Что вместо "ассоциированного членства"? Объясняем, как должно измениться предложение ЕС для Украины

Минулого тижня чимало галасу наробила ідея німецького канцлера Фрідріха Мерца про особливий формат інтеграції України до ЄС.

Лунала критика, зокрема і від "Європейської правди"; були також і позитивні відгуки.

Здавалося б, крапку в цій історії поставив президент Зеленський, який наприкінці тижня у розлогому листі до керівництва ЄС відкинув пропозицію Мерца у її нинішньому вигляді.

"Нам потрібно виключно стовідсоткове членство України у Євросоюзі, а не проміжні формати", – так можна коротко описати головний сигнал від Зеленського, викладений у листі на чотирьох сторінках.

Утім, це не означає, що ініціатива Мерца "мертва".

Німецький канцлер активізував дискусії у ЄС про те, що робити з Україною – і вже є кілька інших пропозицій, зокрема від уряду Литви, якому точно ніхто не візьметься дорікнути, що він діє всупереч інтересам України.

Понад те, Україні – попри критику з боку Києва – теж вигідно, щоб ідея Мерца не зникла, а натомість розвинулася.

Інша річ, що розвинутися вона має до тих обрисів, які будуть вигідні і європейським, і українським політичним гравцям, і українському суспільству.

І це цілком реальна задача.

Адже у пропозиції Фрідріха Мерца є як окремі небезпечні, так і окремі позитивні, корисні для України елементи.

Так, канцлер Німеччини у своєму листі до керівництва ЄС дійсно припустився кількох критичних помилок, і їх варто окремо проаналізувати, щоби провести червоні лінії, заступ за які створює небезпеки для України.

Але за їхнього виправлення цілком можливі такі кроки з боку ЄС, які ще не означатимуть повного членства – але будуть вигідними Україні.

Понад те, Києву варто боротися за такі формати і за виправлення ідеї Мерца до прийнятних обрисів.

І працювати над цим треба невідкладно, бо часове вікно для створення нової рамки буде відкрите ще кілька тижнів.

Цей текст пояснює, чому так, та що реально може спрацювати на шляху до вступу України в ЄС, який має лишитися незаперечною кінцевою метою.

Членство, а не замінник.

Спершу варто наголосити на засадничій тезі: повноправний вступ до Європейського Союзу є метою України.

І це – не лише питання того, що такий курс зафіксований у Конституції.

Це не лише курс, за який виступає чинна влада держави.

Вступ до ЄС має однозначну підтримку з боку українського суспільства.

Це дає значний рівень впевненості, що ця мета збережеться і за наступної влади, бо це буде вимогою виборців.

Та ще важливіше те, що вступ України у ЄС є геополітичною необхідністю.

Географія та присутність під боком Росії, яка навряд чи має шанс позбавитися бажання знищити Україну, не лишає альтернатив європейській інтеграції.

Причому з міркувань безпеки це потрібне і самому Євросоюзу.

Тому головною проблемою листа Мерца є те, що схема інтеграції, яку він запропонував, у разі втілення у нинішньому вигляді ставить під сумнів кінцеву мету України.

Пропозиція Мерца розмежовує Україну та Молдову.

Для Кишинева (а також просунутих у питаннях інтеграції держав Балкан) Мерц пропонує шукати шляхи прискорення вступу, а для України – запровадити новий спеціальний статус.

Тому лист був сприйняти офіційним Києвом як спроба створити претекст, що призведе до заміни членства України до ЄС на його альтернативу (до того ж альтернативу порожню, без змістовного наповнення).

Європейські та німецькі джерела переконують "Євро.

Правду", що Мерц не мав цього на меті.

Що він досі щиро – як і йдеться у його листі – прагне привести Україну до вступу.

Але незалежно від прагнень, для офіційного Києва розділення (у термінології ЄС – "декаплінг") шляхів інтеграції України та Молдови сприймається як червоний прапорець.

Якщо декаплінг здійснити зараз, то це може бути використано саме для того, щоби відірвати Україну від передової групи держав розширення і "перекинути" її до аутсайдерів – про вступ яких йтиметься колись пізніше.

Навіть якщо ініціатори ідеї розділення і не мають насправді таких намірів.

Тому навіть лише без цього елементу ідея Мерца була би сприйнята значно краще.

Дорога до вступу, а не спецстатус.

Друга ідея, яка точно не знайде підтримку з боку офіційного Києва і точно не матиме одностайного позитивного сприйняття з боку української експертної спільноти – це спеціальний статус, який Мерц запропонував назвати "асоційованим членством".

"Європейська правда" ще у попередній публікації пояснила, чому для України така пропозиція звучить політично безглуздо і комунікаційно шкідливо: для держави, що вже майже 9 років має підписану і ратифіковану Угоду про асоціацію з ЄС, це звучить немов спроба "продати" Україні те, що вона вже отримала.

