Школа проти смартфона: чому простих рішень тут немає

Верховна Рада хоче обмежити використання смартфонів у школах. Нещодавно в парламенті зареєстровано законопроєкт №15105, який пропонує заборонити школярам користуватися під час уроків телефонами, планшетами та смартгодинниками, крім випадків, коли це потрібно для освітніх або медичних потреб.

Тобто важливо відразу зафіксувати: це не буквальна пропозиція забрати всі телефони у всіх дітей на вході до школи. Йдеться саме про використання під час уроків, із винятками для освітніх і медичних потреб.

У школі смартфони давно перестали бути просто телефонами. Так, вони іноді заважають. Так, погіршують концентрацію. Так, уроку важко конкурувати з TikTok, Telegram, YouTube Shorts, іграми та нескінченними повідомленнями. Але якщо ми вважаємо, що проблему української освіти можна вирішити тим, що дитина перед уроком покладе телефон у коробку, то ми плутаємо симптом із хворобою.

Телефон заважає. Це правда

Було б дивно робити вигляд, що смартфон на уроці не є проблемою.

У публікаціях, присвячених законопроєкту, Служба освітнього омбудсмена зазначає: використання гаджетів не за призначенням може знижувати якість навчання, сприяти академічній недоброчесності, зменшувати міжособистісне спілкування й рухову активність, впливати на здоров’я, посилювати залежність від гаджетів і створювати середовище для кібербулінгу. Сучасні діти — покоління, за увагу якого борються тисячі цифрових платформ, застосунків і блогерів. І ця боротьба відбувається не після уроків. Вона заходить просто до класу.

Це підтверджують і світові дані. За результатами міжнародного дослідження PISA 2022, у середньому 30% учнів повідомляли, що відволікаються на цифрові пристрої на більшості або на кожному уроці математики. Ще 25% — що їх відволікають гаджети інших учнів. Такі відволікання пов’язані й із нижчими результатами з математики: за даними OECD, учні, що повідомляли про відволікання через пристрої інших, отримували в середньому на 15 балів менше.

Тобто це не вигадка вчителів, які «не люблять сучасних дітей». Смартфон справді змінює поведінку в класі: дробить увагу, стимулює потребу в постійному перемиканні картинки, створює безперервний фоновий шум, навіть якщо лежить у кишені.

Освіта й так програє конкуренцію за увагу. А смартфон робить цю конкуренцію фізично присутньою в класі.

Світ справді рухається до обмежень

Українська ініціатива не виникла у вакуумі. Світ останніми роками справді масово переглядає ставлення до телефонів у школах.

За даними UNESCO, станом на березень 2026 року заборони або обмеження мобільних телефонів у школах є у 58% країн світу (тобто 114). Для порівняння: у червні 2023 року таких країн було 24%, а на початку 2025 року — 40%. Причини всюди схожі: ослаблення уваги, кібербулінг, вплив цифрового середовища на добробут дітей, погіршення соціальної взаємодії, зростання тривожності, дисциплінарні проблеми.

Проте світ не просто «забороняє смартфони», а експериментує з різними моделями: десь телефони заборонені лише на уроках, десь — протягом усього дня, десь є винятки для освітніх потреб, для дітей з інвалідністю або хворобами. У деяких країнах школи самі визначають правила й винятки.

Наприклад, у Франції використання мобільних телефонів у школах заборонене з 2018 року, але правила можуть передбачати винятки для освітнього використання. У Нідерландах заборону телефонів у класах запровадили для середньої школи із січня 2024 року, а з вересня поширили й на початкову освіту. Офіційне пояснення — підтримати соціальну взаємодію, зменшити кібербулінг і зробити школу безпечнішою. У Великій Британії окремого закону про заборону смартфонів у школі немає, водночас уряд рекомендує закладам освіти обмежувати їх використання протягом усього навчального дня. Данія теж рухається до mobile-free початкової та нижчої середньої школи й позашкільних закладів, мета — створити середовище для глибшого навчання, концентрації та взаємодії.

Тобто міжнародний досвід не дає єдиного рецепту. Він лише показує: спочатку Україна має визначитися, яку саме проблему хоче вирішити і яким інструментом.

Бо «заборона» може означати дуже різні речі. Що саме забороняти: тримати телефон у руках на уроці, користуватися ним без дозволу чи взагалі мати при собі? Це на весь навчальний день чи лише його частину? Або ж — школа взагалі без телефонів, але з нормальною цифровою інфраструктурою, шафками, Інтернетом, чіткими правилами та зрозумілою комунікацією з батьками. Це різні політики. І наслідки в них теж різні.

Чи завжди смартфон на уроці — ворог навчання?

