Суддівська незалежність як умова переговорів із ЄС: де Україна сьогодні

У межах переговорів про вступ до ЄС Україна має виконати Дорожню карту з питань верховенства права. Один із її пріоритетів — посилення незалежності суддів і захист від втручання в їхню роботу. Від виконання цієї Дорожньої карти залежить хід переговорів про вступ України до ЄС у межах Кластера 1 «Основи процесу вступу до ЄС».

Водночас незалежні суди — це не формальна вимога ЄС: від реальної незалежності суддів залежить насамперед довіра суспільства до судової системи.

Минулого року Україна вперше взяла участь в опитуванні Європейської мережі рад правосуддя, що дає змогу порівняти оцінку суддівської незалежності з іншими європейськими країнами. Де Україна перебуває сьогодні? Як на цю оцінку впливають добір суддів, дисциплінарна система й умови роботи? І чи достатньо зроблено для захисту суддів від зовнішнього та внутрішнього тиску?

Що таке суддівська незалежність насправді

Незалежність судді є базовим компонентом системи стримувань і противаг. Вона означає, що суддя ухвалює рішення без тиску з боку, наприклад, влади чи сторін процесу, а лише на підставі Конституції, законів, принципу верховенства права та внутрішнього переконання, сформованого в межах судового процесу.

Водночас суддівська незалежність не означає відсутності відповідальності за порушення закону. Вона має сенс лише тоді, коли поєднується з доброчесністю, етичними стандартами та зрозумілою мотивацією судових рішень. Тільки в сукупності ці складники є основою суспільної довіри до правосуддя.

Де Україна сьогодні: дані Європейської мережі рад правосуддя

У дослідженні Європейської мережі рад правосуддя (ЄМРП), яке оцінює рівень незалежності судової влади в країнах Європи, взяли участь близько 400 українських суддів. За його підсумками рівень суддівської незалежності в Україні оцінили в 5,9 бала з 10 — це найнижчий показник серед 30 країн-учасниць ЄМРП. Для порівняння, середній результат опитування становив 8,55 бала.

Водночас ці дані потребують обережного прочитання: в Україні правосуддя здійснюють близько 4500 суддів, тож участь 400 респондентів не дає повністю репрезентативної картини. Але навіть із цим застереженням результат показує наявність системних проблем.

Причини такої оцінки спонукають звернути увагу на прогрес розпочатих реформ, а також на обсяг викликів, які необхідно буде подолати на шляху до ЄС.

Добір суддів: результати роботи оновлених ВККС та ВРП й урок Польщі

Оцінки суддів у межах опитування ЄМРП свідчать про те, що кадрові рішення в Україні досі сприймаються як потенційно вразливі до впливу та не завжди ґрунтуються виключно на професійних якостях чи досвіді. Попри це, картина не є однозначно негативною: кожен другий суддя вважає процес призначень справедливим, третина вагається у своїх оцінках, і лише 15% прямо говорять про брак прозорості чи справедливості.

2023 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України — орган, що проводить конкурси на посади суддів, — відновила роботу після майже чотирирічної перерви. За цей час виник критичний кадровий дефіцит і тисячі вакантних місць. Щоб виправити ситуацію, було вперше запущено конкурс до апеляційних судів, нині одночасно проводяться конкурси до спеціалізованих антикорупційного й адміністративних судів, а також триває найбільший у сучасній українській історії конкурс на 1800 посад у місцевих судах.

Конкурс передбачає багаторівневу оцінку професійної підготовки та доброчесності кандидатів: тестування, практичні завдання, перевірку декларацій та етики. Завдяки відновленню роботи ВРП та ВККС у 2024–2025 роках відбулися призначення 533 суддів першої інстанції, 71 — апеляційної, двох суддів Вищого антикорупційного суду й одного судді Верховного суду.

Водночас подолання кадрової кризи саме собою не дає очікуваного результату, якщо суспільство не довіряє органу, який здійснює призначення. Польський досвід показує: навіть масштабне заповнення вакансій не гарантує довіри, якщо орган призначення сприймається як політизований. Так, із 2018 року польська Рада правосуддя призначила близько 2700 суддів, фактично вплинувши на формування приблизно третини судової системи країни (що співмірно з кількістю вакантних посад в Україні). Однак такі призначення нерідко вважають скомпрометованими через склад органу призначення — більшість членів Ради правосуддя після змін до законодавства 2018 року почав призначати парламент.

