Моя Україна

Примітка редакції. Дуже злий, хоч і дещо хаотичний текст. Його можна ігнорувати чи заперечувати, та його причини – не вийде.

Думаю, на п'ятий рік великої війни і на тринадцятий рік просто війни нам слід розібратись із найбільш важливим питанням.

2022 рік приніс нам не лише найбільшу з часів СРСР загрозу власному виживанню як держави, він підняв великі народні маси на хвилі патріотизму.

На цій хвилі патріотизму багато хто доплив до військкомату, хтось трохи поплавав і пізніше також знайшов собі місце служби, але багато хто проявив неабиякі успіхи в серфінгу та катається на тій хвилі досі.

У нас патріотом може бути кожен: і якщо в армії, і якщо поза нею, і якщо в рот грав ту армію, і навіть якщо з'ї***ся за кордон кудись. Бо ти Українець і тобі болить.

Але одна річ — бути патріотом у війську, яке дивовижним чином легалізує всі твої наїзди на будь-кого, бо ти вже одягнув камуфляж і мужньо погодився на зарплату в 20 кілогривень. Так, додаткову грошову винагороду я не порахував, бо вона додаткова.

Зовсім інша річ, коли ти патріот де завгодно, крім тієї смуги території, де серед патріотів зазвичай прийнято перебувати під час національно-визвольних змагань. Тоді свій патріотизм треба якось обгрунтувати.

І ось мене найбільше кумарить та спроба винайти якусь окрему культуру сучукрпатріота (сучасного українського патріота), зробити її безальтернативно правильною версією української культури і надалі вважати вищим стандартом.

Це цілий комплекс новинок. Наприклад, рагульське колгоспне написання назв і імен із маленької літери. Я досі не розумію, навіщо це знущання над власною мовою було потрібно, і навіщо весь цей цирк культивувати вже п'ятий рік.

Окуповані території можна скільки завгодно називати тимчасово окупованими, питання стоїть не про їх правильну назву. Важливо тут те, чи конкретно ви робите щось, аби ця окупація стала тимчасовою.

Інакше, за такою логікою, можна не лікувати гастрит — краще довести його до стану хронічного, щодня мучитись, але далі нічого з ним не робити, називаючи при цьому виключно тимчасовим і ніяк інакше.

У цьому я чесний принаймні сам перед собою, бо вже п'ятий рік за кумедні гроші роблю все, що в моїх силах, аби не почуватися глядачем на головній війні в історії моєї держави.

Може, хіба забуваю додати те зручне слово «тимчасово», тож одного чудового дня можу для когось виявитися недостатньо правильним українцем. Але до цього я давно готовий, хоча б морально.

Достатньо правильний рекрут, недостатньо правильний українець. І тут можна було б прикидатись ревним поборником новомови, тобто «новоязу», тільки є одна проблема з цим.

Річ у тім, що мені абсолютно байдуже.

Виходить, що моя українська мова — вона на фронті та у смузі вглиб від нього, там немає чітких правил правопису, а лайка часто замінює собою 30% речення. І все ж вона більш… жива? Так, жива.

Ця українська об'єднує побратимів із Луганщини, Львівщини, Сумщини, Одещини, з цілого списку абсолютно різних областей і міст України.

Моя українська культура більше стосується закладів у поки що не фронтових містах нашого Сходу, ніж якоїсь модної наливайки під Ужгородом.

Моя українська історія не пише собі підручники з величними хроніками 2022 року, коли Арестовичі та інші Олександровичі цитували самі себе та цим відволікали від того факту, що до ворожого вторгнення ми виявились абсолютно неготові.

Ось така вона, моя Україна. Напевно, якби про неї зняти невелику документалку, на нашому телемарафоні швидше б повісились, ніж її показали.

Бо моя Україна не має жодного стосунку до тієї песпатронщини, яку намагається виставити не лише назовні, а й перед своїми громадянами.

Хтось із моїх побратимів втратив своє місто, бо воно в окупації, хтось застав його руйнування через бойові дії, ще й постріляв із кулемета на його території.

Напевно, політруки й послідовники правильної мови мають розповісти їм, де окупація тимчасова, а де дуже тимчасова, і чому важливо носити вишиванку, щодня оминаючи блокпости.

Про мою Україну простіше дізнатись із ротного чату в «зеленому», ніж із провідних ЗМІ, які живуть у якійсь паралельній реальності й навіть не намагаються вилікувати власну косоокість.

Я вже давно змирився з тим, що вітчизняні новини навіть читати якось некомфортно, бо ніколи не знаєш — для кого їх пишуть. І як. Це про якусь живу людину у ворожих лавах, про меблі в Jysk, чи взагалі про погодні умови під Івано-Франківськом. Воно ж, сука, зливається все в однорідну масу.

Але я на своїй нудній війні не маю права ставити під сумнів цей вищий благородний маразм, бо хтось нагорі чотири роки тому підписав наказ про його узаконення.

Певно, ті самі люди підписали, які повністю прої**ли підготовку до того вторгнення, з перших днів якого почався цирк із правильним написом назви проблеми замість вирішення проблеми.

Тож маю бездумно виконувати будь-який наказ від будь-якої людини, яка створила найбільш невдалі передумови для ведення повномасштабної війни, щоб я пішов гратись на найвищому рівні складності і був їй за ці умови вдячний все своє життя.

