Естонія, Данія, Велика Британія цікавляться українським govtech: що саме їм потрібно і чи є тут гроші

Поки українські розробники запускали сервіси під час блекаутів і ракетних ударів, їхні рішення непомітно ставали предметом інтересу урядів у Брюсселі, Лондоні й Таллінні. Те, що починалося як вимушена цифрова мобілізація, поступово перетворюється на окремий напрям технологічного експорту – ще не масовий, але вже помітний.

Українські govtech-продукти сьогодні обговорюються в контексті міжнародних стандартів, каталогів ООН і двосторонніх угод. Це не просто питання престижу: за цим стоять конкретні компанії, контракти та нова роль України у глобальній цифровій архітектурі публічних послуг. Питання в тому, чи здатна країна перетворити унікальний кризовий досвід на стійку експортну модель, а не лише на набір вражаючих кейсів.

Про те, що тут реально продається, де проходить межа між партнерством і комерцією та чому євроінтеграція може змінити всю цю логіку, розповів 24 Каналу Михайло Корнєєв, старший експерт Академії електронного управління (Естонія) з управління даними та ШІ проєкту Європейського Союзу DT4UA.

Що саме купують, коли кажуть, що хочуть українське?

Розмова про експорт українського govtech нерідко спотикається об одне й те саме непорозуміння: закордонні партнери не купують застосунки. Мовиться про логіку – як побудувати державний сервіс, який реально працює, а не просто існує у вигляді порталу, куди ніхто не заходить.

Якщо оперативні новини для вас важливі Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Україна сформувала власний підхід до дизайну публічних послуг: мінімум кроків, зрозумілий маршрут, жодних черг із довідками. За цим стоїть не лише технологія, а реінжиніринг процесів – здатність домовитися між відомствами, підключити реєстри, не втратити контроль над даними. Саме цього і бракує багатьом країнам, що намагаються цифровізуватися.

Михайло Корнєєв / Фото надане eGA

• Другий вимір – архітектура, яку можна масштабувати й адаптувати. Наприклад, сервіс е-Підприємець сам по собі не можна просто "розгорнути" в іншій країні. Але бізнес-процес з оркестрацією даних, закладений у його основу, – можна впровадити для будь-якого складного інтегрованого сервісу.

Іноземні уряди цікавляться передусім тими інструментами, які не потребують розробки з нуля, а можуть бути легко адаптованими під конкретні потреби. Саме це є візитівкою для експорту українських govtech-продуктів,
– каже Корнєєв.

• Третя перевага – і, мабуть, найбільш незвична для ринку – це те, що українські рішення пройшли стрес-тест в умовах, які жодна інша країна просто фізично не переживала: COVID-19, повномасштабна війна, масштабні кібератаки, знищення інфраструктури. Аналоги на ринку такого досвіду не мають.

Підтверджені міжнародні впровадження вже є. Kitsoft і Strimco залучені до роботи з Міжнародним реєстром збитків від російської агресії – заяви до нього подаються через Дію й автоматично передаються далі. Та сама Kitsoft вийшла на бельгійський ринок із платформою BelDoc для реєстрації та управління бізнесом, побудованою на логіці е-Підприємця. Платформа Liquio потрапила до каталогу GovStack – міжнародної рамки довіри до цифрової державної інфраструктури.

При цьому Корнєєв відверто розмежовує категорії: публічно підтверджених "продажів коробкового продукту уряду Х за суму Y" поки небагато. У govtech це взагалі рідко виглядає як проста транзакція – частіше це контракти на впровадження, донорські програми, пілоти, технічна допомога. Ринок ще формується.

Чи не скопіюють просто ідею?

Ризик існує – і його не варто применшувати. Коли Україна ділиться підходами, відкриває архітектуру, публікує код, завжди є шанс, що партнер візьме ідею й реалізує її без участі українських команд.

Але питання в тому, де саме пролягає ця межа. У govtech самі по собі ідеї рідко є унікальними: "єдиний портал", "цифровий документ", "послуга без довідок" – цього хочуть усі. Унікальність України – у практиці реалізації, а не у концепції.

Захищати треба не абстрактні ідеї, а пакет експертизи: методології, шаблони технічних завдань, API, референс-архітектуру, документацію, security-by-design, локалізацію, навчання команд, SLA, підтримку, аудит і сертифікацію українських інтеграторів,
– пояснює експерт.

Приклад із відкритим кодом Дії ілюструє цю логіку точно. Частину коду відкрито, але використання регулюється ліцензією на базі European Public License – з обмеженнями, зокрема для держав-агресорів.

Саме для того, щоб упакувати досвід системно, створюється Центр цифрових компетенцій – структура, яка стандартизує підходи, шаблони і технічні рішення для масштабування назовні. Логіка така – якщо Україна першою зробить це зрозумілим продуктом, партнери купуватимуть не "ідею Дії", а здатність українських команд довести трансформацію до реально працюючого сервісу.

