Синдром Мінотавра: гран-прі для «хорошого росіянина» й Україна в кулуарах — що треба знати про Канни-2026

79-й Каннський кінофестиваль завершився 23 травня, і вердикт журі під головуванням південнокорейського режисера Пак Чхан Ука виявився таким самим, як і загальний політичний клімат: безкомпромісним і позбавленим простих відповідей.

«Золоту пальмову гілку» здобув «Фіорд» Крістіана Мунджіу — це вже друга найвища нагорода в кар’єрі румунського постановника за 19 років. Гран-прі, другий за вагою приз фестивалю, дістався «Мінотавру» Андрєя Звягінцева — росіянина, який за дев’ять років в еміграції зняв свій перший фільм, присвятивши його темі російської мобілізації. Жодна українська ігрова стрічка цьогоріч до змагання не пройшла.

Канни-2026 варто аналізувати не за лаконічним списком переможців, а в ширшому контексті: хто сидів у залі, чиї голоси лунали зі сцени, які проєкти дійшли до набережної Круазет і чиїм коштом.

ZN.UA зазирає за куліси фестивалю, який вкотре довів, що кіно не буває поза політикою.

«Фіорд»: французька «пальма» — румунському режисеру за фільм про Норвегію

«Фіорд» — це масштабна копродукція шести країн на чолі з Румунією та Норвегією. Сюжет фокусується на румунській євангелістській родині, що переїздить до невеликого норвезького містечка. Після скарги на фізичні покарання дітей сім’я опиняється в жорсткому клінчі зі шкільною та опікунською системами.

Головні ролі виконали Себастьян Стен («Месники», «Учень. Історія Трампа») й норвежка Ренате Рейнсве («Сентиментальна цінність»). Мунджіу конструює свій фільм як відсторонене, майже клінічне дослідження прірви між прогресистським і традиціоналістським підходами до сім’ї, виховання та свободи. Це територія, де співчуття до однієї сторони автоматично засліплює тебе щодо іншої.

Для режисера це вже друга «Золота пальмова гілка» (першу він виборов 2007-го за драму «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» — фільм про підпільний аборт у Румунії часів Чаушеску). Його авторський фокус незмінний: Мунджіу препарує державу, яка безцеремонно втручається в найінтимніший простір людини, і фіксує ціну, яку за це втручання платять конкретні люди. Тріумф «Фіорда» розколов критику: одні вважають стрічку хірургічно вивіреною й точною, інші ж закидають їй надмірну, ледь не лабораторну холодність.

Цікава деталь ховається і за лаштунками прокату. Права на фільм американська компанія NEON придбала ще до старту фестивалю. І це вже сьомий рік поспіль, коли вона безпомилково ставить на майбутнього володаря головної нагороди. Сім влучань поспіль на випадковість не спишеш. NEON послідовно скуповує хіти авторського кіно, перетворюючи перемогу в Каннах на потужний розгін для оскарівської кампанії. Саме такі угоди найкраще ілюструють реальні механізми функціонування сучасного ринку фестивального кіно.

Що показували в Каннах: квір, класики та загальна тривога

«Палмарес» (офіційний список усіх переможців і нагороджених) — це лише верхівка фестивалю. Основний конкурс зібрав цього року чи не всіх живих класиків авторського кіно. Японець Рюсуке Хамаґучі презентував драму «Раптом», за яку акторські нагороди дісталися Віржині Ефірі й Тао Окамото; Педро Альмодовар привіз «Гірке Різдво»; Хірокадзу Корееда — «Баранчика у ящику»; іранець Асґар Фархаді показав «Паралельні історії», а американець Джеймс Ґрей — «Паперового тигра» (про родину, що потрапляє в тенета російської мафії) зі Скарлетт Йоганссон і Адамом Драйвером.

