"Війна не закінчиться ніколи": відверте інтерв'ю бійця 5 ОШБр про фронт і мобілізацію

Люди втомилися від війни, і допомога військовим, зокрема донати, зменшується. Але не потреби військових. Крім того, військо підтримують одні й ті самі люди, які теж поступово вигорають, тому більше нових людей мають долучатися до допомоги. Це підтримає військових, і вони зрозуміють, що не одні.

Військовослужбовець 2 штурмового батальйону 5 ОШБр Станіслав Старостенко "Юрист" в інтерв'ю 24 Каналу сказав, які неочевидні речі потрібні бійцям на фронті. Також він розповів, як працюють оператори дронів на позиціях, та відповів, чи треба знижувати мобілізаційний вік. Деталі – читайте далі у матеріалі.

Які неочевидні речі потрібні військовим на фронті?

Ви зараз дуже активні в соціальних мережах. Що вам дає ця популярність? Про які питання можете говорити більш відкрито?

Читайте більше перевірених новин Додайте 24 Канал у вибрані джерела в Google Додати

Я ніколи не хотів популярності, і досить довгий час не виходив в публічний простір. Думав: "Що я там можу сказати?" Я проста людина, звичайний солдат. Але донати почали падати, а наші потреби з цінами росли. Ми перестали це все витягувати. Тоді я зрозумів, що суспільство часто не розуміє – воно хоче допомогти, але потрібно пояснити йому, як і що саме потрібно.

Невеликий приклад. Волонтер надсилає нам шматок сала. Він галочку собі поставив, що відправив, а нам що з ним робити? Я пояснюю: якщо купити зіп-пакетики, нарізати і запакувати це сало, тоді ми зможемо покласти його в мішечок, і воно полетить на передову. Деякі чують і роблять це. Інші ж кажуть, мовляв, самі наріжете.

Або ситуація з сітками. У пілотів розмір сіток специфічний – 1 на 6 метрів, бо ми маскуємо сітками антени на деревах. Тож нам не треба 6 на 8 метрів, як танкістам. Ми просимо у волонтерів дати сітку 1 на 6 метрів. У відповідь чуємо, мовляв, чи не можемо ми самі порізати? Ні, я не можу порізати, бо там все жужить і хоче мене вбити.

Тож популярність дає мені змогу звертатися та розкривати проблему. Навіть якась дрібничка може тягнути за собою десятки тисяч гривень. Наприклад, "пупирка", якою ми замотуємо те, що маємо скинути з "Вампірів" з висоти 30 метрів. Якщо не замотаєш, то воно розіб'ється…

Держава не надає цю "пупирку"?

Держава не дає її. Я не бачив цього. У нас велика армія. Її потрібно забезпечувати їжею, одягом, зброєю і так далі. "Пупирка", ізострічка? Це вже, напевно, проблема не прямо усієї держави. Є вагоміші проблеми, які потрібно вирішити на цьому рівні. Крім того, "пупирка" потрібна не всім.

Повне інтерв'ю бійця 5 ОШБр: дивіться відео

Наш підрозділ використовує десь тисячу мотків ізострічки на місяць. Я вже казав, що на ізострічці та армованому скотчі тримається вся армія. Ми заклеюємо датчики на дронах, примотуємо спарки, ставимо розпірки ізострічкою – усе робимо на ній, бо ізострічка – це квінтесенція перемоги. Тільки важливо, щоб синя була, чорна так не працює.

Також є велика потреба в мотузках для білизни. Ми на ній підвішуємо мішок, в який складаємо те, що відправиться на передову. Чим довша мотузка – тим менша ймовірність, що мішок впаде з більшої висоти і розіб'ється. Ось приходиш на пункт постійної дислокації в якомусь селі, а там всього 5 мотків мотузки. Гроші є, але там не купиш.

Так, це проблема, але чи має цим займатися Генштаб? Ні, це локальна проблема, яку армія та суспільство можуть вирішити між собою.

Так виходять нормальні суми, і якщо не буде донатів, вам доведеться закуповувати це з власних коштів. Тому ви запрошуєте українців донатити?

Якщо українці цього не куплять, то не буде цієї мотузки. Тоді мішок впаде з 30 метрів та розіб'ється. А потім води не буде у синів, батьків, братів тих людей, які зараз тут. Тож тут не питання, мовляв, дайте нам гроші, і ми купимо. Здається, ви трохи розділяєте, де є одна частина – суспільство та інша – армія, яка має вирішувати свої питання…

Ні-ні, навпаки. Чому ви маєте закуповувати це зі своєї зарплати? Військові і так отримують невеликі суми. Якщо ви не скажете про це, то люди не знатимуть про таку потребу.

