"Росіяни брехали, що я мертвий": інтерв'ю морпіха зі США, який воює в ЗСУ з 2018 року

Військовий зі Сполучених Штатів Шон Фуллер воює на боці України з 2018 року. Тоді він вперше приїхав брати участь у боях, бо розумів, що Росію треба зупинити, і долучився до морської піхоти. Повномасштабне вторгнення військовий зустрів на Донбасі. Тоді в перші дні великої війни загинуло багато його побратимів, а частина – опинилася в полоні.

Шон Фуллер брав участь у десантних операціях на Херсонщині й під час однієї з них втратив руку. В інтерв'ю 24 Каналу військовий розповів, як опинився на війні в Україні, в яких операціях брав участь та як росіяни брехали про його смерть. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Як опинився в Україні у 2018 році?

У своїх інтерв'ю ви розповідали, що приїхали в Україну ще у 2018 році та одразу вступили до ЗСУ. Чи були ви в Україні до цього? Чому взагалі вирішили допомагати іншій державі?

Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Я ніколи не був в Україні до 2018 року і приїхав, щоби вступити до Збройних Сил. Тоді я пережив справжній культурний шок. Я дізнався про все від знайомого, з яким грав у ігри та спілкувався у Фейсбуці. Йому про війну в Україні розповів боєць із грузинського національного легіону. Коли я дізнався про те, що тут творить Росія, мені захотілося допомогти людям, які досі воюють і роблять свій внесок.

Ми, американці, бачимо, що багато людей не захищають себе, і нам все одно. Але Україна насправді активно захищалася, робила те, що вважала за потрібне, і боролася за свободу. І я це поважаю. І як американець, чи навіть як техасець, вважаю, що це не просто правильний вчинок, а обов'язок кожної вільної людини – йти та захищати вільних людей.

Хтось сказав: спочатку вони прийшли за одними, потім за іншими, потім ще за кимось, а коли прийшли за тобою, вже не залишилося нікого. Тому всі вільні чи незалежні мають розуміти ситуацію, тому що вільних країн зараз насправді небагато, і ми сьогодні максимально вільні, наскільки це можливо.

Але у світі існує багато політичних проблем. Дивлячись на Росію та подібні держави, можна дійти висновку, що вони багато в чому обмежують людей. Коли вони починають виявляти агресію, ти маєш допомогти тим, хто не може себе захистити.

Повне інтерв'ю американського добровольця: дивіться відео

Як ваша родина та друзі відреагували на це рішення? Що вони сказали?

Я сам із Техасу, і менталітет у мене, у моїх друзів та у моєї сім'ї схожий, тому вони підтримали моє рішення, адже я роблю те, що вважаю за потрібне.

Друг підвіз мене до аеропорту і купив мою машину. Матері я сказав лише вже коли був в Україні. Спочатку вона не повірила і перепитала, чи це не жарт, але я переконав її у серйозності своїх намірів. І хоча спершу вона не могла в це повірити, згодом прийняла (рішення сина, – 24 Канал). Коли я вступив до американської армії, вона теж була шокована, але потім змирилася, мовляв, ти сам вирішуєш, що робити.

Я відкладав розмову з матір'ю, а ось батько чекав на таке рішення. Він сказав, що зрештою я, мабуть, вступлю до французького іноземного легіону, бо працювати в офісі день у день – це все одно, що повільно вмирати. Я належу до тих людей, які вважають за краще діяти, а не займатися офісною роботою.

Чим займався у війську?

Насправді станом на 2018 рік війна в Україні тривала вже 4 роки. Однак для багатьох, особливо на Заході, вона здавалася незрозумілою, оскільки офіційно Росія не оголошувала війну Україні. Чи усвідомлювали люди навколо вас, що відбувається насправді? Чи було у вас, як в іноземця, повне розуміння того, що відбувається на полі бою?

Я був в Іраку і мав за плечима дві ротації, тому певною мірою розумів ситуацію ще до приїзду в Україну і усвідомлював високі ризики. Було кілька несподіванок. Зокрема, позиційна війна стала для мене певним сюрпризом, а в Україні ведеться переважно саме вона. Навіть у такий час це мене здивувало. Маю великий досвід.

