Як Уругвай виграв чемпіонат світу 1950 року: дивний формат турніру, неймовірний вирішальний удар та матч, який змінив футбольну історію

Від попереднього чемпіонату світу у Франції минуло вже 12 років. Друга світова війна поставила футбол на паузу, а трофей Жуля Ріме, за легендою, увесь цей час ховався під ліжком Отторіно Барассі — президента Федерації футболу Італії. Саме італійці, які стали чемпіонами у 1938 році, володіли найпрестижнішим футбольним кубком світу цілих 16 років.

До того моменту лише одна збірна, окрім Італії, встигла виграти мундіаль — Уругвай, переможець першого турніру 1930 року. І саме уругвайці знову повернулись на футбольну вершину.

Право провести чемпіонат світу 1950 року отримала Бразилія. Тому господарів одразу вважали головними фаворитами — так само, як свого часу Уругвай у 1930-му та Італію у 1934-му, коли турніри проходили на їхній землі. Втім, із самим складом учасників усе було далеко не ідеально.

На турнір заявилися лише 31 із 73 членів FIFA. Аргентина відмовилася брати участь у знак протесту — вона сама хотіла приймати чемпіонат. Західну Німеччину після війни ще не допустили до FIFA. Австрія та Чехословаччина, які раніше грали у фіналах, взагалі не подали заявку. Італія приїхала, але команда так і не оговталася після трагедії в Суперзі у травні 1949 року, коли в авіакатастрофі загинули кілька найкращих футболістів країни.

[Читайте також] Grande Torino: Полум’я і кров

А потім знялася і Франція — коли зрозуміла, наскільки виснажливими будуть перельоти величезною територією Бразилії.

Уругвай, звісно, опинився у значно комфортніших умовах. Для них поїздка була недалекою, а клімат Південної Америки — звичним. Поки європейські збірні страждали від спеки й вологості, уругвайці почувалися майже як удома.

Турнір із дуже дивними правилами

Формат чемпіонату світу 1950 року сьогодні виглядає майже абсурдно. І саме Уругвай отримав від нього чи не найбільшу вигоду.

Попередній мундіаль у 1938-му проходив за класичною системою плей-оф на виліт. Але цього разу FIFA вирішила перейти до групового формату: чотири групи по чотири команди, переможці яких виходили до наступного етапу.

Проблема була в тому, що після численних відмов учасників команд залишилося лише 13 замість 16. Нове жеребкування проводити вже не стали — і Уругвай несподівано опинився у групі лише з одним супротивником.

Нею стала Болівія, яка взагалі кваліфікувалася без жодного матчу після відмови Аргентини.

Уругвай просто знищив болівійців — 8:0. Причому сучасники писали, що рахунок міг бути значно більшим: уже на 23-й хвилині фаворит вів 3:0, після чого команда помітно знизила темп. Але найдивніше чекало далі.

На тому чемпіонаті взагалі не було фіналу у звичному сенсі. Чотири переможці груп виходили до ще одного групового раунду, де мали визначити чемпіона за круговою системою. Тож організаторам фактично пощастило, що саме перед останнім туром Уругвай і Бразилія — дві команди, які реально претендували на титул, — зустрілися між собою на переповненій Маракані в Ріо-де-Жанейро.

Бразилії у вирішальному матчі було достатньо навіть нічиєї, щоб фінішувати першою у фінальній групі й забрати Кубок світу. Для турніру такого масштабу це виглядало б доволі дивною розв’язкою. Уругвай же влаштовувала лише перемога. Тож формально той матч не був фіналом. Але в історії футболу його давно сприймають саме так.

Тренер

Навіть сьогодні історики сперечаються, наскільки повноцінним тренером був наставник Уругваю на чемпіонаті світу 1930 року. І схожі питання виникають щодо ролі тренера команди у 1950-му.

Офіційно збірну очолював Хуан Лопес Фонтана, але далеко не всі рішення в команді залежали саме від нього. Футболісти дедалі більше дратувалися через його обережний, надто захисний підхід.