Звісно, тому маємо говорити про це. Я вже говорив: суспільство не допомагає не тому, що не хоче, а тому, що не знає. Збирати на лазери, супутники, далекобійні штуки – це прикольно. А нам потрібні простіші речі. Тим займається держава і робить це непогано. Останнім часом не можу нічого поганого сказати про забезпечення засобів ураження. Ви ж бачите, як летить туди (в Росію, – 24 Канал), і буде летіти й летіти.

Але велика бюрократична машина не завжди встигає за цими дрібними потребами, та й не повинна. Суспільство теж має брати участь. Наприклад, люди плетуть сітки, готують нам їжу.

Зрозуміло, що ми отримуємо сухпаї, але інколи хочеться різноманіття в їжі. Якщо нам не дадуть того сала з часничком чи мотузки, ми щось придумаємо. Але це – допомога. Вона має не лише матеріальне значення. Вона підвищує моральний дух і дає зрозуміти, що ми тут не одні; що нас чекають і нас чують.

Наприклад, ми кожен день чуємо в рацію свого комбата. Коли його немає, то хвилюємося, де він дівся. У нашому другому штурмовому батальйоні ми кожен день постійно чуємо своїх командирів. Знаємо, що вище командування дивиться і перебуває поруч – за кілька кілометрів. І ми відчуваємо, що разом ми – сила.

Або буває, що Женя з Дніпра набирає мене й каже, щоб приїжджав – він завантажить мене скотчем, бо він – виробник скотчу. Він бачить, що скотч не ховають десь, а використовують. Бо якщо дати той скотч, наприклад, мінометникам, то його не будуть так використовувати. Допомога має бути адресна.

Так ми відчуваємо, що Женя дав скотч; що Галина Миколаївна нарізала сало та розфасувала. І ти відчуваєш, що ти не один в цьому світі, і воюєш за щось.

А якщо казати, що держава має забезпечити всіх і чекати, то це теж не зовсім правильно. Ми всі маємо викладатися на 100%. Тільки так ми переможемо. Так, є бюрократичні моменти; є багато питань, як і будь-де. Не робіть висновок, що в ЗСУ якась жахлива бюрократія, а всюди краса.

Як змінилася підтримка ЗСУ?

Ви відчуваєте, що суспільство зараз відірване від війни?

Розумієте, люди вигорають. Ми в армії вигораємо – хтось 4 роки воює, хтось ще довше. Так само важко волонтеру, який тягне на собі це все кожного дня, а донатів дедалі менше. Збори стали менші, а ціни набагато вищі. Солярка була по 45 – 50 гривень, а зараз – 90 гривень.

Усієї нашої супер-пупер зарплати, можливо, у 2022 році, вона була трішки адекватна, то зараз і на тонну солярки не вистачає. Підтримують одні й ті самі люди. Нові не вливаються. Немає такого імпульсу, як у 2022 – 2023 роках. Але це не армія винна. Усе через постійні скандали.

Але ж кожного місяця приходять нові люди. Чи вони не мають мотивації?

Звісно, такої мотивації, як була в 2023 чи 2024 роках, немає. Але приходять. Добровольці теж. Їх набагато менше, ніж раніше, але вони приходять.

Я зараз кажу про волонтерів. Вони теж вигорають. Їх теж ніколи немає поруч зі своїми сім'ями. Вони постійно вирішують наші проблеми. Та й загалом раніше набагато краще, на мою думку, донатили українці з-за кордону. Зараз менше.

Чому менше донатять? Через корупцію? Чи через мирне життя за кордоном?

По-перше, корупція. По-друге, несправедливість. По-третє, розходження між словами і ділом. Обіцяють одне, а нічого не відбувається. Когось посадили – потім випустили. Це демотивує всіх.

Україна – великий корабель, який атакують сильні пірати. Але частина суспільства взяла шлюпки і покинула корабель, а ті, хто лишилися, захищають його. Вивезти своїх дітей – це нормально. Їхні голоси ще, можливо, ще чутні нам тут, але все далі. Там вже діти народилися, вивчили мови, влаштувалися на роботу.

Побут, звичайна робота, і починається: "Я вже допомагав", "А куди воно піде?" Ще й корупційні скандали теж своє дають.