Тож можливі майбутні креативні ідеї, в яких Україні пропонуватимуть "ще одну асоціацію", приречені на негативне сприйняття.

У Берліні, втім, наполягають, що для Мерца цей термін не є критичним.

Кілька джерел "ЄП" запевнили, що команда канцлера вже знає про негативне сприйняття цієї назви з боку Києва, і не є проблемою відмовитися від згадок про "асоційоване членство" у всіх подальших розмірковуваннях про дорогу України до вступу.

Це добре.

Але проблема не лише у конкретно цій назві.

Ідеї про те, що Україна отримає більше доступу для інституцій ЄС, буде активніше присутня у європейських дискусіях – варті уваги.

Але спроби оформити їх як офіційний статус викликають легітимне питання у Києві – чи не перетвориться це на замінник членства?.

Пропозиція Мерца за своїм оформленням підштовхувала саме до такої думки.

Саме так, схоже, її прочитав і Зеленський, що підтверджує його емоційний лист-відповідь на адресу європейських лідерів ("Європейська правда" бачила текст цього документа).

Президент називає ідеї німецького канцлера "напівмірами", а запропонований Україні статус – "напівчленством" і наполягає, що Україна "заслуговує на справедливий підхід та на рівні з Європою права".

То що ж має запропонувати ЄС, щоб Україна погодилася?.

По-перше, варто зважити, чи має йтися саме про формальний статус.

Проміжні ініціативи, що допомагають Україні в інтеграції, не завжди потребують оформлення саме у вигляді спецстатусу; у такому разі не виникає ґрунту для дискусії, чи не перетворять цей крок одного дня на альтернативу повноцінної інтеграції.

Мовляв, ви вже отримали "проміжне членство" (хай яку назву воно матиме), то тепер немає сенсу поспішати з формальним вступом.

Київ неодмінно зважатиме на таку небезпеку, бо знає, що у ЄС лишаються гравці (до речі, Мерц до них не належить), які були б раді такому розвитку.

Утім, є варіант нового формального статусу України в ЄС, що не викликатиме подібних застережень вже на старті.

Це можливо у разі, якщо буде йтися про статус, що є етапом на шляху до вступу і не має іншого прочитання.

Спрощено кажучи, статус держави, що домовляється про вступну угоду (зараз це – Чорногорія); або держави, що підписала угоду про вступ, але чекає на ратифікацію – це нормально і навіть бажано для Києва.

У пошуках гібрида, що враховуватиме ці міркування, литовці у діалозі з іншими країнами ЄС пропонують закріпити за Україною офіційно визнаний статус "acceding state", тобто "держави у процесі вступу до ЄС".

Погодьтеся, зовсім інше прочитання, ніж "асоційований член" у листі Мерца!.

Та важлива не лише назва, а й суть.

Чому питання стало терміновим.

Також варто коротко зупинитися на тому, про що йшлося на початку статті – що наступні кілька тижнів є визначальними у побудові майбутньої архітектури вступу.

18-19 червня, на завершення кіпрського головування, у Брюсселі відбудеться саміт ЄС.

Формально його порядок денний ще не визначений, а реально ця зустріч значною мірою буде присвячена новому балансові впливів у Євросоюзі, який оформлюється просто зараз.

Адже це – перший офіційний саміт ЄС після поразки Віктора Орбана на виборах і перша зустріч лідерів з новим угорським керівником Петером Мадяром.

Варто нагадати, що Орбан був джерелом проблем далеко не лише для України.

Він неприховано працював над руйнуванням єдиної Європи, публічно заперечував спільні цінності тощо, а руйнування європейської єдності щодо України було лише елементом цього пазлу.

Попри те, що Мадяр позиціонує себе як "антиорбан", впевненість у цьому є не в усіх столицях.

Він має це довести – а цього ще не сталося.

Поки що у ЄС є серйозний важіль впливу на уряд Мадяра.

Це – заблоковані за Орбана гроші, які ось-ось згорять.

Тому Брюссель до кінця літа має ухвалити рішення про розблокування мільярдів євро, які украй потрібні угорському уряду.

У цей період у Петера Мадяра буде найбільше стимулів долучатися до спільних політик ЄС.

Єдиний саміт у цей період відбудеться за три з половиною тижні, у червні.

Тож Україна зацікавлена у тому, щоб на цей саміт були винесені амбітні та прийнятні для нас ідеї щодо євроінтеграції нашої держави.

Однак розраховувати, що на ньому Україні запропонують вступ до ЄС, було би наївно.

Це неможливо навіть у теорії.

Зрештою, перепоною швидшому прогресу є не лише Угорщина – і перш за все не вона.

Є неготовність України до вступу за оцінкою Брюсселя та ключових столиць; брак темпу реформ, перш за все за "фундаментальним" кластером; а також невирішені питання функціонування ЄС, його спільної агрополітики тощо.

