Дві етики для однієї війни

У нашій країні останні 12 років є незмінний вододіл.

Він пролягає між тими, хто вважає головною загрозою корупцію, та тими, хто вважає головною загрозою війну.

Цей розлом виявився ще в 2014 році, коли Майдан та російське вторгнення змили колишні дискусії – і вивели на поверхню нові.

До Майдану правила життя країни були надто сильно зав'язані на корупційну ренту.

Тому боротьба з нею очікувано перетворилася на один із головних запитів країни після перемоги Революції гідності.

В результаті ми отримали Prozorro та публічні реєстри.

Цінові торги та відкриті декларації.

Антикорупційні органи та окремий суд.

Підозри в корупції почали обнулювати біографії та репутації.

А додатком до держслужби стали довічні банківські обмеження – для самого чиновника, його дружини, батьків та всіх дітей, зокрема й ненароджених.

Якщо вважати головною загрозою країні корупцію – тоді процеси потрібно оцінювати процедурною чистотою.

Ринковою конкуренцією та рівними можливостями.

Демократія привчає нас до того, що змагальність здатна подарувати на виході найкращу пропозицію.

Що порушення правил конкуренції змушує всіх переплачувати за неоптимальний продукт.

Що якість та вартість можна відбалансувати на чесних торгах, а тому прозорість і транспарентність грають на користь країні.

Але перемога Майдану збіглася за часом із російським вторгненням.

Початок війни народив ще одну етику нашій країні.

Її прихильники міряли процеси не процедурною чистотою, а національною безпекою.

Прихильники такого підходу виходять із того, що війна змінює пріоритети та стартові умови.

Що обов'язкова для мирного часу прозорість може не працювати в умовах воєнного часу.

Що іноді швидкість рішень важливіша за якість рішень, тому що на війні час нерідко стає головним дефіцитом.

Тим більше, що той самий світовий ринок зброї дуже умовно може вважатися ринком.

Продають не всі і не всім, а політика впливає на процеси значно більше, ніж наявність у вас грошей.

Купувати нерідко доводиться не найвигідніше, а доступне.

Продавати часом не вам – а фірмам-посередникам.

Що гірша ваша ситуація на полі бою, то вищим буде рівень передоплати та фінальна ціна.

Ринкові правила працюють на ринку покупця, але під час війни зброя – це ринок продавця.

Для тих, хто міряє процеси національною безпекою, прозорість і транспарентність важливі рівно до того моменту, поки вони не ставлять під загрозу виживання країни.

Процедурність дотримується до того часу, поки вона не суперечить армійським інтересам.

Ефективність визначається не репутаційною чистотою постачальника, а результативністю його продукції.

Конкуренція хороша до того часу, поки вона не ставить під загрозу безперервність поставок.

За останні 12 років ми неодноразово ставали свідками дискусії між цими двома таборами.

Інфраструктура боротьби з корупцією нерідко бере ціну як головний критерій при держзакупівлях – а логіка армійських рішень потребує не дешевих рішень, а працюючих.

Дизайн антикорупційних практик потребує репутаційної бездоганності постачальника – а, з погляду Сил оборони, цей фактор є вторинним.

У результаті будь-яке антикорупційне розслідування, пов'язане з армійськими постачаннями, лише оголює етичні протиріччя між двома таборами.

Від історії з постачанням клістронів для ППО в 2019 році і до долі компанії Fire Point у 2026 році.

Ці дві етики клінчують останні 12 років.

Прихильники першого підходу переконані, що корумпована держава не здатна виграти війну.

Що ефективність неможлива без прозорості.

Що процедурність дарує нам шанс не програти війну.

Прибічники другого підходу закликають міряти процес – результатом, витрати – обставинами, а ефективність – своєчасністю.

Антикорупційна логіка традиційно має більше прихильників у нашій країні, ніж будь-яка інша.

Вона органічно накладається на традиційну для України недовіру громадянина до держави та бюрократії.

Будь-який розподільник колективного ресурсу, як і раніше, сприймається через презумпцію недовіри.

Ми порівняно недавно почали брати реванш у колишніх правил життя в країні – і тому корисливий мотив залишається єдиним поясненням чужих намірів і вчинків.

При цьому повномасштабна війна посилила позиції "партії нацбезпеки".

В цієї логіки традиційно менше прихильників – з тієї ж причини, через яку кількість залучених до оборони менша за кількість тих, хто продовжує жити в тилу.

Але війна робить цю етику досить гучною, щоби її чули.

А тому ми живемо у відлуннях цієї заочної дискусії.

І обидва ці підходи з однаковою ефективністю можуть ставати своїми протилежностями.

"Боротьба з корупцією" може використовуватися для боротьби з конкурентами.

Для війни за вплив.

Для того, щоб послабити державу і зробити її більш уразливою.

"Нацбезпека" може бути інструментом корупції.

Прикриття для неефективності.

Методом приватизації суспільного блага.

У такі моменти ключовою стає здатність до саморефлексії.

Професійні звички та бекграунд здатні брати нас у заручники – і перетворювати на "молоток", який бачить навколо лише цвяхи.

Узагальнення не працюють, тому корумпована держава цілком може перемогти у війні, а нацбезпека легко може послаблювати позиції країни.

Але якщо ви вирішили бути парафіянами одного разу обраної позиції, то не помітите ні першого, ні другого.

Іноді критерій інтелектуальної чесності – це визнавати правоту тих, кого ти звик висміювати.

Павло Казарін, для УП.