В Україні принципи та процедури формування органів суддівського врядування відповідають європейським стандартам: судді становлять більшість в органах, що виключає їх політизацію, а членів ВРП та ВККС добрали через відкриті конкурси за участю міжнародних експертів.

Це поступово повертає довіру до їхніх рішень: як свідчить опитування ЄМРП, трохи більш як половина суддів вважають, що ВРП належно гарантує їхню незалежність, а половина опитаних довіряє процесу призначення суддів уперше.

Кадри й ресурси: незалежність не працює без умов

Розгляд справ у суді — це командна робота, адже суддя ухвалює рішення, але щоденну роботу забезпечують його помічники, секретарі судових засідань, працівники канцелярії та інші співробітники апарату суду.

Найбільше нині бракує саме працівників апаратів. Майже всі суди першої та апеляційної інстанцій повідомляють про кадровий дефіцит, пов’язаний з умовами роботи. За даними Державної судової адміністрації, станом на 1 вересня 2025 року середня зарплата працівників апаратів після оподаткування становила від 12,8 тис. до 37,5 тис. грн.

Водночас близько 70% суддів, які взяли участь в опитуванні, зазначили, що рівень суддівської винагороди також є чинником впливу на незалежність суду: фіксується значний розрив в оплаті праці між суддями різних інстанцій.

Як наголошує ЄМРП, незалежність суддів тісно пов’язана з умовами їхньої роботи. Суддя може мати належні інституційні гарантії, але якщо йому бракує ресурсів для забезпечення справедливого розгляду, така незалежність фактично звужується.

Відповідальність суддів: чіткі правила замість інструменту тиску

До гарантій незалежності суддів належить і особливий порядок притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Скарги на суддів мають розглядатися без зайвих затримок, адже тривале очікування рішення саме собою може створювати тиск. Перелік можливих проступків має бути прозорим і зрозумілим, а покарання — співмірним.

Після тривалої паузи в роботі ВРП накопичений масив дисциплінарних скарг став одним із найбільших викликів. Ситуацію змінило створення Служби дисциплінарних інспекторів наприкінці 2024 року: за перший рік роботи вони розглянули 10 382 скарги. Також з’явилася можливість визначати справи як пріоритетні: наприклад, ті, що можуть призвести до звільнення судді або мають високий суспільний інтерес.

Окрім самих процедур, важливо мати чітко сформульовані підстави для притягнення суддів до відповідальності. За відсутності зрозумілих критеріїв будь-яка дисциплінарна система ризикує перетворитися на каральну. Це підтверджують і результати опитування ЄМРП: 39% українських суддів повідомляють, що остерігаються саме такого втручання у свою незалежність.

Саме тому одним із заходів Дорожньої карти є точніше визначення дисциплінарних проступків, пов’язаних із поведінкою суддів. У березні 2025 року було зареєстровано відповідний законопроєкт, та робота над ним триває.

Також уперше було оновлено Кодекс суддівської етики. Він визначає стандарти поведінки судді не лише для оцінки можливих порушень, а й для щоденної професійної практики. Зокрема суддя має діяти так, щоб із позиції «звичайної розсудливої людини» його поведінка не викликала обґрунтованих сумнівів у доброчесності.

Добір суддів, визначені стандарти етики й дієва дисциплінарна система становлять значну частину внутрішніх чинників незалежності. Водночас оцінка стану суддівської незалежності неможлива без аналізу зовнішнього впливу на суддів, який як в Україні, так і у світі залишається поширеним явищем.

Спроби впливу на суддів: політики, правоохоронці, медіа

Зовнішній тиск охоплює як спроби впливу на судову систему загалом, так і втручання в роботу конкретного судді для вирішення окремої справи. Йдеться про погрози, корупційні пропозиції, маніпуляції з автоматизованим розподілом справ, спроби позапроцесуального спілкування, а в найнебезпечніших випадках — залякування чи фізичне насильство щодо суддів.