Справжньою несподіванкою стала квір-мелодрама «Чорна куля» іспанського дуету й пари Хав’єра Кальво та Хав’єра Амбросі. Після майже двадцятихвилинної овації розгорнулася справжня дистриб’юторська війна за стрічку, яка цілком заслужено принесла авторам приз за режисуру — нарівні з «Батьківщиною» поляка Павела Павліковського.

«Батьківщина» — перший за вісім років фільм Павліковського, автора «Іди» та «Холодної війни». Режисер, як завжди, знімає в чорно-білій гамі, а дію переносить у 1949 рік: нобелівський лауреат Томас Манн (Ганс Цішлер) повертається з багаторічної еміграції до розділеної повоєнної Німеччини, і його донька Еріка (Сандра Гюллер, «Анатомія падіння») супроводжує батька в цій подорожі. Хоч це історія сімдесятирічної давнини, Павліковський явно говорить про сьогодення: фільм застерігає, що повоєнний імунітет до фашизму слабшає, а його уроки забуваються.

Крізь це розмаїття імен проступає наскрізний мотив сезону. Європейське кіно масово рефлексує про велику систему, яка безжально вторгається в приватне життя людини. Це й норвезька опіка у «Фіорді», й російський військкомат у «Мінотаврі», й іранська несвобода у «Фархаді» та документальних «Репетиціях для революції».

Інша виразна лінія — квір-оптика остаточно перемістилася з фестивального маргінесу в його центр, і це засвідчили одразу кілька гучних прем’єр.

«Чорна куля» відштовхується від п’єси, яку Федеріко Ґарсіа Лорка не встиг дописати, — його вбили франкісти 1936 року — і сплітає долі трьох чоловіків-геїв від 1930-х років до 2017-го, розповідаючи про переслідування забороненого кохання впродовж століття іспанської історії; сама назва відсилає до чорної кулі, якою на таємному голосуванні відхиляли небажаних.

«Боягуз» Лукаса Донта переносить тему в окопи Першої світової — це історія кохання двох бельгійських солдатів, що принесла акторський приз одразу двом виконавцям — Еммануелю Маччіа та Валентену Кампаню. Додає ваги й окрема нагорода Queer Palm. Прикметно, що обидва фільми розповідають про почуття, затиснуте великими системами — армією, війною, режимом. Так чи інакше велика інституція проти приватного життя — ось що зшило докупи найгучніші прем’єри.

Справа «Мінотавра»: ілюзія розриву з імперією

Найдискусійнішим сюжетом фестивалю стало Гран-прі для «Мінотавра» Андрєя Звяґінцева. Це його перша повнометражна робота після «Нелюбові» (2017) й перша, знята поза межами Росії: формально фільм є копродукцією Франції, Латвії та Німеччини.

Сценарій, написаний спільно із Семеном Ляшенком, вільно відштовхуючись від «Невірної дружини» Клода Шаброля 1969 року фокусується на черствому власнику судноплавної компанії. Переживаючи глибоку сімейну кризу, герой водночас змушений скласти для місцевих чиновників список працівників, які підлягають мобілізації. Війна в «Мінотаврі» є своєрідним лакмусом, що проявляє справжню природу персонажа.

Той факт, що фільм російського режисера про російське вторгнення здобуває другу за значущістю нагороду одного з найбільших кінофестивалів саме тоді, коли українське кіно залишається поза конкурсом, закономірно спричинив обурення. Перша реакція зрозуміла — реверанс у бік Москви. Та правда не вкладається ні в це прочитання, ні в протилежне, заспокійливе.

Захисники рішення наводять три аргументи. По-перше, Звяґінцев — не представник держави, а емігрант і її опонент. По-друге, зі сцени церемонії він російською мовою закликав Владіміра Путіна зупинити «м’ясорубку», а на пресконференції публічно висловив сором за дії Росії. По-третє, це не поодинокий випадок: «Двотижневик режисерів» відкривався «Варенням з метеликів» Кантеміра Балагова, який також покинув РФ і працює у французькому продакшені.