Багато хто з моїх друзів – піхотинці, зокрема представники морської піхоти, тому я мав гарне розуміння ситуації. Деякі іноземці, з якими я говорив, не усвідомлювали ситуацію до кінця. Вони перебували під впливом попкультури, тому сприймали її інакше. Але ті українці, яких я зустрів особисто, втрачали когось майже щотижня, навіть під час дії других Мінських угод. Тому вони чудово розуміли всю ситуацію.

Мені важко це якось пояснити, але на війні, коли ти втрачаєш свого бойового товариша, то маєш продовжувати боротьбу. Але якась частина тебе вмирає – ти стаєш більш байдужим. Напевно, тому чорний гумор такий популярний у Збройних Силах. Життя загалом важке, але ти маєш виконувати свою роботу, адже якщо ти цього не зробиш, то ніхто цього не зробить.

Дрони тоді вже були, проте не FPV. Це були переважно Mavic, які скидали гранати та виконували подібні завдання. Це те, що було у Сирії. Фактично, масове застосування безпілотників в Україні почалося вже після завершення війни в Сирії, оскільки, зважаючи на все, більшість фахівців звідти просто переїхала в Україну.

У контексті окопної війни сторони керуються однаковою доктриною та використовують однакове озброєння. Це війна між рівними супротивниками. Для мене це стало новим досвідом, оскільки зазвичай у США ми мали справу з партизанською війною.

Якими були ваші основні обов'язки, коли ви тільки почали служити?

По-перше, я прийшов у морську піхоту, а не в армію. Це предмет невеликої гордості. Я був кулеметником, але в американському розумінні це скоріше стрілець-кулеметник, оскільки часто використовував кулемет і подібне озброєння. Я пройшов підготовку на великокаліберних кулеметах. Але фактично виконував обов'язки стрілка-кулеметника.

Що було найважчим у взаємодії з українськими колегами?

У мене був культурний шок. Навіть досі це трохи збиває мене з пантелику. Навіть американська культура для мене, як для техасця, надто дивна, бо ми відрізняємося, а що вже казати про українську культуру.

Мовний бар'єр був досить серйозною проблемою, оскільки в моєму підрозділі англійську знала дуже обмежена кількість людей. Мій підрозділ у Маріуполі був практично російськомовним, а я тоді вивчав українську. Тому мені доводилося вивчати і українську, і російську, і чергувати слова з обох мов. Багато що мені було незрозуміло.

Проте загалом моє спілкування зводилося скоріше до жестів і ненормативної лексики. Я вивчив чимало професійних матюків. З боку їх можна сприйняти як лайку, але українською це звучить дуже колоритно.

Як росіяни брехали про смерть військового?

У 2020 році росіяни розповсюджували дезінформацію щодо нібито вашої загибелі. Якою була ваша реакція? Про що ви подумали, коли прочитали цю новину?

Я зберіг це відео на телефон та сприймаю його як своєрідну нагороду. Але коли я дізнався про цю новину, то кілька разів пожартував зі своїми офіцерами. Коли ти гинеш, твоїй сім'ї виплачують гроші, і я питав, де мої гроші. Я стверджував, що мертвий, але мені заперечили, що це працює зовсім не так. Тож після цього я давав різні інтерв'ю, де запевняв, що живий, адже не можна вбити те, що вже мертве.

Пізніше якийсь російський пропагандистський канал заявив, що я нібито штучний інтелект. Мовляв, я мертвий, а Україна використала штучний інтелект, щоб показати мене в інтерв'ю як оперного співака, який загинув (Ярослав Сліпак, український оперний співак, який воював у складі "Правого сектора", – 24 Канал). Ніколи не думав, що мене порівняють з ним, адже він був для мене справжнім героєм.

З одного боку, це була велика честь, а з іншого – це нагадало мені про справжню ціну війни. Адже хлопця, про смерть якого йшлося у відео з новиною про мою загибель, я знав особисто, бо ми одночасно приїхали до України. Ми обидва долучилися до Грузинського легіону. Його звали Микола, він був білорусом, але мав естонське громадянство.

