«Найбільше я боюсь реверсу у свідомості українців»: Олександр Кудь — про фронт, культуру і Харків, який не мовчить

Олександр Кудь — харківський поет, музикант, співзасновник LitSlamUA та військовослужбовець. Від початку повномасштабного вторгнення його життя змінилося так само, як і життя мільйонів українців: евакуація родини, волонтерство, а згодом — служба у стрілецькому батальйоні.

У розмові з MyKharkov.info Олександр Кудь згадує перші дні великої війни, розповідає про адаптацію до армії без військового досвіду, психологічний тиск фронту та про те, як бойові дії змінюють людину.

Попри війну, він продовжує працювати з культурними ініціативами, розвивати літературний слем і говорити про творчість як про ще одну форму спротиву. Це інтерв’ю — про пам’ять, втрати, Харків і культуру, яка не зникає навіть під час війни.

– Привіт, дуже рада поспілкуватись з тобою! Розкажи, будь ласка, яким ти пам’ятаєш ранок 24 лютого 2022 року і перші дні повномасштабної війни?

Ранок я зустрів як і всі, прокинувшись від вибухів, які спочатку сприйняв за феєрверки. Бо буквально за тиждень до початку вторгнення якась сволота вже їх запускала. Але вмить стало зрозуміло, що все значно гірше.

– Ти не планував виїхати з міста? Якщо планував, то чому вирішив залишитись?

Перші кілька днів я з сім’єю провів у підвалі, а за кілька днів виїхав до Львова потягом. Після прибуття я посадив їх на інший потяг до Хелма і почав думати, що робити далі. Перші два тижні я з ще кількома друзями з Харкова займався волонтерством.

На квартирі мого друга ми організували штаб, де приймали людей, які виїжджали з Харкова. Годували їх, давали можливість перепочити, підшукували транспорт для подальшого виїзду за кордон.

Паралельно я ходив до військкомату, де перші рази мене відправляли «гуляти». За моїми плечима не було досвіду ні строкової служби, ні військової кафедри. Але думка, що хлопці та дівчата по всій країні стали на захист своїх сімей, не давала мені спокою.

Пам’ятаю дуже яскраво один спогад. У той момент, коли я саджав сім’ю на потяг, я побачив хлопця, який так само проводжав свою дружину з дитиною. Ми ще з ним разом сварилися з іноземцями, які, відштовхуючи літніх людей і жінок, намагалися залізти в евакуаційний потяг. І коли вагони почали рух, я звернувся до нього з одним питанням: «А що далі?».

Він з посмішкою на обличчі сказав: «Як що? Повертаюсь до хлопців, їбашити п*дарів, я ж тільки відлучився на кілька днів сім’ю вивезти».

І це мене дуже надихнуло й дало чітке розуміння, що робити далі. На третій раз у військкоматі вже дали повістку, і за два тижні я потрапив до новоствореного стрілецького батальйону.

– Наскільки складною була адаптація до армійського життя для людини без військового досвіду?

Адаптація була відносно простою. Маючи за плечима досвід археологічних розкопок, я не переживав за побут у польових умовах. Спочатку в мене було тільки одне бажання — вчитись і слухати досвідченіших бійців. Бо було розуміння: чим краще ти підготуєшся, тим більше буде шансів ефективно воювати.

З важкого була розлука з сім’єю та зміна середовища. Вчора ти ще був у своїй культурній бульбашці з музикою, поезією, літературними слемами, а вмить ти далеко від цього всього, і попереду — невідомість.

– Чи вистачає сьогодні військовим психологічної підтримки? Що, на твою думку, у цій системі потрібно змінити?

Це складне і комплексне питання. Не вистачає. Попри те що ситуація значно покращилась за роки повномасштабного вторгнення, її все одно не вистачає. Хоча зараз існують і добре функціонують у кожному військовому організмі цілі психологічні служби, проблема не тільки в них, а й у самих людях.

Далеко не всі готові визнати, що їм ця допомога потрібна. Бо «ти ж воїн, мужик, ти можеш все сам стягнути».

