Як Західна Німеччина виграла ЧС-1954: тактика Гербергера, травма Пушкаша та психологічні ігри ще на груповому етапі

В історії чемпіонатів світу є два особливо яскраві приклади, коли найефектніша команда турніру — та, за яку вболівали майже всі нейтральні фанати — програвала у фіналі Західній Німеччині. Найчастіше згадують Нідерланди 1974 року, але рівно за два десятиліття до цього майже те саме пережила Угорщина.

І це було, мабуть, ще більш несправедливо з футбольної точки зору. Та легендарна угорська збірна вже встигла рознести Західну Німеччину 8:3 на груповому етапі — навіть за мірками того результативного чемпіонату світу, де в середньому забивали шалені 5,38 гола за матч, такий рахунок виглядав чимось неймовірним. Тоді здавалося, що олімпійських чемпіонів Угорщину не здатен зупинити ніхто. Тим паче — німці.

Але тріумф Західної Німеччини став одним із найбільш символічних моментів в історії футболу. Минуло менш ніж десять років після завершення Другої світової війни. Це був перший великий турнір для німців після тривалої дискваліфікації — перед ЧС-1950 їх не допустили через ізоляцію від FIFA. Перед стартом турніру в країні намагалися уникати гучного патріотизму чи національних жестів, однак ця сенсаційна перемога — тим більше для не сіяної команди — поступово повернула Західній Німеччині відчуття національної гордості в час, коли країна лише починала відбудовувати себе після війни.

Тренер

Зепп Гербергер був талановитим нападником і навіть тричі зіграв за збірну Німеччини, хоча значно більше його ім’я пов’язують із тренерською роботою та епохою, в якій він жив. Він пройшов через обидві світові війни, хоча, за його власними словами, безпосередньої участі в бойових діях не брав.

Як і багато інших німецьких тренерів того часу, Гербергер спочатку працював асистентом, а вже потім очолив збірну самостійно. Він керував Німеччиною на ЧС-1938, а після війни повернувся до команди ще на 14 років — із 1950-го і далі.

Гербергер був не лише сильним тактиком, а й дуже тонким психологом. Перед матчами він любив зачитувати футболістам критичні статті з німецької преси, підштовхуючи команду довести журналістам їхню неправоту. Він міг так само серйозно думати про те, кого поселити в одному номері, як і про побудову гри чи схему на полі. Для одних він був жорстким прихильником дисципліни, для інших — майже батьком, який чудово відчував емоційний стан своїх футболістів.

А коли Гербергер повернувся додому після перемоги на чемпіонаті світу, виявилося, що навіть його адреса вже змінилася — тепер він жив на вулиці Зеппа Гербергера.

Тактика

Схема WM на той момент уже поступово відходила в минуле. Саме збірна Угорщини стала головним символом футбольної революції та відмови від цієї системи. Але Гербергер теж мислив набагато ширше за більшість тренерів свого часу, і його план на фінал насамперед будувався не навколо власної гри, а навколо того, як нейтралізувати Угорщину.

Структура Західної Німеччини у фіналі вже нагадувала щось ближче до сучасного футболу. Лівий хавбек Карл Май отримав персональне завдання проти Шандора Кочиша й фактично опустився в лінію оборони, ставши радше третім захисником, ніж півзахисником. Кочиш на той момент забив уже 11 голів на турнірі, але у фіналі майже зник із гри.

Нандора Хідегкуті — того самого футболіста, чиї постійні зміщення в глибину поля розірвали Англію у знаменитому матчі 6:3 на Вемблі роком раніше — Гербергер доручив стримувати не захиснику, а півзахиснику Горсту Еккелю.

Водночас капітан Фріц Вальтер і Макс Морлок часто опускалися нижче, допомагаючи команді в розіграші м’яча. У грі німців було багато руху та ротацій: єдиним, хто більш-менш стабільно тримав свою позицію, залишався правий вінгер Гельмут Ран. Інші ж постійно змінювали ролі прямо під час матчу.

Сам Ран був нетиповим футболістом для Гербергера — вибуховий, хаотичний, непередбачуваний. Такі гравці не зовсім вписувалися в дисциплінований футбол тренера. Але його талант і здатність вирішувати епізоди були надто очевидними, щоб від них відмовлятися. У фіналі саме Ран оформив дубль, а Гербергер спеціально просив команду атакувати через фланги, а не через центр.