Микола був бойовим медиком. На той час сепаратисти атакували та вбили кількох бійців у "сірій зоні". Ймовірно, це була розвідувальна група. Тоді було завдання врятувати тих, хто вижив, і він зголосився. Я бачив відео із камери, як він намагався тягнути українських бійців за собою, мотивуючи їх рухатися далі. Вважаю, що це була визначна робота, тому що він усвідомлював усю небезпеку ситуації.

Як бойовий медик він знав, що має обов'язок і відповідальність повернути своїх людей – живими чи мертвими. У нас, американців, є принцип: ми не даємо ворогові забрати загиблих. Вони мають повернутися додому. Це мене справді зворушило, бо я знав його особисто.

Що відбувалося у перші дні повномасштабного вторгнення?

Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення? Чи пам'ятаєте перші дні війни?

Я вже був на позиціях. Ми були на лінії фронту, і одна з наших позицій була лише за 100 метрів від сепаратистів. Тоді ми збиралися повернутися додому, але росіяни мали інші плани на мою відпустку. Насправді я якраз приїхав до Києва у 10-денну відпустку, щоб сходити до посольства, оновити свій паспорт та розв'язати деякі питання. Мені подзвонили та сказали, що завтра я мушу повернутися на передову.

Був лютий, холодно, падав сніг. Разом зі снігом було багато бруду, і це був справжній жах. Ми перебували там, забезпечували охорону та виконували інші подібні завдання. Ми постійно прокидалися о першій ночі під час кожної атаки, щоб бути напоготові. Але зрештою ми отримали наказ повертатися до Маріуполя, оскільки місто опинилося в оточенні, і нам потрібно було посилити його оборону. І ми зібрали свої речі.

Вони поїхали, поки наш армійський підрозділ залишався там. Декілька людей з "Правого сектору" були на місці. Ми всю ніч їздили навколо. Нам наказали брати із собою лише найнеобхідніше, адже весь боєкомплект довелося нести на власних плечах.

Ми не могли розпалити вогонь. Нам довелося спати в полі, і я думав, що помру від переохолодження. Ми дісталися містечка під назвою Красна Поляна (Донецька область, – 24 Канал). Саме тоді нам сказали, що контакт із ворогом відбудеться там. Це дуже близько до Маріуполя. На жаль, деякі інші підрозділи просто втекли. У результаті нас оточили, а я отримав поранення від уламків танкового снаряда.

На мою позицію та моє відділення висунулося сім танків. Мене евакуювали за хвилину до того, як вони повністю оточили решту наших хлопців. Там були справжні герої.

Один із них мав позивний "Чорноморець". Він розумів ситуацію, тому наказав людям відходити, а сам викликав вогонь артилерії на себе, бо знав, що вже не зможе вибратися. Цим він вбив багато росіян, але й сам загинув.

У нас тоді був комбат. Він залишився там і загинув у бою, роблячи все можливе, щоб урятувати якнайбільше наших життів. То були справжні Герої України. Для мене ці спогади викликають багато емоцій. Це дуже шляхетні люди. Для мене сама суть морської піхоти – це честь та слава.

Тоді було моє перше серйозне поранення від танкових уламків. Мене відправили до Львова на операцію, але спочатку ми поїхали до Покровська. Там я віддав свою зброю, щоб її почистили. Ще я бачив багато людей, які кричали від болю. Тож у тому першому бою мені вдалося вижити. Отак і пройшли для мене лютий і березень 2022 року.

Чи очікували ви як військовий, що Росія піде саме на повномасштабне вторгнення, а не обмежиться локальними діями на Донбасі?

Я вважаю, що вторгнення почалося ще у 2014 році, коли вони окупували Крим. Але після цього вони довгий час напряму нічого не робили. Вони підтримували сепаратистів і намагалися діяти за лаштунками, щоб послабити українську армію. Але найбільше мене тоді турбувало не те, що Росія почне повномасштабне вторгнення, а те, що Україна нічого не зможе з цим зробити.