Європейська платформа шкільної освіти (European School Education Platform) провела опитування вчителів, директорів шкіл та батьків у Бельгії, Німеччині, Італії й Іспанії щодо використання смартфонів у школі. Загалом в опитуванні взяли участь 1162 респонденти, і більшість із них — учителі. Як видно з результатів, найпоширеніший підхід у європейських школах — дозволяти використання телефонів для навчання з дозволу вчителя. Так відповіли 54%.

Лише 6% опитаних повідомили, що використання телефонів узагалі не обмежено. Це важлива цифра. Вона показує, що нормальна освітня політика не обов’язково має виглядати як адміністративний молоток.

У тому ж опитуванні 71% респондентів упевнені, що мобільні телефони погіршують здатність учнів зосереджуватися, 56% кажуть про негативний вплив на соціальну взаємодію й добробут, 54% — на загальну шкільну атмосферу. Але водночас 28% респондентів вважають телефони корисними для навчання, тоді як 33% бачать негативний вплив.

Це приблизно і є реальна картина — телефон не завжди й не всюди є ворогом навчання. Іноді він може бути інструментом: для тестування, пошуку, перекладу, роботи з освітньою платформою, інтерактивних вправ, комунікації вчителя з учнями.

Проблема не в тому, що телефон існує. Проблема в тому, хто ним керує. Якщо це дитина під час нудного уроку, то, найімовірніше, вона обере не навчання. Якщо телефоном керує педагогічний задум, то він може бути інструментом. Та якщо педагогічного задуму немає, заборона телефона не зробить урок автоматично якісним.

Український контекст: телефон як проблема і як безпека

Україна має ще один контекст, якого немає у більшості європейських дискусій. Ми говоримо про школу в країні, яка живе в умовах великої війни. Саме тому телефон для батьків — це не лише «дитина знову сидить у TikTok». Це можливість швидко написати, подзвонити, дізнатися, де дитина під час тривоги, чи все гаразд дорогою додому.

Служба освітнього омбудсмена звертає увагу на ще один важливий аспект: мобільний телефон у школі може допомогти зафіксувати факти насильства, жорстокого поводження або булінгу. У певних ситуаціях саме відео- та аудіодокази можуть допомогти притягнути винних до відповідальності. Але смартфон нерідко стає й інструментом булінгу: діти можуть знімати однокласників або вчителів, монтувати принизливі відео, поширювати їх у чатах і соцмережах.

Тому українську дискусію не можна скопіювати з французької або данської. У нас телефон у школі — це одночасно відволікання, безпека, контроль, доказ, зв’язок і навчальний пристрій. Проста заборона такого вузла не розплутає. Вона просто затягне його сильніше.

Найслабше місце ідеї: чим замінити особисті гаджети?

Україна не може просто скопіювати французький чи данський досвід іще й тому, що наші школи часто мають зовсім інші умови.

Технології давно стали частиною навчання. Але якщо школа обмежує особисті гаджети, вона повинна мати власні. Проте часто школи не забезпечені ними достатньою мірою.

Рахункова палата 2026 року оприлюднила результати аудиту цифровізації шкіл за 2021–2024 роки. Він показав, що 46,6% закладів освіти використовують комп’ютерну техніку 2005–2011 років випуску; у 39,6% шкіл є дефіцит пристроїв — у середньому два-три учні на один комп’ютер. Щодо Інтернету: 92% закладів підключено до мережі, однак у 10% швидкість з’єднання не перевищує 30 Мбіт/с, а 6% педагогічних працівників не мають доступу до широкосмугового Інтернету на робочому місці.

І хоча на заходи з цифровізації закладів освіти за цей період було спрямовано 11,3 млрд грн., проблеми залишилися. Рахункова палата також виявила проблеми зі стратегічним плануванням цифровізації шкіл, оцінкою реальних потреб і розподілом техніки. Як наслідок, одні заклади отримали техніку понад потребу, тоді як інші залишилися недооснащеними. Були випадки затримок доставки обладнання до двох років.

Заборонити телефони легко — це швидке рішення, яке можна запровадити за день. Створити у школі цифрове середовище, де не треба просити дітей діставати на уроках власні пристрої, значно важче.

І якщо не вирішити цього питання, заборона вдарить по навчальних закладах нерівномірно. У добре оснащеній школі це буде дисциплінарна норма. У школі з комп’ютерами 2008 року (тобто старшими за частину учнів) — обмеження доступу до цифрового навчання.

Проблема не лише в телефонах, а й у культурі уваги

Смартфон — зручний ворог. Його видно. Його можна забрати. Покласти у бокс. Заборонити наказом. Із увагою — складніше, її не можна просто зібрати в коробку перед уроком.

За даними дослідження «Медіаспоживання населення України», молодь проводить за екраном від 6 до 16 годин на добу. А молодші респонденти часто використовують одразу кілька пристроїв — під час навчання або гри на комп’ютері телефон нерідко працює як паралельний або фоновий екран, де переглядають TikTok чи Instagram. Це так званий режим постійної часткової уваги.