Як мотивувати українців за кордоном допомагати?

Як ви думаєте, ті українці, які за кордоном, їх варто якось залучати, мотивувати, щоб вони залишалися з Україною, з проблемами нашої держави? Чи навпаки йти цим шляхом з батогом? Наприклад, забирати громадянство. Тому що тут, з одного боку, військові все роблять для того, щоб тримався фронт, а хтось користується благами через те, що він громадянин України, перебуваючи за кордоном.

Ці питання розділяють суспільство, а не поєднують. Ніби ви робите висновок, що вони погані – треба у них забрати громадянство. Насамперед, ви знаєте процедуру позбавлення громадянства?

Ні, я питаю, чи варто таких людей мотивувати, чи як краще?

Насамперед варто передбачити ті механізми. Але якщо механізму виходу з громадянства України немає, то його немає. Він настільки важкий. Тому потрібно, щоб народні депутати, які собі оголошують вічну відпустку, прописали всі закони, процедури, які працюватимуть. Законотворчість – це дуже важлива і дуже важка праця.

Тому тих людей не треба ні кнутом, ні пряником. Коли вони побачать, що в Україні є справедливість, що тут взяли "чотири жалюгідні пачки грошей" (Юлію Тимошенко, – 24 Канал) і посадили, а не випустили під заставу. І вони будуть допомагати. Немає ніякої проблеми.

Ми чули такі голосні заяви, але де всі посадки? Де хто сидить? Одного пана розшукують – Інтерпол і всі, а він з іншим паном на футбол приходить, не соромиться камер. Я розумію ту людину, яка скаже: "Вони насолоджуються життям, то чому я маю донатити?"

Може, ми купимо чергового бразильця? "Динамо" четверте місце, але там грають молоді українці, які їдуть. А зарплатна відомість іншого футбольного клубу, яка? А зарплатна відомість пана головного тренера яка? й мільйон 400 тисяч доларів. Людина не виконала своє завдання – не вивела збірну на Чемпіонат світу з футболу не з найважчих умов.

Я зрозуміла, що вам футбол дуже болить.

Мені болить 1 мільйон 400 тисяч доларів зарплати в однієї людини у країні, яка воює. Мені болить, що провідні футболісти у тому ж "Шахтарі" отримують по 2 мільйони доларів за рік. Це мені болить, а не футбол.

Може, треба, щоб тих, хто погано грає, ТЦК прийшло та мобілізувало? Чи не варто?

Не будемо казати: "ТЦК прийшло, мобілізувало в піхоту". Насамперед піхотинець – це гордість України. Якщо вони не вміють грати в футбол, там вони точно нічого не зроблять. Там треба добре бігати, влучно стріляти, а вони з двох метрів не влучать.

Річ не в цьому. Треба перевірити переліки підприємств критичної інфраструктури і з'ясувати, чи всі підприємства в нас дійсно є критичною інфраструктурою. Чому електриків, комбайнерів, сантехніків, комунальників, водіїв тролейбусів забрали, а співаків, футболістів, будь-яких спортсменів – ні? Поки не буде справедливості, людям за кордоном буде начхати, і я їх розумію.

У нас у підрозділі справедливість. Тому що кожен командир був піхотинцем, він був на передовій. У підрозділ, ким би ти не був, з якою освітою – ти приходиш і доводиш своє право називатися воїном. Нам командири віддають найкращі пікапи, щоб вивезти нас на передову, а самі їздять на "корчах". Якби це перенести на всю країну, на все суспільство, то це було б добре.

Суспільству потрібно для себе відповісти, яку країну ми будуємо. За яку країну ми воюємо? За таку, мовляв, "не розкачуйте човен, у нас війна"? Я – ні. Але щоб не склалося хибне враження – не все так погано.

Як готують бійців у 5 ОШБр?

Чому обрали саме бригаду?

У 2021 році я був у Раді національної безпеки і оборони. Ми створювали Центр протидії дезінформації. Практично від початку я працював у ньому, пішов добровольцем на фронт, але мені відмовили, оскільки у мене "білий білет". Керівник сказав: "Ти – дурень. Ти ж аналітик!"

З 2021 по 2025 ми готували аналітичні записки. За видом діяльності я був дотичний до інформації про те, які є бригади, хто як воює, які втрати, яка ефективність. Цей перелік насправді не дуже великий. Я розумів, що рано чи пізно і мене викличуть. Тому я вже тоді знав, що 5 штурмова бригада, а саме 2 штурмовий батальйон, має дуже високу ефективність та відносно маленький відсоток втрат.

