Канни 2026: українська присутність, кіно пам’яті та сервільний російський пацифізм

Каннський фестиваль 2026 року ще раз показав, що ця подія на Лазуровому узбережжі давно перестала бути лише святом кінематографічної форми. Це також сцена, на якій дуже чітко видно, як світова кіноіндустрія розподіляє моральні симпатії, кого підносить до рівня великого авторського жесту, а кого лишає в зоні зручного культурного співчуття.

Цьогорічний фінал особливо виразно оголив цю напругу: перемога румунського режисера Крістіана Мунджіу з фільмом «Фйорд» виглядала як повернення до тих Канн, які все ще здатні винагороджувати не лише гучні імена, а й справжню драматургічну силу. Румунський режисер і тепер уже дворазовий володар Пальмової гілки знову звертається до знайомої йому теми соціальної напруги — в цьому випадку підозра у насильстві над дитиною провокує хвилю колективної істерії. Режисер, як і раніше, майстерно створює цю напругу без очевидних ефектів, показуючи, як спільнота дедалі більше прагне знайти винного, а не розібратися в істині. Актори Ренате Реінсве разом із Себастьяном Стеном, який постає в несподіваному образі, формують центр цієї історії, що зосереджується радше на людських реакціях, ніж на самій події. У фільмі знову порушується одна з ключових тем сучасного європейського кіно — як страх перед «іншим» здатен миттєво зруйнувати крихке відчуття нормальності.

Нагорода для Мунджіу читається як визнання того, що європейське авторське кіно досі може говорити про колективний страх не через декларацію, а через дуже точне спостереження за людською поведінкою.

У цьому контексті особливо виразною стала присутність фільмів, що працюють із темою пам’яті як політичної та особистої травми. «Батьківщина» Павла Павліковського (приз за режисуру), «Щоденник покоївки» Раду Жуде, «Людина свого часу» Емманюеля Марре (приз за найкращий сценарій) — усі ці фільми по-своєму повертаються до питання відповідальності, але роблять це без прямолінійної дидактики. У Павліковського відповідальність пов’язана з історичною німецькою провиною і мовчанням інтелігенції; у Жуде — з класовою нерівністю, національною чужістю та постколоніальною приниженістю; у Марре — з тим, як відбувається процес морального падіння нацистського колаборанта.

«Чорна куля» Хав’єра Кальво та Хав’єра Амброссі — ще одна масштабна романтична драма, яка через історії різних епох показує руйнівну природу фашизму та його вплив на людські долі, роблячи фільм виразно антифашистським. Переплітаючи лінії 1930-х і сучасності, режисери підкреслюють, як насильство, репресії та нетерпимість знищують не лише життя, а й любов і ідентичність. За свою віртуозну режисуру режисери розділили нагороду Каннського фестивалю разом із Павлом Павліковським.

Ці фільми різні за стилем, але їх об’єднує одна дуже важлива риса: вони відмовляються від простих відповідей і довіряють глядачеві право залишитися в незручності. Саме так і працює велике фестивальне кіно — не дає спокою, а викликає потребу подумати далі.

Приз журі отримала стрічка «Уявлена пригода» німецької режисерки Валески Ґрізебах — авторки, відомої своєю увагою до соціального реалізму та тонких психологічних портретів. Її новий фільм про археологиню Веску, яка в болгарському прикордонному містечку Свіленград випадково знову зустрічає давнього знайомого й поступово опиняється втягнутою у небезпечний світ злочинних зв’язків, де їй доводиться не лише розслідувати чужі таємниці, а й зіткнутися з власним минулим. Ґрізебах досліджує зіткнення мрії та реальності, розгортаючи історію про людей, які намагаються втекти від буденності, але натомість опиняються перед складними моральними виборами. Як і в її попередніх роботах («Вестерн»), тут важливу роль відіграє непрофесійна акторська гра та відчуття документальної правдивості.

Нагороду за найкращу жіночу роль розділили Віржіні Ефіра й Тао Окамото за фільм «Раптом» Рюсуке Хамагучі. Японський режисер, який здобув міжнародне визнання після «Сядь за кермо моєї машини», продовжує досліджувати випадковість і крихкість людських зв’язків. У центрі сюжету, дія якого відбувається у Парижі — дві жінки, чиї долі несподівано перетинаються, змушуючи їх переглянути власні рішення та почуття. Ефіра й Окамото створюють глибокі, емоційно точні образи. Трохи засмутило, що приз за найкращу жіночу роль не отримала Леа Сейду за її роль у фільму Марі Кройцер «Ніжний монстр», який досліджує важливу та болючу тему педофілії.

Приз за найкращу чоловічу роль отримали Еммануель Маккія та Валентен Кампань у стрічці «Боягуз» Лукаса Донта. Бельгійський режисер, який уже зарекомендував себе як уважний дослідник підліткової вразливості, цього разу звертається до теми страху, провини та соціального тиску. Фільм розповідає про юнаків, які на фоні Першої світової війни стикаються з жорстокістю середовища і власною нездатністю протистояти їй. Акторський дует передає складну палітру емоцій — від розгубленості до внутрішнього надлому. Така собі «Горбата гора», але по-європейськи.

У програмі короткометражних фільмів «Золоту пальмову гілку» здобула картина «Для супротивників»  аргентинського режисера Федеріко Луїса. Це лаконічна, але влучна робота про суперництво і приховану агресію. Фільм демонструє, як короткий метр може бути не менш виразним і концептуально насиченим, ніж повний.