Якщо дитина звикла жити в такому режимі, то вилучення телефону на 45 хвилин не створює автоматично здатності до глибокої концентрації. Воно може прибрати подразник, але не сформує звички.

А школі потрібна саме вона. І вміння витримувати тишу, слухати довший текст, читати без паралельного екрана, не перевіряти телефон щохвилини. Вміння відрізняти навчальне використання технології від втечі від навчання.

Це не питання одного законопроєкту. Це питання педагогіки, батьківської культури, цифрової гігієни й дизайну уроку.

Що може піти не так

Якщо Україна піде шляхом простої заборони без нормальної політики впровадження, ми швидко отримаємо кілька прогнозованих проблем.

Перша — конфлікти з батьками, особливо в умовах війни. Батьки не захочуть втрачати прямий канал зв’язку з дитиною. І їх можна зрозуміти.

Друга — конфлікти між учнями й учителями. Хто має право забрати телефон? Де він зберігатиметься? Хто відповідатиме, якщо пристрій зникне або його буде пошкоджено? Що робити зі смартгодинником? Чи можна обшукувати сумку? Чи однаково це застосовуватимуть щодо всіх?

Третя — нерівність. У школах, де власний пристрій дитини іноді є єдиним доступним цифровим інструментом, заборона використання смартфонів фактично означатиме обмеження доступу до цифрової освіти.

Четверта — імітація. Діти швидко навчаться обходити правила: старий телефон здадуть, новий залишать у кишені. Смартгодинник назвуть «годинником». Навушник залишать у вусі. Система отримає ще одну гру в контроль.

П’ята — втрата важливого інструменту фіксації булінгу.

Схожі наслідки заборон назвали й учасники опитування European School Education Platform. Тобто це звичайні ризики будь-якої політики заборон.

Якою могла б бути розумна політика

Школі справді потрібні правила щодо телефонів. Питання в тому, якими вони мають бути.

Перше. Телефон не має використовуватися на уроці без дозволу вчителя. Це базова норма. Під час заняття увага дитини має належати навчанню, а не стрічці соцмереж.

Друге. Винятки мають бути чітко прописані: медичні потреби, інклюзія, безпекові ситуації, освітні завдання, окремі випадки комунікації з батьками.

Третє. Школа повинна мати зрозумілу процедуру: де зберігаються телефони, хто за них відповідає, що відбувається у разі порушення правил, як не допустити приниження дитини або вибіркового застосування норми.

Четверте. Рішення не можна ухвалювати без батьків, учнів і педагогів. На цьому наголошує Служба освітнього омбудсмена в матеріалі про законопроєкт.

П’яте. Держава має чесно відповісти на питання щодо забезпечення шкіл технікою. Якщо школа обмежує особисті пристрої, вона повинна мати власні. Не в презентації. Не у звіті. Не «колись закупимо». А реально: комп’ютери, планшети, Інтернет, цифрові інструменти, підготовлених учителів.

Шосте. Обмеження телефонів слід поєднувати з цифровою грамотністю. Бо школа не може просто сказати дитині: «Не користуйся смартфоном». Вона має навчити: коли користуватися, для чого, як перевіряти інформацію, як не потрапляти в алгоритмічну пастку, як не ставати учасником кібербулінгу, як захищати приватність, як працювати з ШІ, як не втрачати здатність думати.

Сьоме. Треба вимірювати наслідки обмежень: як змінилися дисципліна, успішність, психологічний стан, взаємодія в класі, конфлікти з батьками, чи є булінг або скарги.

Не війна зі смартфоном, а політика уваги

Українській школі не потрібна війна зі смартфонами. Вона її програє.

Бо смартфон нікуди не зникне. Він буде вдома. У транспорті. На перерві. У кишені батьків. У вступі до університету. У професії. У комунікації. У війні. У безпеці. У навчанні.

Тому завдання школи — не створити ілюзію, що смартфона не існує, а навчити жити у світі, де він існує повсякчас.

Так, на уроці телефон має мовчати, якщо він не потрібен для навчання. Так, школа має право захищати освітній процес від хаосу. Так, дітям потрібні обмеження, бо саморегуляція не виникає сама собою.

Але заборона не може бути заміною політики — лише одним з її елементів.

Якщо ми справді хочемо повернути увагу дітей до навчання, то треба говорити не лише про телефони, а й про якість уроку, цифрову культуру, батьківську відповідальність, оснащення шкіл, медіаграмотність, безпеку, права дитини і здатність школи бути цікавішою за нескінченну стрічку соцмереж.

Телефон у школі — це не причина всієї кризи уваги. Це її доказ. І якщо ми заборонимо цей доказ, криза від цього не зникне.