Коли прийшла повістка, почали питати, куди я хочу. Це запитують, ці страшні речі, що "тебе хапають", які в інтернеті показують – це якщо ти 3 – 5 разів втік або ще щось.

Мене запитали, я сказав, що хочу в 5 ОШБр, тому що є свій навчальний центр. З першого дня мобілізації потрапив в навчальний центр бригади і в руки до бойових сержантів, які готували нас протягом двох місяців на БЗВП. Це були піхотинці, штурмовики, які безпосередньо брали участь у бойових діях, були чи поранені, чи найкращі у своїй роботі. Я обрав саме 5 ОШБр через високий рівень підготовки. Жодної людини там не знав.

Але жодного разу не пошкодував і вдячний своїм інструкторам за підготовку, яка врятувала і рятує життя мені і моїм побратимам. Нас навчили, що потрібно робити: як правильно накладати турнікети, ховатися від дронів, штурмувати посадки, йти і дивитись під ноги, щоб на "Пелюстку" (протипіхотна міна радянського виробництва – 24 Канал) не наступити, як правильно кидати гранату.

Ви самі хотіли з дронами працювати? Чи вам було все одно, яку спеціальність мати?

Не можу сказати, що мені було все одно, яку спеціальність мати. Перевага нашого навчального центру у тому, що два місяці за нами спостерігають різні командири – піхотинці, штурмовики, пілоти, механіки. Вони дивляться, отримують характеристики від самих інструкторів щодо того, на що людина здатна.

Коли починається розподіл, хтось йде шофером, механіком, слюсарем, штурмовиком. Тому що не кожному дано бути штурмовиком. Немає такого завдання "взяти всіх штурмовиками". Штурмовик – це розумна людина, що має думати на три ходи вперед. Він має бути дуже сильним фізично, і щодо габаритів, і щодо всього іншого, влучно стріляти.

Тому не було такого, що я мрію бути дронщиком. Я ніколи на дроні не літав до того. Після БЗВП ми прийняли присягу, і нас розподіляли по підрозділах. Приїжджали командири, спілкувалися з нами, розповідали про свою роботу. Тоді мені запропонували спробувати себе з бомберами. Адже дронщиків є багато: є аеророзвідка, є дронщики-бомбери.

Ми не просто літаємо, а несемо ВОГи (боєприпаси, – 24 Канал) з собою. Ми можемо ще вбивати окупанта цими скидами. Ти не підеш на позицію, поки з 50 – 100 метрів не влучиш цим скидом у відро при командирі.

Чи є у вас цифри, скільки ви вже знищили окупантів?

Зараз знищення окупантів нашими спеціалістами Mavic не дуже високе, оскільки окупанти теж вже не лізуть. Статистика є, всі відео підтверджені. Ми знищуємо достатньо окупантів. Потім по розподілу так і пішло.

Потім у процесі вам сподобалося?

Так, це класно. Краще це (управління дронами, – 24 Канал) виходить у молодих людей. До 30 років у них краща моторика і кмітливість. Я вже давно грав комп'ютерні ігри, а вони нещодавно. Але старші пілоти одразу з любов'ю, з самовіддачею вчили нас, "жовторотиків", як правильно літати, що треба робити, що не треба, що тобі буде кричати комбат, що не буде.

Через два тижні цього бойового злагодження саме з бойовими пілотами роти, коли ти виходиш на позицію вдвох, то ми рівні – наше життя залежить один від одного, тому ми повністю один одному довіряємо.

Як працюють оператори дронів на позиціях?

Чи можете ви згадати ваш перший бойовий вихід або першу операцію? Як це було?

Думаю, всі пам'ятають свої перші виходи. Нас запитали, хто з молодих пілотів готовий виходити? Я був готовий. Навчання – це добре, але теорія без практики – мертва. Ми пішли на бойовий вихід.

Тобто вам, щоб працювати, потрібно спочатку доїхати до якоїсь точки, можливо, навіть пішки пройти?

Коли все починалося, ми ще виїжджали на позицію на машині. Зараз вже такого немає. Війна змінюється, кілзона змінюється, засоби ураження змінюються.

Зараз скільки треба йти?

На позицію ти йдеш 15 кілометрів пішки. 16 кілограмів важить бронежилет, БК, автомат, каска, рюкзак. У рюкзаку ще 40 – 50 кілограмів: береш із собою їжу, воду, бензин на позицію.