Взагалі на мене не було скарг на службі, ну хіба по дрібницях. Але ось це я саботую та буду саботувати. Нехай моє сприйняття навколишнього світу і не збігається з баченням політичної еліти в моїй державі. Цей факт міцніший за крицю, хоча я був би радий у цьому помилитись.

Не менш твердо виглядає той факт, що саме написання назв та імен з маленької літери є дійсно важливою проблемою цієї війни, якій влада зобов'язана приділяти максимальну увагу, бо відкрити власну лінію хоча б збірки готових пікапів для армії — завдання менш важливе й поетичне.

Камон, шановні, таке написання власних назв (я тепер знаю, як це узагальнити) нагадує не ненависть до росіян, на яку ми тепер точно маємо право протягом довгих століть наперед. Це більше нагадує зневагу, яка веде лише до недооцінки ворога.

Не так складно помітити, що Росія доволі величезна держава, а ЛБЗ у нас зараз рухається повільніше за деякі невдалі періоди цього протистояння.

Мені якось складно повірити, що ми в цій ситуації маємо право на зневагу, яка веде до недооцінки ворога. Це страшна пастка, потрапляння до якої може занадто боляче відгукнутись.

Я не кажу, що ми погано воюємо, і за будь-якої ситуації на полі бою тримаємось ми просто неймовірно. І все ж пора уточнити: якщо ми з цим величезним і безжальним суперником п'ятий рік місимось із шевронами, а до того місились без, то цю махіну точно варто писати з маленької?

Якщо воно таке дрібне миршаве чмо, чого ми його досі не розтрощили? Якщо це чмо не миршаве — може, не варто показувати свою зверхність наввипередки? Підіть допоможіть вбити парочку ворожих штурмовиків.

Люди, яких нашому війську не вистачало на кожному з етапів війни, де можна було розвинути успіх і втримати ініціативу на полі бою, надто зайняті якимись іншими важливими справами. То давайте, чекаємо в нас. Посад вистачає, штатка є.

Можливо, разом ми б здобули таку гучну перемогу, що «Росія» з маленької літери почав би писати весь світ. Втім, разом ми так і не побули (поки що), тому фронти у нас трошки різні.

Це ж дуже важливо, почитати новини з цим карикатурним новоязом від людей, які не пішли до армії, щоб щодня писати з-під бронювання такий класний патріотичний контент.

Коли вояку не здають житло у прифронтовій зоні, але Зеленський потролив путіна, а збірна Бразилії перемогла збірну росії — вояку легшає на душі. Фух, думає, оце добре. Почитав і аж від серця відлягло.

Ось Я, Наприклад, Захочу Писати Всі Слова З Великої, але це навіть виглядатиме як подурівша версія автовиправлення. Та давайте, це ж так легко: росія, білорусь, Пиво, кндр, іран, Зубочистка, і цей список можна продовжувати.

Хіба вам це не муляє око, скажіть чесно? Мені – так. Мабуть, я якийсь неправильний.

Ось був день вишиванки нещодавно, це мене теж щороку дивує. Було таке шикарне свято. Неймовірне свято, я кожен раз старався гарно підготувати свою вишиванку та ходив у ній цілий день.

Зараз я не хочу носити вишиванку. Може, колись знову почну. Бо я бачу тисячі боєздатних мужиків, які не приєднуються до захисту того, що ця вишиванка об'єднує. Але носять її, роблять у ній фото, викладають у мережу і спробуй тільки їм щось їдке сказати!

Не можна. Бо всі ми — завжди Українці, якщо розмова не про військовий облік.

Отримати бронь у напівлегальному онлайн-казино, де тебе впишуть на місце якогось електрика чи шкільного вчителя, завжди можна і поки що негласно вітається. Ось така у нас вишиванка.

Узагальню свій сумбур із претензій тим, що всі перелічені мною деталі — від якоїсь окремої української мови до окремої української культури — впираються в одну невблаганну річ. Це постійна надія, що проблема з Росією (не з росією, вибачте) вирішиться якось сама по собі. А ти тут живий, здоровий, ніжки ціленькі.

Імітація патріотизму не дає вам права після війни претендувати на нормальне ставлення. Сподівання перетравити ветеранів повномасштабної війни так само, як наше неймовірно патріотичне суспільство перетравило ветеранів АТО, уже не вийде. Більше перетравлювати шлунок репне вздовж.

Поки йде війна, кожен має робити свій внесок, і не дурнуватими ритуалами за традиціями, яким і п'яти років від роду немає.

Нічого не вирішиться малими силами. Хоч три вишиванки надягніть, хоч найменшим шрифтом у світі пишіть якісь літери, хоч по сто разів тимчасовою називайте окупацію Мелітополя. Поки наш солдат не зайде до Мелітополя, окупація міста буде якою завгодно, тільки не тимчасовою.

Дійшло до того, що в усьому держапараті цю недолугу новомову взяли на озброєння, паралельно паралізуючи військо відверто популістичними ідеями, запитами і законопроектами. Ну нічого ж, зате пишуть правильно. Байдуже, що роблять неправильно.

2022-й показав мені такий рівень національного подвигу, що мені навіть здалось, що така звитяжна нація дійсно не заслуговує аж на таку паршиву Раду.

Після 2024-го я питань більше не маю. Подвиг роблять одні люди, а псевдопатріотичну показуху навколо подвигу — зовсім інші.

Сподіваюсь, за час війни ми приберемо і окупанта з нашої землі, і цю частку лайна з власного суспільства. Друге не лише допомагає першому своєю популяризацією саботажу, а ще й задовбало конкретно.