Можливо, є сенс у просвітницькій кампанії, яка б спонукала бійців звертатись за допомогою, показувала, що немає нічого поганого в тому, щоб як мінімум поговорити й розказати, що тебе хвилює. Але повторюся, зараз ситуація з цим набагато краща, ніж була у 2022 році. Проте тоді було головне витримати тиск, навалу, зараз же це — «гра вдовгу».

– Як служба змінює людину — у світогляді, у ставленні до життя?

Тут треба відокремити, як на мене, поняття. Або розділити їх на «службу» та «бойові дії». Обидва цих поняття мають свій вплив — і хороший, і поганий. «Служба» може внести елементи дисципліни, аскетизму, прийняття віддаленості від дому і близьких. Найбільший же вплив мають бойові дії. Бо світогляд змінюють саме вони.

На війні відлущується все зайве. В певний момент ти розумієш, що речі, які тебе раніше хвилювали, на ділі не такі й важливі. Тобі потрібно менше речей, менше комфорту, ти радієш дрібницям, звертаєш увагу на красу світанку і відчуваєш радість від того, що ти й твої побратими та посестри вижили.

Це не означає, що треба знецінювати переживання цивільних з їхніми побутовими проблемами. Це означає, що на війні в тебе змінюється фокус погляду на життя. І все стає простішим. Прийняття рішень стає блискавичним. Ти як ПриватБанк: «береш і робиш», замість довгого розмірковування.

– Ти ведеш щоденник служби? Для чого тобі важливо фіксувати цей досвід?

Правильніше сказати, що я вів щоденник. Потім закидав, потім знову вів. Шкодую, що не зміг себе змусити не зупинятись. Це потрібно, бо «пам’ять створена, щоб ми забували», як каже моя кохана.

І, на жаль, забуває вона дуже багато, навіть те, що хотів би залишити. Роки війни починають стискатись, події — об’єднуватись у єдине ціле. А це ж розмови, події, трагічні й веселі моменти.

Зараз я періодично перечитую щоденник за перші дні свого перебування у війську і наче відкриваю для себе чуже життя. Певні думки здаються такими «зеленими». Я переживав тоді за такі дріб’язкові моменти та робив дивні висновки. Але це і є цінним.

Найгірше — забувати імена і портрети загиблих друзів. Тому я веду список, який перечитую, проговорюю їх у голові, як Ар’я Старк із «Гри Престолів». Імена іноді — єдине, що дає сили рухатись далі.

– Ти активно розвивав літературний слем у Харкові. Чи відчуваєш, що культурні ініціативи залишаються важливими навіть під час війни? Чи є просування проєкту в європейський простір?

Я потрапив у слемівський двіж у вже далекому 2010 році, а з 2019-го став співзасновником організації LitSlamUA, яка влаштовує слеми по всій Україні, попри пандемію COVID-19 та повномасштабное вторгнення. Навіть попри те, що половина команди зараз у Силах оборони України, як і автори, які були постійними учасниками подій.

І ця стабільність говорить про те, що культурні ініціативи потрібні в будь-який час. А зараз, напевно, це відчувається найгостріше.

Бо війна триває в усіх просторах, зокрема й культурному. Недокраїна-сусід намагається просувати свої наративи, використовуючи всі доступні способи на всіх рівнях, ми ж маємо давати відсіч.

Слем — це теж наша зброя на культурному полі боротьби. Бо автори, які виступають зараз, підіймають болючі теми сьогодення. Дуже часто учасниками наших подій є військові, волонтери, свідома молодь, яка зростає в наших важких реаліях. А цього року ми заколабилися у співпраці з літагенцією OVO і проводимо перший в історії відбір на світовий чемпіонат зі слему. І це неймовірно.

Бо до цього Україна була поза цим процесом. Зараз у нас є шанс відрядити українського автора, який зможе нагадати в літературних слем-колах про війну і показати рівень нашого слем-руху.

Читайте також: Літературний слем у Харкові під час війни: інтерв’ю з Артемом Ельфом

– Ти поет і музикант. Чи змінилася твоя творчість після початку війни?