Це на який період? Місяць, тиждень?

На весь період, що ми там перебуваємо, не візьмеш. Ми зараз сидимо приблизно 21 – 25 днів на позиції, потім змінюємося залежно від погодних умов та ротації. Найважче і найнебезпечніше – це зайти на позицію і вийти з неї. 15 кілометрів йти – це дуже непросто.

Усі навколо тебе літають і хочуть тебе вбити. В тебе велика вага, доріг немає. Зараз стало трохи сухіше, є зеленка. А коли була багнюка, то це дуже складно. Тому термін перебування саме на бойових позиціях збільшився. Але ми – пілоти. Наша ефективність після 10 – 15 діб перебування падає. Маємо працювати по 12 або по 8 годин, як домовимося.

Більше вночі чи вдень?

Ми працюємо і вдень, і вночі. Домовляємося з побратимами: хтось більше любить літати вночі, хтось вдень. Але робота ведеться цілодобово. Нас двоє: ти на 12 годин сідаєш за пульт і працюєш. Ти ведеш стрім. За тобою дивиться взводне, ротне, батальйонне, бригадне КСП (командний пункт спостереження, – 24 Канал). За тобою стежить черговий і каже, що робити, куди летіти.

Батарейка мого дрона сідає – прилітає побратим і стає на моє місце. Я відлітаю та змінюю батарейку. Так ми літаємо. Постійно перевіряємо дороги підвезення на "ждунів" і мінування.

Зараз найбільша проблема, з якою ми не можемо впоратися, – це КАБи. Не можемо їм протидіяти нічим. А друга – це дрони на оптоволокні, які прилітають, сидять і чекають. Буде рух – він підніметься і вб'є. Ці шляхи, якими ми заходимо і виходимо на дроні, перевіряємо, дивимося. Якщо знаходимо "ждуна", то знищуємо і все.

Тобто, якщо так коротко, то наступ з будь-якої сторони доволі проблематичний, тому що все контролюють дрони?

Усе контролюють дрони. 90% поранень – осколкові. Стрілецьких боїв в моєму секторі відповідальності практично немає. Бувають, але дуже важко пройти. Кілзона – 15 кілометрів з нашого боку і з їхнього. Ми ж долітаємо і 30 кілометрів. Ми багато чого навчилися.

Це може змінити ситуацію на фронті, якщо таких операцій буде все більше?

Це змінює ситуацію на фронті щодня. Ви запитали мене про перший вихід. Тоді я заїжджав на машині безпосередньо до моєї позиції. Мене висадили. Я вивантажив два EcoFlow, генератор, бензин, Starlink, 20 батарейок на дрон, кожна коштує 8 тисяч, 5 – 6 дронів, планшети, ноутбуки, зарядні штуки, воду та інше. І це все треба принести.

Розгорнули позицію і працюємо. Коли стояли на іншому напрямку, я вийшов з цієї позиції, відпочив на пункті постійної дислокації, повернувся на цю ж позицію. Ми облаштовували полиці, крісла, але це все вже у минулому.

Зараз на ту ж позицію вже неможливо прийти?

Ще можливо прийти, якщо ми вже стабілізували фронт. На нашому напрямку ми це зробили, тож приблизно стоїмо в одному й тому ж місці. Але заїхати туди неможливо ні бронемашиною, ні пікапом, нічим.

Залежно від місцевості виходиш і йдеш десь 12 – 15 кілометрів. Ти можеш йти на позиції добу, дві доби. Це ж не просто йти. Якщо летить дрон, то ти ховаєшся, бо вони полюють. А безпілотників у будь-який момент над тобою може бути 5 – 10 – маленькі, великі, дуже великі.

Скільки найбільше над вами пролітало?

Я не рахував. Мені це нагадало фільм "Назад у майбутнє". Отак все відбувається. Наші великі вампіри полетіли, FPV полетів. Ти не знаєш, чи він хоче тебе вбити, чи не хоче. Небо спільне, тому ховаєшся. Ми обережні, підготовлені фахово. Дуже хочемо повернутися. Дуже любимо життя. Ми доходимо і повертаємося живі.

Які втрати у підрозділі?

Чи є втрати у вашому підрозділі?