У секції «Особливий погляд» головний приз отримала стрічка «Кожного разу» Сандри Вольнер. Австрійська режисерка, яка живе в Берліні та відома своїми експериментами з формою, пропонує глядачеві історію про почуття провини. Її фільм про матір, яка після смерті старшої доньки зближується з хлопцем, якого всі вважають винним у трагедії, і разом із молодшою дочкою вирушає в поїздку на Тенерифе, де спогади про втрату поступово починають змішуватися з теперішнім. Цей фільм досліджує пам’ять, повторюваність досвіду та нестабільність сприйняття, створюючи тривожну й водночас гіпнотичну атмосферу.

Загалом цьогорічні нагороди відображають тенденцію до більш камерного, психологічно загостреного кіно, де головний акцент зроблено не на масштабі, а на глибині людського досвіду.

Та найбільша напруга цих Канн — не в естетиці й індустрії, а у політичному вимірі. Саме тут український контекст стає принципово важливим. На тлі чергових російських атак на Київ у ту саму ніч, коли російський режисер Андрій Звягінцев отримав Гран-прі за свій «антивоєнний» «Мінотавр», будь-які розмови про універсальний гуманізм починають звучати набагато жорсткіше і чесніше. І добре, що журі на чолі з Пак Чхан Уком не дало Звягінцеву головну нагороду: у ситуації, коли Україна платить за цю війну щоденною кров’ю, естетизована російська скорбота не може ставати вищою моральною точкою фестивалю. Промова Звягінцева, яка так захопила російських лібералів, насправді оголює слабкість цієї позиції: зручно звинувачувати у війні лише Путіна і водночас говорити про трагедію «по обидва боки фронту», ніби агресор і жертва існують у симетричній реальності. Але війна не є симетрією. І саме українська присутність у Каннах, від павільйону до окремих фільмів і документальних проєктів, повертає фестивалю цю очевидність.

Попри відсутність гучних офіційних згадок на церемоніях відкриття та закриття, українські проєкти, режисери й актори були представлені в різних секціях — від документального кіно до індустріальних програм. Серед найпомітніших робіт — ігровий фільм «Весна» Ростислава Кирпиченка (литовського режисера з українським корінням), показаний у програмі спеціальних показів. Стрічка розповідає про священника на окупованих територіях України, який ризикує життям, аби ідентифікувати загиблих і повертати їхні тіла родинам, поєднуючи тему гуманності з тихим спротивом війні. Цей фільм — єдина українська копродукція цього року в Каннах, що свідчить про брак готових українських фільмів через недостатність зокрема державного фінансування.

Але українські продюсери не перестають активно працювати з міжнародними копродукціями, і це поступово формує майбутню присутність українського кіно на провідних фестивальних майданчиках. Уже зараз це було помітно в Каннах, де делегація українських кінематографістів узяла участь у подіях кінофестивалю та кіноринку Marché du Film. У межах багаторічної співпраці Українського інституту та Marché du Film п’ятеро українських продюсерів долучилися до індустріальної програми Producers Network, що включала нетворкінг, пітчинг проєктів і панельні дискусії, присвячені пошуку партнерів для копродукції.

Україну цього року представляли Євген Рачковський (Tabor Production), Олександра Братищенко (Eleron Pictures), Валерія Сочивець (СУК / CUC), Світлана Яцинич (Salameya Film) і Діана Назарук (Mellivora Production LLC). У програмі Producers on the Move Україну представляла продюсерка Олександра Костіна (Bosonfilm). Також варто відзначити пітчинг проєктів, підтриманих Європейським фондом солідарності для українських фільмів (ESFUF). На події були представлені майбутні стрічки українських режисерів — від нових робіт Олега Сенцова та Марисі Нікітюк до проєктів Філіпа Сотниченка і Павла Дорогого. Цей пітчинг став ще одним свідченням того, що навіть в умовах війни українська кіноіндустрія не лише зберігається, а й активно розвивається. Своїм досвідом спільного виробництва документальних фільмів із європейськими партнерами поділилися також Наталія Лібет (2Brave Productions) і Ліза Ньєд (Film i Skåne AB).

Важливою частиною української присутності став також документальний проєкт «Пересікаючи Окс» Світлани Ліщинської, відібраний до Cannes Docs. Фільм досліджує травматичну пам’ять війни через історію зустрічі української режисерки з колишнім радянським солдатом, який зберігає особистий архів про Афганістан. Окремою подією стала участь Мстислава Чернова, який цього року очолив журі документальної секції «Золоте око», що підкреслює визнання української документалістики на міжнародному рівні.

Також у межах Українського павільйону відбулися презентації нових проєктів, VR-стрічок і копродукцій, серед яких «Укриття», що показує повсякденне життя в умовах війни через простори бомбосховищ і підземних укриттів.

Повертаючись до міжнародних висновків Каннського фестивалю, треба відмітити значущу роль дистриб’ютора Neon. Цей дистриб’ютор уже восьмий рік поспіль заздалегідь купує права саме на фільми, які отримують Пальмову гілку. «Фйорд» продовжує цю лінію, але важливіше інше: Neon уже вміє не просто купувати переможців, а перетворює їх на довгострокові awards-season-історії. Саме тому після Канн починається друга частина гри — не менш важлива за сам фестиваль. У ній рахуються не лише овації на набережній Круазет, а й те, чи зможе стрічка пройти шлях до Венеції, Торонто, Нью-Йорка й далі, до осіннього нагородного календаря. Канни дедалі більше працюють не як фінал, а як стартова платформа.

Але за цією індустріальною логікою залишається головне — напруга між політичними та моральними оптиками. І саме українська присутність у Каннах нагадує, що будь-які розмови про гуманізм сьогодні не можуть бути абстрактними: вони завжди впираються у конкретний досвід війни, втрати й опору, який кіно лише намагається осмислити.

Фото: Winners of the 79th Festival de Cannes © Amélie Canon / FDC