліщук-Сеньковська — та сама вчителька, яка заснувала першу українську школу у Верховині, — залишилася в Галичині й приєдналася до українського підпілля (ймовірно, УПА).

1945 року її заарештував НКВС. Жінці вдалося вирватись із ув’язнення й продовжити роботу вже у Львові. Проте згодом її затримали повторно — під час спроби перейти румунський кордон, який її чоловік перетнув у вересні 1939-го. Цього разу врятуватися не судилося: Євгенію привезли назад до Львова, де вона загинула 1947 року.

Під час арешту радянські солдати чоботами розчавили значну частину фотоспадку Сеньковського. Скляні негативи, на яких зберігалися сотні гуцульських облич, перетворилися на друзки. Ті крихти, що вціліли, дійшли до нас виключно завдяки родині й окремим краєзнавцям: сьогодні вони розпорошені між архівом сина, фондами дослідника Петра Арсенича та музеями Коломиї й Івано-Франківська.

Сам Юрій Сеньковський, хлопчик, який втратив батька в одну ніч, а матір — за кілька років, згодом стане видатним ученим-геологом, членом-кореспондентом НАН України. Син продовжить роботу, яку колись починав батько: читання земного рельєфу. До останніх днів (вчений помер 2016-го) Юрій Сеньковський упорядковуватиме батьків архів, передаватиме світлини до музеїв і виступатиме на виставках.