Втім, найбільше суперечок викликало не те, як Гербергер зіграв у фіналі, а його рішення під час групового етапу — того самого розгрому 3:8 від Угорщини. На той матч тренер зробив одразу сім змін у складі порівняно з переможною грою проти Туреччини.

Очевидно, це було не класичне тактичне рішення. Німецькі фанати, які приїхали на турнір, були настільки розлючені, що дехто вимагав відставки Гербергера просто посеред чемпіонату. Ідея не виглядала фантастичною — на тому ж мундіалі тренер збірної Шотландії Енді Бітті справді подав у відставку після першого ж матчу, програного Австрії 0:1.

Чому ж Гербергер виставив настільки ослаблений склад? Найімовірніше, він просто не вірив, що Німеччина здатна перемогти Угорщину, й вирішив поберегти ключових гравців. Хоча багато хто підозрював і більш хитрий задум: тренер нібито свідомо дозволив команді фінішувати другою в групі, щоб потрапити в легшу частину сітки плей-оф.

А після перемоги у фіналі народилася вже майже легенда — мовляв, Гербергер навмисно "здав" той матч, щоб приспати пильність угорців. Можливо, саме так усе і спрацювало. Але чи був це справжній план із самого початку — питання відкрите досі.

Головна зірка

У цій збірній Західної Німеччини найважливішим гравцем був Фріц Вальтер. Його брат Оттмар діяв на позиції центрфорварда, а сам Фріц, який грав лівого інсайда, був справжнім мозком команди. Гербергер буквально обожнював його: давав особливе ставлення, повністю довіряв і зробив капітаном.

І це попри те, що ще кілька років до тріумфу Вальтера жорстко критикували — особливо після поразки 1:3 від Франції у 1952-му. Сам футболіст навіть замислювався про завершення кар’єри у збірній, але Гербергер категорично наполіг, що саме Вальтер має залишатися лідером команди.

У 1954 році ця віра повністю виправдала себе. Після невиразного групового етапу Вальтер ожив у плей-оф: став ключовою фігурою у чвертьфінальній перемозі над Югославією 2:0, побудованій на контратаках, а у півфіналі проти Австрії забив два пенальті у матчі, який завершився розгромом 6:1.

Але справа була не лише у голах. Саме через Вальтера проходила вся творчість цієї команди — для Західної Німеччини він був тим, ким Пушкаш був для Угорщини.

Під час війни Вальтер переніс малярію, коли перебував у таборі для військовополонених. Через це він дуже важко переносив спеку й часто не міг показувати свій максимум. Більша частина чемпіонату світу 1954 року проходила саме в таких умовах, але перед фіналом температура різко впала, а сам матч відбувався під дощем — погода ніби спеціально зіграла на користь капітана німців.

Згодом Фріц Вальтер став першою людиною, яка отримала почесне громадянство федеральної землі Рейнланд-Пфальц. І що символічно — після нього цю нагороду більше не вручали нікому.

Вас може здивувати, але…

Збірна Західної Німеччини мала одну дуже помітну особливість: команда майже завжди додавала після перерви. Одразу після турніру головну заслугу в цьому приписували Аді Дасслеру — шевцю, який згодом заснував Adidas. Саме він створив нові бутси зі змінними шипами: футболісти могли підлаштовувати їх під погоду та стан поля, обираючи коротші або довші. Вважалося, що у фіналі, де умови різко змінилися просто під час гри, це стало величезною перевагою для німців.

Втім, з роками з’явилася й значно менш романтична версія. Після фіналу в роздягальні збірної Західної Німеччини нібито знайшли використані шприци. Представники команди запевняли, що футболістам вводили лише вітамін С, але згодом медики відкрито висміяли це пояснення: за їхніми словами, ефект від таких ін’єкцій був би не більшим, ніж від звичайного апельсина.

Після турніру кілька гравців захворіли на жовтяницю, у декого пізніше виникли серйозні проблеми зі здоров’ям. А вже через роки чимало футболістів самі визнавали, що отримували уколи під час чемпіонату світу.

Розслідування цієї історії тривали понад пів століття. У 2013 році дослідники з Гумбольдтського університету припустили, що в шприцах міг міститися метамфетамін — про це також детально писала The New York Times.

Фінал

Сам фінал вийшов неймовірно видовищним — уже в перші 20 хвилин команди забили чотири м’ячі на двох. І навіть після цього матч не закрився: обидві збірні продовжували грати сміливо й атакувати, аж поки долю трофея не вирішили останні хвилини.