Чого конкретно хочуть Естонія, Велика Британія та Данія?

Три країни, які найчастіше згадуються в контексті інтересу до українського досвіду, насправді хочуть дуже різного. Це важливо розуміти – бо підхід "один продукт для всіх" тут не спрацює.

• Естонія – сама піонер цифрової держави, і її інтерес до України – це не закупівля рішень, а трансфер підходу. Корнєєв нагадує, що ще 2022 року обидві країни публічно говорили про розробку застосунку на основі підходів Дії, де роль українців полягала у консультаціях і передачі архітектурної логіки та UX. Велика Британія дивиться ширше: цифрові держпослуги, AI, відкриті дані, кібербезпека, стартапи, цифрова освіта. У 2025 році Україна, Велика Британія та Естонія підписали документ саме за цими напрямами – це стратегічне партнерство з потенціалом для спільних проєктів.

Для країн із вже наявним високим рівнем цифровізації Україна продає не базову цифрову трансформацію, а швидкість, UX, кризову стійкість і практичні патерни інтеграції,
– формулює Корнєєв.

• Данія – окремий випадок. Її цікавлять конкретні елементи, а не загальна модель: кризова стійкість, user-centric підхід, прозорість доступу до даних, швидке прототипування, транскордонні сервіси.

Українська єЧерга, за словами Корнєєва, уже описувалася європейськими інституціями як модель, яку хотіли б наслідувати багато країн ЄС. Для країн, що тільки розвивають цифрову сферу, формула інша: там Україна може пропонувати готовіші компоненти – платформи, реєстри, low-code рішення, команди впровадження.

Воєнний досвід – це перевага чи тягар для міжнародного ринку?

Це одне з найгостріших питань для українського govtech, і відповідь на нього залежить від того, як саме цей досвід подається.

Якщо говорити "ми запускаємо швидко, бо в нас війна – робіть так само", це не спрацює в стабільних демократіях. Там інший темп ухвалення рішень, жорсткіші процедури, складніші закупівлі, вищі стандарти інклюзивності й доказовості. Але якщо переформулювати – "ми маємо рішення, які пройшли екстремальний стрес-тест", – тоді акцент змінюється.

Стабільним країнам не треба копіювати український стиль управління під час криз. Їм цікавіше взяти з нього те, що працює: архітектурну стійкість, швидке масштабування, безперервність послуг, дизайн кризових сценаріїв, кіберстійкість, цифрову взаємодію з мільйонами громадян – у тому числі з тими, хто вимушено перебуває за кордоном,
– каже фахівець.

Практична відповідь на цей виклик – "двошвидкісна" модель. Українська швидкість у прототипуванні й запуску плюс європейська глибина в аудиті, документації, privacy impact assessment, кібербезпеці, accessibility та довгостроковому супроводі. Саме так воєнний досвід перетворюється з потенційного слабкого місця на доказ надійності.

Коли швидкість стає проблемою?

Але "турборежим" має й зворотний бік. Найбільш показовий приклад – COVID-сертифікати в Дії. Сервіс запустили швидко й масштабували на мільйони користувачів, але проблема виникла на рівні даних: не всі медичні записи були внесені коректно, частина помилок з'являлася через навантаження на лікарів, людям потрібні були офлайн-точки допомоги, державі довелося відкривати пункти підтримки й доопрацьовувати алгоритми виправлення.

Інший, більш чутливий кейс – Резерв+. Сервіс отримав велике навантаження з перших годин після запуску, але в таких системах критичною стає якість даних: неправильні персональні дані, статуси, бронювання. Міністерство оборони пізніше окремо розширювало категорії онлайн-виправлення.

Проблема не в тому, що швидкість погана. Проблема в тому, що швидкість має йти разом із трьома речами: якісними реєстрами, механізмом виправлення помилок і зрозумілою відповідальністю за підтримку після запуску,
– каже Корнєєв.

Саме це він і називає викликом інституційної сталості. Для внутрішнього використання "турборежим" дав Україні унікальну перевагу. Але для експорту й довгострокового розвитку його треба поєднати з документованими процесами, аудитом і сервісною підтримкою – інакше те, що є силою вдома, стає аргументом проти на міжнародному ринку.

Чому українські компанії виходять на міжнародний ринок повільніше, ніж могли б?

Kitsoft і Strimco – поки що скоріше виняток, ніж правило. Міжнародний реєстр збитків є унікальним кейсом, пов'язаним із війною, міжнародним правом і Радою Європи: не кожна компанія отримає проєкт такого масштабу й політичної ваги. Водночас сам факт, що українські компанії вже починають виходити за межі ролі локальних підрядників, – це тенденція.

