Трамп проти Куби: чи готує Білий дім «маленьку переможну війну»

Виглядає так, ніби Дональд Трамп рішуче налаштований покласти край існуванню кастрівського режиму на Кубі. Принаймні в його сучасній, ворожій до США конфігурації. Так він розраховує додати ще один рядок до переліку власних «історичних» звершень, адже на це не спромігся жоден із президентів США, починаючи з 1959 року. В період Холодної війни СРСР намагався перетворити «острів зорі багряної» на свій непотоплюваний корабель, розташований за якихось 145 кілометрів від узбережжя Флориди. Після краху Радянського Союзу на Кубі розмістилися китайські та російські розвідувальні структури.

У межах політичного курсу щодо Куби, обраного ще за першої каденції, на самому початку другої Трамп оголосив, що Куба «становить надзвичайну та виняткову загрозу» для національної безпеки США. Такий підхід відповідає новій безпековій стратегії Сполучених Штатів: центральне місце в ній відведено трампівському варіанту доктрини Монро, спрямованому на заборону проникнення в Західну півкулю конкурентів США, які намагаються розміщувати тут «свої сили та загрозливі спроможності». Конкурентів не названо поіменно, але зрозуміло, що йдеться насамперед про нинішніх спонсорів кубинського режиму — Китай і Росію.

Поза тим рішучість Трампа, вочевидь, стимулюють очікування, що зміна влади в Гавані створить заманливі перспективи для американського бізнесу — не менші, ніж ті, що існували до кастрівської революції. Можна припустити, що його особливо цікавить «рідна» для нього та його клану сфера нерухомості й туризму. Зовсім не випадково свого часу «скаути» Трампа вже вивчали можливості для створення на острові гольф-клубів.

Серед чинників, які сприяють фіксації президента на кубинський проблематиці, — наявність у США численної (близько трьох мільйонів) і впливової кубинської громади, яка перебуває в жорсткій опозиції до кастрівців. Нині її «прапороносцем» став держсекретар і син кубинських іммігрантів Марко Рубіо. Він користується довірою Трампа і є одним із головних творців його латиноамериканської політики.

Для досягнення визначених цілей — зміни режиму або його радикальної трансформації за американськими «лекалами», зміни безпекових орієнтирів країни відповідно до інтересів Сполучених Штатів, включно з ліквідацією присутності китайської та російської спецслужб, відкриття країни для американських інвестицій — команда Трампа обрала тактику «максимального тиску» на чинну кубинську владу. Відповідно до неї було знову введено жорсткі обмеження на американський туризм до Куби, фінансові операції з підприємствами, підконтрольними кубинським військовим (саме вони забезпечують доходи керівної еліти: статки основного військового економічного конгломерату GAESA становлять 18 млрд дол.), посилено торговельне ембарго. У травні цього року було запроваджено вторинні санкції проти міжнародних компаній, які мають бізнес-інтереси на Кубі.

Особливо болючою для кубинської економіки стала енергетична блокада — драстичне обмеження допуску на Кубу енергоресурсів — з огляду на її залежність від зовнішніх джерел постачання. На додачу до високих тарифів і санкцій, що загрожують країнам та фірмам, які транспортують нафту на Кубу, після спецоперації із захоплення Ніколаса Мадуро та встановлення контролю США над видобутком нафти у Венесуелі практично перекрито її надходження з цієї країни. Саме Венесуела була основним постачальником нафти на Кубу в обмін на послуги її лікарів та співробітництво в галузі безпеки. Американський економічний пресинг спричинив на Кубі загострення економічної кризи, включно з галопуючою інфляцією, хронічною нестачею пального та їжі й майже тотальним колапсом енергетичної системи, виявом якого є щоденні блекаути.

Базовий розрахунок Трампа та його підлеглих полягав у тому, що криза кубинської економіки досить швидко призведе до краху чинного режиму і втрати влади його ключовими фігурами. У середині березня Рубіо казав: «Куба має економіку, яка не працює, та політичну й урядову систему, яка не може виправити ситуацію. Отже, там мають відбутися драматичні зміни». За словами Трампа, Куба — це «місце, яке розвалюється. Це катастрофа, і певною мірою вони втратили контроль».

Частиною цього несилового сценарію, який би завершився «порозумінням», є пошук серед впливових представників чинної влади партнерів, готових забезпечити її перезавантаження згідно з американськими вимогами, зберегти стабільність у країні й налагодити нові стосунки зі старшими американськими партнерами. Така собі кубинська реінкарнація Делсі Родрігес, яка з правої руки Мадуро перетворилась на нову лідерку створеного Чавесом режиму та привілейовану співрозмовницю президента США. До Гавани було відряджено директора ЦРУ Джона Реткліффа, який зустрівся з кубинським міністром внутрішніх справ, главою спецслужб країни та онуком колишнього президента Куби Рауля Кастро. Він передав кубинським співрозмовникам меседж від президента США про «готовність до серйозного обговорення економічних і безпекових питань», але тільки за умови, що «Куба здійснить фундаментальні зміни» й «більше не надаватиме безпечного притулку суперникам» США.

Утім, на Кубі за період від революції 1959 року склалася система влади, що вирізняється високим ступенем централізації, лояльності та згуртованості її членів навколо певних ідеологічних «принципів» і правил поведінки, які протягом усього цього часу забезпечували панування кастрівської верхівки, навіть після розвалу основного донора — СРСР і формального відходу від активного політичного життя «історичних» лідерів режиму. Слід також узяти до уваги, що існування кубинського суспільства за умов постійної «боротьби з американським імперіалізмом» сприяло утворенню своєрідного симбіозу між керівним прошарком соціалістичної диктатури та значною частиною населення країни, незважаючи на низький рівень його життя, постійну нестачу предметів першої необхідності та поширення корупції. Усе це збільшує сталість кастрівського режиму, інтереси якого до того ж жорстко охороняють репресивні органи на чолі із сумнозвісним Департаментом державної безпеки.