Перед вирішальним матчем проти Бразилії гравці навіть провели окрему зустріч, де капітан Обдуліо Варела закликав команду діяти сміливіше, ніж того вимагав тренер.

У ті часи капітан нерідко мав у роздягальні навіть більший авторитет, ніж наставник. Варела став справжнім символом тієї збірної: саме він виголошував найважливіші промови перед матчами, керував поведінкою партнерів у ключові моменти гри, а після турніру ще й демонстративно порушив заборону тренерського штабу залишати готель — і пішов випивати з вболівальниками.

Втім, применшувати роль Лопеса Фонтани теж не варто. В Уругваї його дуже поважали: він залишався головним тренером і на чемпіонаті світу 1954 року, а пізніше працював асистентом у кількох наступних тренерських штабах збірної.

Тактика

Поки багато збірних поступово переходили до системи з трьома захисниками — коли центральний хавбек опускався ближче до оборони, — Уругвай залишався ближчим до старої футбольної школи. Їхня схема нагадувала структуру попередніх чемпіонських команд: два захисники, троє хавбеків, два креативні інсайди, швидкі фланги та класичний центрфорвард.

Хоча на практиці все вже починало змінюватися. Лівий хавбек Віктор Андраде — племінник легендарного Хосе Андраде з чемпіонської команди 1930 року — виконував значно більше оборонної роботи, ніж було звично для його позиції. Те саме стосувалося і правого хавбека Шуберта Гамбетти, якого іноді навіть записували до захисників.

Поки інші збірні перебудовували оборону через зміщення центрхава назад, Уругвай поступово робив те саме зі своїми крайніми хавбеками. Саме тому, як писав Джонатан Вілсон у книзі Inverting The Pyramid, у традиційній нумерації Уругваю номери 4 і 6 історично закріпилися саме за фулбеками.

І, як майже кожен великий переможець ранніх чемпіонатів світу, Уругвай мав свого домінуючого центрхава — Обдуліо Варелу.

Він не лише вигравав боротьбу та цементував гру без м’яча, а й залишався важливою фігурою в атаці. Його пізній дальній удар у матчі проти Іспанії приніс Уругваю нічию 2:2 у стартовому турі фінальної групи — результат, який зрештою дозволив команді залишитися в боротьбі за титул.

Головна зірка

Хуан Альберто Ск'яффіно був уособленням великого південноамериканського футболіста тієї епохи. Худорлявий, витончений, технічний — він грав так, ніби бачив футбол на кілька секунд швидше за інших. Його регулярно називали генієм.

Ск'яффіно діяв на позиції лівого інсайда у знаменитій п’ятірці атаки Уругваю та поєднував у собі все: тонкий пас, нестандартний дриблінг і вміння завершувати моменти. На цьому чемпіонаті світу він забив три м’ячі, серед яких — надважливий гол у фінальному матчі проти Бразилії.

Через чотири роки, на мундіалі у Швейцарії, його вплив знову став очевидним. У півфіналі Уругвай після 90 хвилин тримався проти великої збірної Угорщини — найсильнішої команди того турніру — і рахунок був 2:2. Але щойно Ск'яффіно отримав травму, уругвайська атака ніби втратила всі ідеї.

Майже всю кар’єру він провів у Пеньяролі — клубі зі свого рідного Монтевідео, який пізніше ще й тренував. Після чемпіонату світу 1954 року Ск'яффіно перейшов до Мілану, де поступово відійшов глибше й почав грати у ролі, яка сьогодні нагадувала б функції Андреа Пірло. А ближче до завершення кар’єри в Ромі він узагалі став ліберо — одним із найелегантніших у своїй епосі.

Як і багато південноамериканців, що переїжджали до Серії А у ті роки, Ск'яффіно згодом змінив футбольне громадянство й почав виступати за збірну Італії. За Уругвай він провів лише 21 матч. Але для багатьох саме Ск'яффіно досі залишається найвидатнішим футболістом в історії країни.