В Україні за захист суддів від зовнішнього втручання відповідає Вища рада правосуддя. ВРП щороку фіксує різні форми тиску: виявлення засобів для негласного отримання інформації та пристроїв для відстеження місцезнаходження суддів, втручання в електронні системи суду, документи з погрозами тощо. Впродовж 2024 року до ВРП надійшло 224 повідомлення про втручання, й 2025 року цей показник залишився стабільно високим — 237 повідомлень.

Водночас нерідко повідомлення суддів не отримують належної реакції з боку прокуратури та правоохоронних органів. Так, механізм захисту залишається неповним: ВРП фіксує проблему, але без своєчасного розслідування й притягнення до відповідальності тиск не втрачає сили.

Окремий вимір — публічний тиск. Коли політики, посадовці, медіа або анонімні Telegram-канали системно описують суди як апріорі залежні чи корумповані, це впливає не лише на репутацію конкретних суддів, а й на загальний рівень довіри до правосуддя.

Журналістські розслідування та суспільний контроль необхідні в демократичній державі, а окремі судові рішення можуть викликати незгоду чи гостру дискусію. Проблема виникає тоді, коли критику підміняють кампаніями персонального тиску, публічним тавруванням судді або політичними сигналами щодо бажаного результату конкретної справи.

У Франції ситуація подібна до української: Вища рада магістратури забезпечує інституційний захист суддів, публічно реагуючи на атаки проти суддів із боку політиків або кампанії дискредитації в медіа. За результатами опитування у Франції, 45% представників суддівського корпусу вважають, що саме в медійному середовищі найчастіше бракує поваги до суддівської незалежності. Як орган, відповідальний за незалежність суддів, Рада формує критерії розмежування допустимої критики судових рішень і тиску на суддю та наголошує на недопустимості персоналізованої критики.

Однак незалежність суддів залежить не лише від процедур чи рішень рад правосуддя, а й від того, як політики, правоохоронці, медіа та суспільство загалом ставляться до судової влади: критично оцінюють роботу, але не підміняють суд публічним тиском.

Внутрішня залежність: голови судів і адміністративна вертикаль

Ще один важливий чинник суддівської незалежності — внутрішня незалежність судді всередині самої судової системи. Адже тиск може походити не лише від влади, сторін процесу чи медіа, а й від адміністративної ієрархії, яка впливає на щоденну роботу суду та кар’єру судді.

Досвід Румунії показує, що концентрація рішень про призначення голів судів у руках центрального органу суддівського врядування може створювати ризик внутрішньої залежності: кар’єрні рішення сприймаються як пов’язані не лише з професійними якостями, а й із лояльністю до управлінської вертикалі.

Для України ця проблема також не абстрактна. Протягом тривалого часу в судах існувала практика «вічних» голів судів, які роками зберігали неформальний вплив. Одним із важливих кроків для посилення внутрішньої незалежності стало запровадження правила, згідно з яким одна особа не може обіймати адміністративну посаду суду більш як два строки поспіль.

Водночас на практиці цю норму й досі намагаються оминати, наприклад, через дострокове складання повноважень із подальшим повторним обранням тощо.

Обмеження строків перебування на адміністративних посадах, прозорі правила обрання голів судів і реальна роль суддівського самоврядування мають не менше значення, ніж захист від зовнішнього тиску. Інакше незалежність судді може залишатися формальною: зовні суддя захищений, але всередині системи залежить від неформальної ієрархії.

Що має змінитися

Україна вже зробила помітні кроки до посилення суддівської незалежності: відновлено роботу органів суддівського врядування, запущено масштабні конкурси, створено Службу дисциплінарних інспекторів, оновлено Кодекс суддівської етики.

Суддівська незалежність потребує не лише формальних гарантій, а й управлінських рішень: достатніх ресурсів для судів, проактивного реагування органів суддівського врядування на проблеми, налаштування швидких та ефективних процедур.

Вона формується також поведінкою політиків, які не мають перетворювати суддів на зручну мішень; правоохоронних органів, які повинні реагувати на втручання; медіа та соціальних мереж, які можуть бути інструментом контролю, але не мають використовувати суспільний резонанс для тиску.

Тому посилення суддівської незалежності — це не про захист суддів від критики і не про створення закритої корпорації. Це про баланс: суддя має бути захищений від тиску, але не звільнений від відповідальності; судова система має бути автономною, але не відірваною від суспільної довіри; держава має виконувати вимоги ЄС, але передусім гарантувати людині справедливий суд.