Я розумів, що НАТО чи Євросоюз, найімовірніше, ніяк по-справжньому не відреагують. Буде тільки видимість дій. Я знаю, як Захід працює на Близькому Сході: спочатку кажуть, що підтримують, а потім просто припиняють підтримку. На жаль, це вже давно стало звичною історією.

Коли Росія атакувала українські військові кораблі в Азовському морі, воєнний стан запровадили лише у двох областях. Це було за президентства Петра Порошенка і тривало два місяці. За цей час можна хіба що доїхати до місця призначення. Росія тоді захопила українські судна, а Україна нічого з цим не зробила. Тому я більше боявся, що і цього разу Україна знову нічого не зробить.

Я був досить сильно здивований, коли Володимир Зеленський залишився в Україні. Я вважаю, що війна зробила його кращою людиною. Є речі, в яких я з ним погоджуюся, але на початку найбільше я боявся, що Україна просто здасться, бо я вже таке бачив.

Військові, яких я знав, говорили, що битимуться, поки не помруть. Хочете нашу зброю – прийдіть і візьміть. Збройні Сили України кажуть, що вони відповідають не перед урядом, а перед народом України. Це і є наша присяга на вірність Конституції. Але я радий, що ми досі тримаємося, бо разом ми сильні.

Чи здивувало вас те, що в перші дні повномасштабного вторгнення ми побачили величезні черги українських чоловіків, які хотіли отримати зброю і піти в армію?

І так, і ні. Я знаю, що багато українців – щирі патріоти і в разі нападу захищатимуть свій дім. Але водночас знаю, що багато хто злякався і втік. Мене радше здивувало, наскільки швидко й ефективно Україна мобілізувала всіх цих добровольців, які з'явилися ще до того, як їх офіційно призвали. Навіть мій підрозділ виріс у чотири рази, а згодом із нас зробили бригаду.

Тобто ця частина мене трохи здивувала, але не надто, бо я знав багатьох патріотично налаштованих українців і справді дуже цьому радий. Свого часу я знав багато людей із "Правого сектора" та подібних структур, які самі платили за своє спорядження, хоча це було поза законом. Тобто я знав справді велику кількість патріотів в Україні.

Як втратив руку під час операції на Херсонщині?

Чи можемо ми поговорити про ваші поранення?

Перше поранення я отримав у 2018 році. Воно було незначним. Здається, постріл з РПГ підпалив бліндаж, і нам довелося гасити пожежу. Мій лейтенант тоді дістав невеликі опіки, а я надихався димом. Тобто трохи пошкодив легені.

Ви тоді не пішли з армії?

Ні, бо це було незначне ушкодження. А потім я отримав поранення у 2022 році – в мене влучив уламок 30-міліметрового снаряда. Багато моїх знайомих під час того ж бою у 2022 році потрапили в полон. Це було моє перше серйозне поранення, бо мені робили операцію, щоб витягнути цей уламок. Три сантиметри – це немало.

Наступне поранення я дістав у районі Авдіївки, неподалік від Донецька. Це сталося в лісі. Ми щодня відбивалися від росіян. Вони атакували без зупинки. Ми вбили там дуже багато росіян. Я не розумію, що з ними не так…

Тоді мені довелося перезаряджати автомат, бо я вже відстріляв майже сім магазинів, а вони були десь за 40 метрів. Цілком можливо, що довелося б битися вже в окопі. Я хотів притримати один магазин саме на такий випадок, почав перезаряджатися, і в цей момент граната влучила в дерево біля мене. Уламки вдарили в каску, пошкодили мені око. Після цього мені робили операцію. Я оплатив її зі своєї кишені, бо в армії не було лікарів, які могли б таке зробити.

Потім, після тренувань і подальших бойових дій, ми почали виконувати десантні операції в Херсонській області. Уночі ми випливали на маленьких човнах, схожих на рибальські, і висаджувалися на берег. Ми готувалися захопити село Кринки. Висадилися вночі і просувалися вперед через зарості та болота, чекаючи наказів. Тоді там ще не було окопів. До того ж, коли я почав копати, там просто стояла вода. Тому я тримався ближче до дерев.