"Фінал"

Бразилія проти Уругваю. Букмекери давали лише 1.10 на те, що господарі візьмуть Кубок світу. Після розгромів Швеції та Іспанії — 7:1 і 6:1 — країна вже жила майбутнім святкуванням. У день матчу деякі газети навіть вийшли з першими шпальтами, присвяченими ще не здобутому титулу.

Сьогодні подібні речі суперники часто вішають у роздягальні як додаткову мотивацію. Уругвайці пішли далі — використали ті газети як підстилку на підлозі у вбиральні. Щоправда, це не дуже допомогло правому інсайду Хуліо Пересу. Атмосфера на стадіоні настільки його пригнічувала, що під час виконання гімнів він буквально не втримався від страху. І це можна зрозуміти: офіційно на Маракані було 174 тисячі глядачів, неофіційно — майже 200 тисяч. Можливо, найбільший натовп в історії футболу.

Наче поганий знак, незадовго до стартового свистка бразильський прапор підняли догори дриґом. На початку матчу Бразилія повністю контролювала гру. Уругвай майже не виходив з оборони, героїчно захищав власний штрафний і переважно просто вибивав м’яч подалі, не думаючи про контратаки.

Втім, моменти були в обох команд. Перед перервою у стійку влучили Оскар Мігес у Уругваю та Жаїр у Бразилії.

А вже на старті другого тайму Маракана вибухнула. Фріаса отримав м’яч на правому фланзі й низом пробив у дальній кут — 1:0 для Бразилії. Саме тоді Обдуліо Варела зробив одну з найважливіших речей у тому матчі. Капітан Уругваю почав сперечатися з англійським арбітром Джорджем Рідером, вимагаючи офсайд, якого насправді не існувало. У певний момент він навіть попросив перекладача, щоб затягнути паузу ще сильніше.

Варела чудово знав: офсайду не було. Йому просто потрібно було збити шалений ритм Бразилії й змусити стадіон хоч трохи стихнути. І це спрацювало. Уругвай поступово ожив, а головною фігурою в атаці став Альсідес Гіджа. Він раз за разом тікав від безпорадного лівого хавбека бразильців Бігода.

У середині другого тайму Гіджа знову виграв позиційну боротьбу на фланзі, підняв голову й помітив ривок Ск'яффіно до ближньої стійки. Простріл вийшов неідеальним — м’яч трохи підстрибнув перед ударом, — але саме це допомогло Ск'яффіно пробити одночасно сильно й підкручено.

М’яч залетів у ближній кут. Пізніше сам Ск'яффіно визнавав, що не планував бити саме так. Але це вже не мало значення. 1:1.

І навіть за такого рахунку чемпіоном усе ще ставала Бразилія. Та тепер психологічна перевага була вже на боці Уругваю.

Момент, який увійшов у вічність

Головною фігурою того матчу був Альсідес Гіджа. Саме він створив перший гол Уругваю після свого проходу правим флангом. І за 11 хвилин до кінця зробив це знову. Усе виглядало знайомо: Гіджа рвонув по краю, а Ск'яффіно вже відкривався під майже ідентичний простріл, щоб замкнути передачу біля ближньої стійки. Саме цього й очікував воротар Бразилії Моасір Барбоза.

Але цього разу Гіджа не віддав пас. Тижнем раніше, у матчі проти Іспанії, він уже забивав ударом у ближній кут із подібної позиції. І тепер вирішив повторити це знову. Удар. М’яч пролетів між Барбозою та стійкою. 2:1. На Маракані запала тиша.

Барбозу вважали, можливо, найкращим воротарем в історії Бразилії. Але після того гола саме його зробили головним винуватцем катастрофи — хоча за мірками того часу це була далеко не найгрубіша помилка воротаря.

Після поразки він та інші темношкірі футболісти збірної зіткнулися з жахливими образами. Їх називали зрадниками країни, а самому Барбозі надходили погрози смерті, через що він навіть був змушений залишити власний дім.

Пізніше він працював у адміністрації Маракани — стадіону, де пережив найболючіший момент свого життя. Через кілька років після фіналу йому подарували ті самі ворота, між стійкою й руками яких пролетів м’яч Гіджа.