Логіка Канн полягає в тому, щоби проводити вододіл не за націями, а між державною машиною та її дезертирами. Аргумент виглядає послідовним — тим важливіше перевірити його на міцність.

Слово «розрив» у цьому контексті варто брати в лапки. Біографія Звягінцева занадто складна для чорно-білої схеми «дисидент проти держави». Культовий «Левіафан» 2014 року він почасти створював коштом російського Міністерства культури — тієї самої машини, яку тепер критикує. Тобто розрив стався порівняно недавно.

Каннська промова теж залишила гіркий посмак: режисер говорив про страждання «з обох боків лінії зіткнення», фактично поставивши знак рівності між агресором і жертвою і прибравши слово «Україна» як суб’єкт. А в самому «Мінотаврі» Україна залишається розмитим тлом — місцем, куди відправляють солдатів, поки глядач знову спостерігає за моральним колапсом росіянина крізь оптику імперії.

Фестивальна увага — ресурс обмежений і глибоко політичний. Друга статуетка, обкладинки галузевих видань, місце в конкурсі дістаються комусь одному. Захід у дискурсі про війну, свідомо чи несвідомо, знов обрав головним голосом росіянина.

Для українських кінематографістів це конкуренція за ту саму увагу й ті самі шпальти. Звісно, антивоєнне мистецтво емігрантів розхитує режим ізсередини, й тотальний бойкот тих, хто з ним порвав, заводить у глухий кут. Та «Мінотавр» не доводить безпечність російської культури; він укотре нагадує, що навіть у найкритичнішому російському кіно Україні відведено роль тла. І жодні правильні слова на сцені цього не скасовують.

Україна в Каннах

Відсутність українських стрічок в основному конкурсі легко прочитати як поразку — і це буде поспішним висновком. Головне для нас відбувалося поза червоною доріжкою: у робочих павільйонах, копродукційних секціях і журі. Там Канни виявилися для України вдалими.

Найвідчутніший результат — історична перша нагорода Build Your Dream від компаній BYD і Mediawan (40 тисяч євро) для дебютного повного метраЖанни Озірної «Медовий місяць». Цей камерний і напружений трилер про подружжя, яке опиняється замкненим у квартирі під Києвом у перші дні повномасштабного вторгнення (фільм уперше показали на Венеційському фестивалі 2024 року), здобув майже одностайне схвалення журі під головуванням китайця Ченя Кайге. Ця премія стане бюджетною підмогою для наступного проєкту режисерки.

У межах програми Special Screenings презентували «Весну» Ростислава Кирпиченка — пронизливу копродукцію Литви, України та Франції. Режисер народився в Литві, виріс у Дніпрі й навчався у французькій кіношколі La Fémis. Його дебют, що змагався за приз «Золота камера», розповідає про окуповані українські території й про те, як окупація руйнує саму тканину людяності. Це був єдиний проєкт за участю України в офіційній селекції.

Не менш помітною була присутність українців у журі. Харків’янин Мстислав Чернов, оператор, режисер і лауреат «Оскара» за «20 днів у Маріуполі», очолив журі престижної нагороди за документалістику L’Œil d’or («Золоте око»). Приз дістався іранській стрічці «Репетиції для революції» Пеґах Аханґарані.

Знаково, що під час оголошення переможця артдиректор фестивалю Тьєррі Фремо відкрито заявив, що Україна не програє цю війну, а Путін її не виграє. Це формулювання, якого, наприклад, Берлінале вже давно собі не дозволяє.

Поза екраном український контекст відчувався постійно: працював національний стенд за підтримки Мінкульту та Держкіно, українські продюсери просували проєкти (зокрема документальний «Пересікаючи Окс») на Producers Network і Cannes Docs. Окрема фотовиставка вшанувала пам’ять журналістів, поранених чи загиблих під час висвітлення війни.