Результативність застосування на Кубі венесуельського сценарію з усуненням нинішнього президента і першого секретаря ЦК Компартії Куби Мігеля Діаз-Канеля та його швидкою заміною на трампосумісного лідера виглядає можливою, але непевною. Іще сумнівніше було б очікувати зараз появи політика, здатного очолити рух за демократичні та ринкові реформи на Кубі: тут немає структурованої опозиції, а наявні опозиційні сили слабкі, розділені й не мають плану дій навіть на короткострокову перспективу. Залишається ще варіант із «десантуванням» на острів діяча з кубинської громади США. Не виключено, але, на мій погляд, із мінімальними шансами на успіх.

У цьому контексті офіційні звинувачення в діях, що 1996 року призвели до загибелі трьох громадян і одного мешканця США, які висунуло Міністерство юстиції Сполучених Штатів Америки проти Рауля Кастро, можна розглядати як спробу максимально посилити тиск на кубинську керівну верхівку та пов’язані з нею еліти. Очевидно, це мало б прискорити розкол у їхніх лавах і спонукати до активності тих із них, хто готовий до компромісу з адміністрацією Трампа. Наявна інформація свідчить про те, що ця акція мала зворотний ефект: наразі професійні «революціонери» згуртувалися навколо свого «гуру», декларуючи рішучість чинити спротив «американській агресії».

Інша ймовірна функція висунутого звинувачення: якщо не спрацює несиловий сценарій, створити правове підґрунтя для операції сил спеціального призначення, подібної до операції із захоплення Мадуро та його дружини. Минулого четверга Рубіо зробив заяву, що попри бажання США діяти на кубинському напрямку дипломатичними методами, ймовірність цього, «з огляду на те, з ким ми маємо справу, є невисокою», і звинуватив Кубу в тому, що «вона є одним із провідних спонсорів тероризму в цілому регіоні».

Наразі немає інформації про підготовку до проведення найближчим часом на Кубі військової операції, але в Карибське море було передислоковано ударну групу ВМС США на чолі з авіаносцем «Німіц» і посилено спостереження та збір розвідувальних даних літаками й дронами американських ЗС. На Кубі розташована потужна військово-морська база США Гуантанамо. Розташування острова неподалік від США створює додаткові можливості для залучення у разі потреби військових ресурсів безпосередньо з території Сполучених Штатів. Через обмежену чисельність і застаріле озброєння кубинські ЗС не здатні чинити тривалий опір американській військовій потузі.

До обрання військової опції Трампа може спонукати бажання реабілітуватися за невдачі та прорахунки іранської кампанії і показати, що принаймні у своєму американському «дворі» він є незаперечно домінантною силою. «Маленька успішна війна» не буде зайвою під кутом зору наступних проміжних виборів до Конгресу. Зокрема вона здатна посилити позиції Республіканської партії серед американських виборців кубинського походження.

Водночас кубинська операція може стати для Трампа й американських вояків не такою вже й «легкою прогулянкою», незважаючи на тотальну перевагу за всіма військовими параметрами. Досвід війн в Ірані та в Україні засвідчив ефективність тактики асиметричних військових дій проти потужного суперника. Кубинським військовим можуть допомогти закуплені, за даними ЗМІ, з 2023 року в Ірані та Росії ударні дрони та інша зброя і військова техніка.

З огляду на рельєф та інші природні особливості Куби, найбільшу загрозу для регулярної армії на острові, очевидно, становитиме партизанська війна, яка своєю чергою може бути ефективною в разі її підтримки з боку більшості населення країни. Офіційна військова доктрина Куби виходить із того, що війна у відповідь на іноземну інтервенцію буде «всенародною».

Утім, питання про те, чи готові пересічні кубинці й далі виявляти лояльність до режиму, який, декларуючи соціальну рівність та революційні ідеали, довів їх до зубожіння, залишається відкритим. Зокрема важливо, чи стануть масовими протести проти наслідків економічної кризи й на кого — кастрівців чи США — буде спрямований гнів демонстрантів.

Яку модель поведінки оберуть Сполучені Штати, залежить від людини на ім’я Дональд Трамп. Як завжди, він ухвалить рішення одноосібно, з огляду на власне бачення ситуації, емоції та уявлення, симпатії й антипатії. Хіба що порадиться з Марко Рубіо, впевнений, що той публічно виправдає будь-яке рішення президента. Сумнівно, що він візьме до уваги той факт, що, попри негативне ставлення до кубинського уряду, більшість американців виступає проти застосування до Куби військової сили й не вбачає в цій країні серйозної загрози для безпеки США. На мій погляд, значно більше занепокоєння у хазяїна Білого дому викликає перспектива міграційної кризи внаслідок масового прибуття до США кубинських біженців у разі катастрофічного розвитку подій на острові.

Як і в інших випадках, Трамп навряд чи перейматиметься міжнародною реакцією на свої дії на кубинському напрямку в разі застосування силового сценарію, розуміючи, що Китай і Росія, головні союзники чинного гаванського режиму, найімовірніше, обмежаться формальними інвективами на адресу США та висловленням підтримки «братньому народу». Значення відносин зі Сполученими Штатами для обох країн є настільки великим, що навряд чи ті випробовуватимуть їх на міцність, навіть попри бажання допомогти кубинському партнеру. До того ж важко собі уявити, як на Кубу може надходити військова і навіть гуманітарна не санкціонована Сполученими Штатами допомога за умов американського контролю над водним і повітряним простором навколо острова.