Головною інтригою перед грою стало повернення Ференца Пушкаша. Лідер Угорщини не виходив на поле після травми, отриманої саме у матчі проти Західної Німеччини на груповому етапі. Він був далекий від ідеальної форми, але це не завадило йому відкрити рахунок — після хаосу у штрафному майданчику Пушкаш спокійно розібрався в епізоді й покарав суперника.

Невдовзі Угорщина забила вдруге. Цього разу все почалося з катастрофічного непорозуміння між лівим захисником Вернером Кольмаєром і воротарем Тоні Туреком. Здавалося, фаворит просто дотисне німців. Але перевага 2:0 у футболі часто буває оманливою.

Морлок швидко скоротив відставання — треба визнати, третій гол матчу теж вийшов доволі хаотичним. Після рикошету м’яч опинився просто перед ним, і нападник проштовхнув його у сітку.

А потім настав момент Рана. Після подачі кутового Гюла Грошич намагався зіграти на виході, але Ганс Шефер фактично заблокував йому шлях. М’яч долетів на дальню стійку, де Ран потужно пробив у ворота.

Грошич усе життя наполягав, що це був фол на воротареві. І, можливо, за сучасними правилами той гол дійсно скасували б. Але для футболу 1950-х подібна боротьба вважалася цілком нормальною, тому арбітр без вагань зарахував м’яч.

Попри рахунок, Угорщина все ще виглядала гострішою. Хідегкуті влучив у стійку, Кочиш пробив головою в поперечину, Турек кілька разів рятував Західну Німеччину, а Кольмаєр після своєї грубої помилки двічі виніс м’яч буквально з лінії воріт.

Повної статистики того матчу не існує, але якщо говорити сучасною мовою футболу — за xG угорці, ймовірно, виграли б упевнено.

Вирішальний момент

Для Західної Німеччини головним моментом фіналу став переможний гол Гельмута Рана на 84-й хвилині. Він несподівано змістився з флангу в центр під ліву ногу й пробив у дальній кут — сьогодні такий епізод виглядав би абсолютно звичним у часи інвертованих вінгерів, але для 1954 року це було майже нестандартне футбольне мислення.

Для Угорщини ж усе вирішилося двома хвилинами пізніше. На 86-й хвилині Ференц Пушкаш таки проштовхнув м’яч у сітку й уже був готовий святкувати рятівний гол. Але боковий арбітр із Уельсу Сенді Гріффітс підняв прапорець, зафіксувавши офсайд. Чітких телевізійних кадрів того епізоду не залишилося, тому суперечки про правильність рішення тривають досі.

Втім, можливо, справжній вирішальний момент стався ще задовго до фіналу — у матчі групового етапу між цими командами. Саме тоді центральний захисник німців Вернер Лібріх жорстко влетів у щиколотку Пушкаша. Це була вже третя спроба грубо зіграти проти нього за той матч. У результаті лідер угорців пропустив усі наступні зустрічі аж до фіналу, а у вирішальній грі вийшов на поле очевидно не готовим фізично на сто відсотків.

Чи була Західна Німеччина справді найкращою командою турніру?

Ні. Поразка у фіналі стала для Угорщини єдиною за неймовірний відрізок із 49 матчів. Вони розгромили — нехай і резервний — склад Західної Німеччини 8:3 на груповому етапі. У плей-оф команда обіграла фіналістів ЧС-1950: Бразилію — 4:2 у чвертьфіналі та Уругвай — 4:2 у півфіналі.

І все це — здебільшого без Пушкаша, який на той момент вважався найкращим футболістом світу. А якщо додати сюди ще й багаторічні підозри щодо допінгу у збірній Західної Німеччини, то поразка Угорщини справді виглядає однією з найбільших несправедливостей в історії футболу.

Для самої Угорщини той фінал став майже символічним кінцем великої епохи. Після 1954 року команда більше жодного разу не проходила далі чвертьфіналу чемпіонату світу, а на трьох мундіалях — у 1978, 1982 та 1986 роках — навіть не виходила з групи.

Водночас значення цієї перемоги для Західної Німеччини важко переоцінити. Вона стала не лише футбольним проривом, а й важливим психологічним моментом для країни, яка все ще намагалася оговтатися після війни та знайти нову віру в себе.

Щоправда, за межами Німеччини тоді раділи цьому далеко не всі.

The Athletic