Платформа GovTech Ocean відображає понад 250 рішень, GovTech Alliance Ukraine об'єднує компанії, що працюють над міжнародними партнерствами. Але між "має govtech-експертизу" і "має підтверджені міжнародні впровадження" – велика різниця. Реалістично зараз ідеться про невелику групу гравців, які можуть показувати не лише українські кейси, а й зовнішні пілоти, каталоги, офіси або партнерства.

Українські компанії часто мають сильну delivery-експертизу, але ще не завжди мають продуктову упаковку: англомовну документацію, pricing, security papers, референс-архітектуру, кейси, sales-команди,
– констатує Корнєєв.

До цього додаються й структурні бар'єри: державні закупівлі в інших країнах довгі й консервативні, потрібні локальні партнери, юридична присутність, сертифікації, відповідність GDPR, NIS2 та eIDAS, а на ринку давно працюють великі міжнародні інтегратори з усталеними стосунками з урядами.

Саме для подолання цих бар'єрів запускаються Центр цифрових компетенцій, GovTech Alliance Ukraine, Global Government Technology Centre Kyiv та платформа Digital State UA. Їхня мета – зробити міжнародний вихід не випадковим успіхом окремих компаній, а системним процесом.

Чи готові українські продукти до вимог ЄС?

Відповідь на це питання: все більш готові, але не автоматично і не для кожної країни.

Українські рішення вже перевіряються щонайменше за кількома регуляторними рамками: GDPR, eIDAS 2.0, Interoperable Europe Act, NIS2, Data Governance Act, AI Act. Україна активно рухається до членства в ЄС і проактивно впроваджує відповідні вимоги. У межах DT4UA ведеться робота над сумісністю українських цифрових сервісів із європейськими стандартами, розвиток інтероперабельності та транскордонних послуг.

Українські govtech-продукти вже мають високу регуляторну релевантність для ЄС, але експорт потребує не копіпасту, а compliance-by-design і локальної юридичної адаптації,
– підкреслює Корнєєв.

Для кожного конкретного продукту на європейському ринку доведеться відповісти на цілий перелік питань: де зберігаються дані, хто є controller і processor, чи є DPIA, як система інтегрується з місцевими реєстрами, чи проходить procurement-вимоги, чи доступна для людей з інвалідністю. Це не перешкода, а стандартна процедура – але її треба пройти.

Що євроінтеграція зробить з українським govtech?

Вступ до ЄС – якщо і коли він відбудеться – змінить характер українського govtech радикальніше, ніж будь-яке партнерство чи грант.

Зверніть увагу! Зараз Україна проходить скринінг за Розділом 10 – це десятки тем: Digital Services Act, Digital Markets Act, відкриті дані, кібербезпека, AI, електронна ідентифікація, роумінг. Це означає, що продукти будуть змушені краще документувати архітектуру, процеси розробки, безпеку, обробку даних і підтримку. Для культури "турборежиму" це може здаватися уповільненням.

Євроінтеграція зробить український govtech менш героїчним і більш інституційним. Це добре для масового експорту,
– каже Корнєєв.

Водночас євроінтеграція відкриває практичні можливості: участь у транскордонних цифрових сервісах, проєктах Digital Europe, пілотах цифрової ідентичності, програмах інтероперабельності. Вступ до ЄС не зламає українські підходи – він змусить їх дозріти. Менше залежності від конкретних команд і більше від стандартів, правил і повторюваних моделей. Саме це потрібно, щоб окремі кейси перетворилися на справжній експортний сектор.

Які рішення незаслужено залишаються в тіні?

Дія і ProZorro – найвідоміші українські govtech-бренди на міжнародному рівні. Але екосистема значно ширша. GovTech Ocean уже відображає понад 250 рішень, і чимало з них мають серйозний експортний потенціал, про який майже не говорять.

Перший кандидат – єЧерга. Управління потоками на кордоні, логістика, прозора черга, мінімум людського фактора – для Європи цей сервіс виявився набагато зрозумілішим, ніж можна було очікувати. Diia.Engine та low-code підходи до держсервісів – інший недооцінений актив. Не як бренд, а як "фабрика" для швидкого створення реєстрів і послуг, яка скорочує час запуску й знижує залежність від одного підрядника.

Великі країни часто забувають, що цифрова держава – це не лише центральний застосунок, а й тисячі точок надання послуг на місцях. Саме такі системи можуть бути цікавими для країн із сильною регіональною або муніципальною структурою, як-от Німеччина,
– зазначає фахівець.

Окремо він виділяє секторальні рішення, які рідко потрапляють до міжнародної дискусії: медичні реєстри, ветеранські сервіси, електронні ліцензії, платформи для гуманітарної й енергетичної допомоги. Досвід, накопичений у цих сферах за останні роки, не має аналогів – і попит на нього може виявитися несподівано широким.