Але поза тим, нам варто витягнути максимум можливого з моменту формування нового бачення Європи щодо України.

Навіть без "права голосу" можна бути гучним.

На початку статті вже йшлося: попри критику кількох важливих елементів ініціативи Фрідріха Мерца, насправді Україні варто бути вдячною йому за цей лист.

Адже він ініціював дискусію всередині ЄС про те, що ж робити з українським вступом.

Стандартний шлях до членства нам точно не підходить, і німецький канцлер теж на цьому наголошує.

Це надто довго, бо цей шлях розроблявся для зовсім інших реалій у Європі.

І це надто небезпечно – адже навіть європейським лідерам вже зрозуміло, що для Росії успіх України та її вступ до ЄС є неприйнятними варіантами.

Тому Європа намагається знайти шляхи, які не загрожують руйнуванням Євросоюзу, але дозволять Україні швидше досягнути членства.

А тому з'являються креативні ідеї про те, як допомогти Києву.

У тому числі з реформами (без яких зрештою не обійтися).

Не всі ці ідеї знайшли підтримку офіційної України.

Зокрема, Володимир Зеленський у листі до ЄС дуже критично відгукнувся щодо пропозиції Мерца про те, щоб у рамках "асоційованого членства" Україна отримала право надсилати представників до всіх органів Євросоюзу (від Ради ЄС до Суду ЄС), але без права голосу.

Його аргументи зрозумілі.

Але не з усіма ними можна погодитися.

Насправді участь у Раді ЄС була б дуже корисною для самої України.

Причому йдеться не про політичний рівень.

Засідання Ради ЄС відбуваються майже щодня за різними секторами, і щодня міністри з інших держав літають до Брюсселя; відверто, не так важливо, щоби й українські міністри безперервно подорожували до столиці ЄС, витрачаючи два дні на дорогу, яка за умов війни з Києва є суттєво довшою, ніж з усіх інших європейських столиць.

Причому найчастіше зустрічі міністрів мають більше церемоніальну вагу – на них країни виходять із вже узгодженою позицією.

Тому набагато цікавіше брати участь у робочих органах Ради ЄС, де ця позиція виробляється.

Щоби представники України були присутніми на усіх без винятку внутрішніх дискусіях Євросоюзу; отримували інформацію та мали змогу повідомити до столиці, якщо відбувається щось не те.

І, зрештою, могли висловити позицію Києва.

Бо навіть не маючи права на голосування – Україна не зобов'язана бути мовчазною.

Навіть у ролі спостерігача представники України отримали би право висловлювати позицію українського уряду; пояснювати її; застерігати від ухвалення європейцями рішень, які підірвуть українсько-європейські відносини; пояснювати не очевидні Брюсселю наслідки тощо.

Набагато менше сенсу – у представленні України в Європарламенті без права голосу.

Це – політичний орган, де вплив особливо важить.

І якщо буде йтися про обрання "недоєвродепутатів" – то хто ж з українських політиків буде змагатися за цю посаду із символічною вагою?.

Те саме стосується Суду ЄС (обрання Україною судді, який не голосуватиме, а просто сидітиме в Люксембурзі – ідея, може, й цікава, але не проривна) тощо.

Для України метою є повноцінне членство.

І цілком нормальним, навіть бажаним був би такий статус, який стане перехідним етапом на шляху до членства.

Наприклад, "статус держави, яка перебуває у вступному процесі", як йдеться у пропозиції литовців.

Тож якщо Євросоюз запропонує наповнений конкретикою статус, який дійсно слугуватиме цим перехідним етапом, це буде здатне допомогти українським реформам.

А ще це продемонструє державам ЄС, їхнім політикам, українцям – та й зрештою також Кремлю, – що вступ України до ЄС є дійсно неуникним і незворотним рішенням Європи.

Що фінальне членство – питання близького часу.

Як ідеальний варіант, ЄС міг би ухвалити рішення, що Україна отримає цей статус у відповідь на виконання нею вимог першого, "фундаментального" кластера, що включає в себе також пункти щодо верховенства права, боротьби з корупцією, прав людини тощо.

В Євросоюзі вже узгоджені так звані "бенчмарки", тобто критерії перевірки відповідності України, а також є механізм такої перевірки для держав-кандидатів, що називається IBAR.

А далі питання – лише в креативності підходу.

Коли підписати договір про вступ і коли його ратифікувати; як прописати можливі часові рамки набуття Україною переваг члена; як зробити процес юридично незворотним.

Про все це можна і необхідно думати.

І якщо лист Мерца, попри критичні хиби у його початковій редакції, призведе до подібної домовленості, він стане історичним етапом на шляху України до вступу.

Зрештою, дипломатія – це завжди мистецтво неможливого.

Україна не один раз показувала майстерність у цьому мистецтві.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".