Братья по унижению: почему Трамп и Путин не могут помочь друг другу

Двоє лідерів у поважному віці намагаються вибратися з катастрофічних воєн, у які вони особисто втягнули свої країни.

І жодному це не вдається.

Коли президент Росії Владімір Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну на початку 2022 року, його метою була зміна режиму в Києві та оголошення перемоги за кілька днів — не "війна", а "спеціальна військова операція".

Аналогічно, коли президент США Дональд Трамп розпочав масштабну атаку проти Ірану, його метою була зміна режиму в Тегерані та оголошення перемоги за кілька днів — не "війна", а "екскурсія".

Обидва ухвалили рішення почати війну без дотримання звичного процесу розробки політики.

І це не кажучи вже про врахування всіх можливих наслідків і побічних ефектів.

Путін перебував в ізоляції під час пандемії COVID-19, читаючи історії про стару Російську імперію.

Коли настав час, він продавив свою "спеціальну військову операцію" через Раду безпеки Росії, не допускаючи жодних заперечень.

Посадовець, який безпосередньо відповідав за український напрям, таки заперечував, але його проігнорували, і згодом він подав у відставку.

Так само Трамп пішов на війну після швидкої перемоги у Венесуелі та після того, як прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу переконав його, що іранський режим неодмінно впаде під тиском.

Навіть "власний" директор ЦРУ Трампа назвав цей оптимістичний сценарій "фарсом", і навіть його підлесливий віцепрезидент Джей Ді Венс висловлював сумніви.

Але рішення було ухвалене, а справу передали "міністрові війни", чия комічно войовнича риторика викликала більше насмішок, ніж поваги.

Тепер обидва лідери загрузли без чіткого шляху виходу зі створеного ними хаосу.

Президент України Володимир Зеленський організував успішний захист своєї країни, стримуючи російський наступ уже чотири роки поспіль.

Тим часом іранський режим, попри втрату вищого керівництва та серйозні удари по своїх звичайних військових спроможностях, вижив і встановив фактичний стратегічний контроль над Ормузькою протокою, використовуючи ті самі технології дронів, що й українці.

Оскільки ні Україна, ні Іран не розглядають капітуляцію, введені в оману лідери, які розпочали ці конфлікти, почали згортати свої воєнні цілі.

Хоча Путін не може відкрито визнати, що ніколи не завоює Україну, тепер він відчайдушно сподівається на політичне врегулювання, яке віддасть йому ті частини Донецької області, які його армія так і не змогла захопити.

Так само й Трамп, який безрозсудно погрожував знищити Ісламську Республіку, тепер відчайдушно прагне політичної угоди, яка відкриє Ормузьку протоку та дозволить укласти ядерну угоду, не надто відмінну від тієї, з якої він вивів Сполучені Штати у 2018 році.

Але ані Путін, ані Трамп не досягли значного поступу навіть у своїх скромніших цілях.

Путін може наказувати своїм арміям наступати, але вони не здатні цього зробити.

Десятки тисяч дедалі менш якісних новобранців відправляють на смерть без жодного результату.

Російська воєнна економіка виробляє величезну кількість ударних дронів іранської моделі, але українці виявилися ще більш інноваційними.

Їхні дрони не лише утримують лінію оборони, а й завдають ударів по енергетичній інфраструктурі та військових об’єктах у глибині Росії.

Звісно, Україна отримує зовнішню підтримку — передусім від європейців, тепер, коли США втягнулися у свою війну з Іраном, витративши половину запасів високотехнологічних ракет.

На щастя, українська оборонна промисловість тепер забезпечує половину військових потреб країни, тоді як Росія дедалі більше залежить від Китаю в економічному плані та від Північної Кореї — у постачанні снарядів і гарматного м’яса.

Славетна російська армія, про яку Путін читав у своїх історичних книжках, залишилася в минулому.

США та Ізраїль, безумовно, мають значну військову перевагу над Іраном.

Вони можуть бомбити будь-де в країні, руйнуючи все, що забажають.

Але без введення наземних військ вони не здатні перетворити військове домінування на політичний успіх.

Жодну країну неможливо підкорити лише силою авіації.

Я уявляю, як Путін скрегоче зубами у Кремлі чи в якомусь прихованому бункері, кричачи на людей, які не можуть дати йому такої необхідної перемоги.

А Трамп щодня мимоволі демонструє власний відчай у Truth Social.

Старе прислів’я не бреше: почати війну значно легше (і захопливіше), ніж її завершити.

У певний момент провальні війни кожного з лідерів змінять їхні режими.

Хоча зростання цін на нафту може дати Путіну певне фінансове полегшення, російській економіці в довгостроковій перспективі потрібно набагато більше.

І тепер, коли російське населення звикло до комфорту цифрової епохи, можливості традиційної пропаганди та репресій мають межі.

Якщо історія Росії є дороговказом, провальні війни ведуть до політичних змін — як це сталося після поразки Росії у війні з Японією у 1905 році та після поразки СРСР в Афганістані.

Спадщина Путіна визначатиметься його провалом в Україні.

Що ж до Дональда Трампа, то він обіцяв більше не вести воєн заради зміни режимів.

Але він переконав себе, що американські військові можуть усе, і тепер кожен американський споживач платить за це ціну.

Багато його прихильників бачать людину, яка втратила орієнтир, тоді як решта світу бачить наддержаву, що сама себе дискредитувала.

Ми знаємо, що Путін і Трамп час від часу ведуть тривалі розмови.

Путін хоче, щоб Трамп допоміг йому перемогти в Україні; але Трамп не може цього зробити, бо більше не має карт для досягнення такого результату.

Натомість цілком імовірно, що Трамп просив Путіна допомогти приборкати Іран; але Путін не зміг би цього зробити, навіть якби хотів, бо й у нього більше немає жодних карт.

Принаймні одного Путін і Трамп досягли.

Норвезький комітет, який присуджує Нобелівську премію миру, зможе працювати, не відволікаючись.

Путіна ніколи не розглядали як кандидата, а якщо Трампа й розглядали, то більше цього ніколи не робитимуть.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.