Звісно, змінилась, як і весь світ навколо. В певний момент я зрозумів, що пишу тільки про війну. І це мене дуже засмутило. А потім задумався: а про що мені ще писати, якщо мене оточує тільки війна? Для мене творчість завжди була елементом терапії, і зараз вона як ніколи дає з цим раду. Добре, що я можу свої переживання вкладати в рими та акорди.

– Я відомо, що ти працюєш на радіо «Накипіло» в рамках програми «Згідно-Відповідно». Про що твої ефіри, які теми переважають, кого запрошуєш на подкаст?

Мені дуже подобається історія з подкастом. Якось під час чергування до мене різко прийшла ідея — створити подкаст, де я міг би говорити з іншими військовими про їхній шлях, переживання, радощі, цікаві історії.

Розумієш, я тоді задумався про те, що в суспільстві існує дві основні моделі ставлення до військових (звісно, їх більше, як і відтінків): «військові котики-захисники» та «військові-попаяні, небезпечні тіпи».

Але на ділі все не так просто й примітивно.

У кожного військового свій шлях до війська, свої історії. Ми всі «ненароджені для війни», тому мені хотілось, щоб чинні військові та ветерани розказували свої історії. Це і просвітницька історія, і рекрутингова, і вона допомагає моєму підрозділу зі зборами.

У мене за цей час були різні гості: від захисників Донецького аеропорту до командирів батальйонів, від людей, яких мобілізували на вулиці, до кадрових військових. І їхні історії надихають. Я пишаюсь цим проєктом, але часу приділяти йому, звісно, можу по мінімуму через основну зайнятість у підрозділі.

– Чи є сьогодні дистанція між фронтом і тилом? Як ти її відчуваєш?

Звісно, вона є. Було б дивно, якби її не було зовсім. Тому це і різні поняття. На фронті хлопці й дівчата боронять можливість мирного життя в тилу, кожен день віддаючи своє здоров’я, молодість і життя заради цього. При цьому самі можуть доторкнутися до цього мирного життя, якщо пощастить, то двічі на рік під час відпустки.

І ось коли вони повертаються, то лінза погляду дуже гостра. З’являється відчуття, що для тилу, за який ти платиш високу ціну, наче зовсім не існує війни. Ти для нього — чужорідне тіло.

Той, хто нагадує про реальність, неприємну і важку, але реальність. Де немає «договорнячків», де немає термінів закінчення, а є тільки питання виживання всієї країни та українців як нації. Хотілось би, щоб ми не втрачали відчуття єдності, яке було на початку повномасштабного вторгнення.

– Як гадаєш, чи може Харків стати одним із центрів нової культурної хвилі в Україні? Чи це вже сталося?

Напевно, можна ствердно сказати, що Харків уже є одним із центрів культурної хвилі. І це особливо важливо з огляду на те, що місто є прифронтовим, а культурні процеси не те щоб завмерли, а навпаки — активізувалися з новою силою.

І я радий, що Літературний Слем від LitSlamUA є активним учасником цього процесу. Я неймовірно вдячний кожному члену нашої команди, які, попри всі складнощі, «лупають цю скалу».

– Що для тебе сьогодні означає перемога України?

За ці роки я багато разів замислювався над цим питанням і доходив різних висновків. Зараз це, напевно, — витримати натиск і не втратити державність, не дозволити ворогу окупувати та зруйнувати ще більше наших міст.

Але найголовніша перемога буде пов’язана не тільки з крахом планів країни-гнію, а з тим, щоб українці не забули уроки цієї війни. Найбільше я боюсь реверсу у свідомості українців.

Щоб через певну кількість років ми не забули, хто винен у цих жахах, які ми переживаємо зараз. Не поверталися до меншовартості та колоніального знецінення самих себе. Інакше мені буде соромно перед усіма друзями, які віддали свої життя, щоб ми мали право на майбутнє.

– Яким ти хочеш побачити Харків після війни?

Таким, який знає собі ціну. Який пишається не лавочками та урнами, а культурними діячами, своїми ініціативами та проєктами. Хочу, щоб повернулися студенти в аудиторії університетів, щоб молоді люди сиділи знову ночами на набережних і грали на гітарах, щоб сюди приїжджали туристи з різних куточків України й світу та закохувалися в це місто так, як я свого часу перезакохався в нього.