Барбоза розпиляв їх на частини, відвіз додому й спалив — ніби намагаючись назавжди позбутися спогадів про той день. Але навіть це не принесло спокою. Ставлення Бразилії до нього було жорстоким і несправедливим, особливо якщо згадати, що Барбоза залишався одним із найвидатніших голкіперів країни у XX столітті. Минуло понад 40 років після того матчу, але через забобони його все одно усували від роботи на матчах збірної й навіть не хотіли бачити поруч із національною командою, бо вірили, що він приносить нещастя.

Він помер у 2000 році, у 79-річному віці, проживши останні роки майже в самотності. І водночас серед усього болю та розчарування бразильці все ж зуміли зберегти повагу до суперника. Під час нагородження вони аплодували Уругваю. А Гіджа в Бразилії з роками став майже міфічною постаттю. Його поважали навіть попри те, що саме він завдав країні, мабуть, найболючішої футбольної травми в історії. У 2009 році він повернувся на Маракану, де його включили до алеї слави стадіону.

Гіджа помер у 2015 році — рівно через 65 років після свого легендарного гола. Йому приписують безліч цитат, і частина з них звучить занадто красиво, щоб бути правдою. Але одна фраза все ж залишилася футбольною класикою — коротким поясненням того самого вирішального моменту: "Барбоза зробив логічний вибір. А я — нелогічний".

Чи був Уругвай справді найкращою командою турніру?

Напевно, ні. Уругвай виграв чемпіонат світу, провівши лише чотири матчі — на два менше, ніж Бразилія. Ба більше, стартовий етап вони фактично пройшли без боротьби: група лише з однією командою та матч проти скромної Болівії стали величезним подарунком долі.

І навіть у фінальній групі уругвайці не виглядали беззаперечними фаворитами. Вони поступалися Іспанії й урятували нічию 2:2 лише наприкінці зустрічі. А перемогу над Швецією вирвали завдяки голу на 85-й хвилині — 3:2.

Бразилія ж на тлі тих самих суперників виглядала майже ідеальною командою. Господарі розгромили Швецію та Іспанію із загальним рахунком 13:2, а ще раніше впевнено виграли свою стартову групу: 4:0 проти Мексики, 2:0 проти Югославії та нічия 2:2 зі Швейцарією.

У своїй історії чемпіонатів світу Іан Моррісон писав, що збірна Бразилії 1950 року демонструвала "один із найкращих футболів, які коли-небудь бачили на міжнародному рівні". А Браян Ґленвілл описував ту команду як "футбол майбутнього — не надто складний тактично, але блискучий технічно".

Особливо захоплювали їхні троє центральних атакувальних гравців — Жаїр, Зізіньйо та Адемір. Їхня взаємодія здавалася чимось новим для того часу. Але футбол рідко підкоряється логіці.

Перед вирішальним матчем Бразилія буквально потонула у власній впевненості. У країні вже святкували титул ще до стартового свистка, а самі футболісти не витримали психологічного тиску. Історія, яка пізніше ще не раз повторюватиметься зі збірною Бразилії на чемпіонатах світу.

Часто кубкові турніри народжують "неправильних" чемпіонів через один випадковий матч або серію пенальті. Але парадокс у тому, що чемпіон світу 1950 року визначався через таблицю, а не через класичний фінал. Та навіть у такому форматі Бразилія не змогла дотягнутися до титулу.

Довелося чекати далі. Після тієї поразки бразильці назавжди відмовилися від своєї білої форми, яка відтепер асоціювалася лише з трагедією на Маракані. Саме після 1950 року з’явився знаменитий жовто-зелений комплект, який сьогодні знає весь футбольний світ.

Після чотирьох розіграшів чемпіонату світу турнір усе ще вигравали лише дві країни — Уругвай та Італія. Причому обидві ставали чемпіонами виключно на своєму континенті: Уругвай — у Південній Америці, Італія — в Європі. Але у 1954 році футбольний світ мав змінитися назавжди.

The Athletic