Увесь день росіяни використовували дрони для розвідки, вистежували нас і коригували артилерійський вогонь. Тому міномети й артилерія били безперервно, нашу позицію дуже щільно обстрілювали. І врешті-решт унаслідок артилерійського удару я майже повністю втратив руку.

Мені пощастило, що я тоді був наполовину у воді, а наполовину в багнюці. Я знав, що хочу жити, й робив для цього все можливе. Евакуювати мене не могли близько 10 годин, бо треба було чекати човен, щоб переправитися на інший берег. А вдень дрони не дають рухатися, тому пересуватися можна було тільки вночі.

Я втратив руку десь о 10-й ранку, і тому мені довелося чекати цілий день. Я ще жартував, мовляв, більше не зможу грати у відеоігри. А мені кажуть, що руці кінець. Я це й сам розумів і з усіх сил намагався залишитися живим. У мене була медична підготовка, тому я робив усе, щоб не знепритомніти. Зрештою, вночі ми сіли в човен і почали відхід під артилерійським обстрілом, коли над нами летіли снаряди й уламки.

У якийсь момент човен сів на мілину просто посеред води, і одному з нас довелося вистрибнути та штовхати його, щоб ми могли рухатися далі. Урешті ми дісталися до швидкої на пункті евакуації. FPV-дрон ледь не влучив у швидку і вибив вікно. Потім, оскільки їхати треба було вночі через понтонні переправи, машина мало не злетіла з понтона. Довелося витягувати її назад на міст і їхати далі.

Принаймні тоді мені не дозволяли вживати знеболювальні. Я думав, що помру, але водночас у мене було сильне бажання жити. Зрештою, я потрапив до лікарні в Херсоні. Я ще трохи жартував: запропонував лікарю руку допомоги, але через мовний бар'єр він не зрозумів жарт, і це мене розлютило.

Він сказав, що кисть довелося видалити, а я відповів, що більше ніколи не повернуся до цієї лікарні. У підсумку мені ампутували руку. Це була цікава операція від початку до кінця. Вони вставляють тобі трубку в горло, до серця, і ти при свідомості, тож це не дуже приємно. Потім тебе все ж вводять у сон.

Коли я прокинувся, мені було дуже погано від препаратів. Мене нудило, я пролежав у ліжку цілий день. Звідти мене забрали швидкою і доставили до Одеси. Відтоді я поступово відновлююся.

Як змінилося життя після поранення?

Чи відчуваєте ви, що цей досвід змінив вашу ідентичність як військового, так і людини?

Мої принципи і мораль залишилися тими самими. І я насправді не дуже шкодую, бо намагаюся жити за принципом: якщо я роблю те, у що вірю, і щось іде не так, то принаймні я робив те, у що вірив. А якщо я робив би щось, чого не хотів, і все пішло б не так, тоді шкодував би вдвічі більше. Тому загалом мій характер і все інше майже не змінилися.

Я відкрив для себе нові аспекти життя, розширив горизонти, зустрів багато людей. Я намагаюся відновитися і хочу знайти способи допомагати іншим людям відновлюватися краще. Я завжди підтримував ветеранів, бо для мене це людина, яка готова захищати. Це одні з найцінніших людей у суспільстві. І це частина того, ким я сам є.

Тож я завжди хочу допомагати, бо бачив, як уряд, а іноді й саме суспільство відштовхує своїх ветеранів, які просто виконували накази. Наприклад, американців, які воювали у В'єтнамі. Я знав багатьох людей, які казали ветеранам афганської та іракської воєн: мовляв, ви навіть не знаєте, за що воювали, – це не ваша війна. Я цього не розумію.

Тому мені здається, що насправді я не дуже змінився. Але водночас змінюватися треба, бо мені треба адаптуватися до нового життя. У мене немає лівої руки, а я шульга. Загалом, думаю, що майже та сама людина. Це просто наступний розділ мого життя.

Продовження інтерв'ю з американським добровольцем – дивіться на ютубі 24 Каналу!