На особливу увагу заслуговує Європейський фонд солідарності для українського кіно (ESFUF) — спільний механізм національних кіноагенцій Європи під координацією французького Центру кіно (CNC), що співфінансує українські копродукції. Створений 2023 року як розрахована на рік тимчасова ініціатива, 2024-го фонд перетворився на програму підтримки кіновиробництва, а цьогоріч вийшов на бюджет у 1,5 млн євро; загалом він видав 70 грантів на суму близько 4,3 млн євро. Саме такі інфраструктурні ініціативи згодом і народжують конкурсні стрічки.

Канни, які не вдавали аполітичності

Канни давно перестали вдавати, що існують лише заради мистецтва. Десятки впливових кінодіячів — серед яких Хав’єр Бардем, Марк Руффало і Кен Лоуч — підписали петицію проти французького медіамагната Венсана Болоре, вбачаючи в його монополії загрозу незалежній журналістиці.

Болоре контролює значну частину французького медіапростору — телеканал новин CNews, радіо Europe 1, газету Journal du Dimanche, низку журналів і книжкових видавництв, — і критики звинувачують його у зсуві цих редакцій до жорсткого правого курсу. У відповідь на петицію Canal+ — головний кінофінансист країни з тієї самої бізнес-імперії — пригрозив розірвати співпрацю з усіма, хто підписав звернення.

Найгучнішим голосом цього політичного фестивалю став Хав’єр Бардем, який приїхав представляти стрічку The Beloved («Кохана людина») Родріґо Сорогоєна. На пресконференції він відкрито назвав події в Газі геноцидом. Бардем визнав кар’єрні ризики, але наголосив, що потрібно діяти попри страх, щоб бути у згоді з власною совістю. Він також спрогнозував оприлюднення голлівудського «чорного списку» митців.

Окремо актор торкнувся теми, що безпосередньо стосується України. Відповідаючи на запитання про «токсичну маскулінність» (центральний мотив його ролі), Бардем поставив в один ряд Дональда Трампа, Владіміра Путіна та Беньяміна Нетаньягу як уособлення типажу, що живить збройні конфлікти — зокрема й війну в Україні. Також він застеріг щодо концентрації медіа (на прикладі злиття Paramount і Warner Bros.), наголосивши на важливості питання «хто контролює наратив».

Для українського кіно в цьому приховано суворий практичний урок. Західний фестивальний рух сьогодні веде власні бої на багатьох фронтах. Українським митцям доводиться торувати шлях у надзвичайно щільному конкурентному середовищі. Самої лише наявності болючої теми війни вже недостатньо — для перемоги в боротьбі за увагу потрібне бездоганне художнє висловлювання, потрібен фільм.

Що Канни-2026 означають для українського кіно

Які висновки український кіноцех має винести із 79-х Канн? Їх щонайменше три.

Перший: сезон мав чіткий тематичний нерв — протистояння великої системи й окремої людини. Саме цей конфлікт досліджують обидва головні призери. У цьому збігу читається глибока тривога сьогоднішньої Європи через межу між державним контролем і особистою свободою.

Другий: Канни підтвердили свою стратегію роботи з російською культурою — відмежування лояльних до влади митців від опонентів режиму. Ми можемо не погоджуватися з цією моделлю, і випадок «Мінотавра» демонструє її вразливість. Проте культурну дипломатію доведеться будувати з урахуванням цих реалій, доводячи свою правоту не лише заявами, а й конкурентними фільмами.

Третій і головний: Україна програла цьогорічний конкурс, але виграла стратегічну присутність. Премія «Медовому місяцю», «Весна» в селекції, робота Чернова в журі, національний стенд і гранти ESFUF доводять, що українське кіно інституційно закріпилося в каннській екосистемі.

Підсумок 79-х Канн для України звучить буденно: місце в залі ми вже маємо. Залишилося найскладніше — те, що ми покажемо на екрані.