На жаль, у нас один загиблий побратим. За понад рік – один двохсотий. У моєму підрозділі 48 людей. Він – один. Це – Герой. Низький уклін та вічна пам'ять йому. Тоді у нас поранило дуже досвідченого пілота, дуже хорошого хлопця. У нас всі хлопці хороші. Він сидів на сусідній позиції і сказав, що витягне його. Він врятував йому життя, а сам загинув. Чудовий був хлопчина.

Але відсоток втрат невеликий. У нас бережуть і готують людей. Якщо ти фахово підготовлений, вмотивований, і йдеш туди вижити, то обов'язково повернешся. Має бути правильне налаштування. Якщо "я мамина квіточка і не народжений для війни", то, напевно, відбудеться невідворотне. Така в мене позиція.

Чи потрібно знижувати мобілізаційний вік?

Як думаєте, чи потрібно зараз знижувати мобілізаційний вік?

Знижувати мобілізаційний вік не потрібно. Але чому колись було прийнято рішення скасувати строковий призов? Чому в Україні, у воюючій країні, немає призову?

Що б це давало?

Це давало б 18-річним юнакам за 9 місяців, коли був строковий призов, змогу навчитися тому, чому їх зараз навчають за 2 місяці на БЗВП. Юнаки мали б можливість обирати професію, бачити, знайомитися безпосередньо з солдатами з передової і бачити, що не все так, як подається в телеграм-каналах.

Це давало змогу загартовувати в юнаках волю і розуміння того, що вони будуть знати і вміти це робити. А це давало б нам надію і сподівання, що прийде фахова людина і замінить нас. Чому скасований призов? До 2022 року він був, і всі чоловіки мали йти в армію.

Але ви спитали про зниження мобілізаційного віку. Мобілізаційний вік і так був знижений, і цього достатньо. Але ж потрібен призов, допризовна підготовка юнаків у школах. Я був на двох благодійних заходах в школі. Вони не знають цього, не вміють, не готуються до цього.

Війна ж не закінчиться у нас тепер ніколи. Вона буде перетікати з однієї фази в іншу. Приклад країн устані війни з несамовитими сусідами показує, що вона може тривати десятиліттями.

Чи треба готувати дітей до війни?

Тоді треба не тільки хлопчиків, а й дівчаток готувати, хоча б якусь домедичну допомогу надати.

Слово "треба" я викреслив би. А щодо домедичної допомоги… Вибачте, в країні війна йде четвертий рік, а ми порушуємо питання – треба чи не треба. Звичайно, необхідно, щоб кожен міг накладати турнікет, користуватися вогнегасником. У нас на дорогах гине багато людей. Скільки загинуло вже діточок на самокатах за той місяць? Але там армія, там небезпечно... А тут не небезпечно?

Я працював в дитячому садочку, коли такою війною ще не пахло. Ми ж не знали, що таке дрони. Перше, що я вчив, – щоб уміли накладати пов'язки всіх типів. На БЗВП, на статичній медицині, навчили шикарно. Усі зони ми вміємо бинтувати, а це різні процеси.

А це треба зі школи чи з дитячого садочка якісь процеси запускати?

З дитячого садочка потрібно запускати процес реагування на тривоги, як в Японії. Спрацювала тривога – вони акуратно вибігли, і все. Я впроваджував це у себе в садочку. Спочатку діти не знали, що робити, а потім організовано і системно виходили.

Час від поранення в ногу до того моменту, як людина стече кров'ю, – 45 секунд. Ти ще й не дістанеш турнікет за ті 45 секунд. А поранення в руку – за півтори хвилини людина стікає кров'ю. Треба кожен день тренуватися. Тому чи потрібна допризовна підготовка юнаків? Звісно, вона має бути.

Курси дронів повинні бути в школі, бо за дронами майбутнє. Вони літають, їздять, риють під землею, плавають. Буде безпілотна пошта, безпілотні транспортні доставки. Побудують автомобільні магістралі, як у Європі, щоб їздили без пілота. Безпілотні блогери, зйомка, відеозйомка. Поля обробляють з дронів. Агродрони – це дуже дорого і дуже ефективно.

Про що ви зараз мрієте?

Та я мрію про прості речі. Я мрію повернутися до себе в горіховий сад у місті Вовчанську. Поклонитися своєму будинку, який вже зруйнований. Побачити, чи виросли мої дерева. Обійняти своїх батьків. З'їздити в село, де стоїть бабусина хата, яку ми називаємо фазендою, подивитися, що там. І просто нікуди не йти, зняти цю форму, берці викинути, взути капці, поїхати на ставок. І просто виспатися.