Справжній детектив: як сищик-сталініст назавжди змінив кримінальне чтиво

Ветеран Першої світової війни, який підірвав на фронті здоров'я, Дешилл Гемметт не протримався у славетному приватному детективному агентстві Пінкертона й року. Прогресуючий туберкульоз поставив жирний хрест на його подальшій роботі детективом. Але цих вражень вистачило, щоб протягом кількох років написати цикл романів, які назавжди змінили детективний жанр.

Вважається, що це Гемметт першим вивів на сцену професійного приватного сищика, циніка, забіяку й людину з гострим язиком — безіменного Оперативника з агентства "Континентал". Насправді це не зовсім так. Проте саме Гемметт, який досконально знав усю кухню детективної роботи зсередини, вдихнув у свого персонажа справжнє життя, як воно є.

І вже точно Гемметт першим додумався взяти образ вікторіанської "фатальної жінки" з готичних романів та помістити її у світ міської злочинності. Класичні femme fatale з романів Гемметта навчилися грати в кримінальному світі за чоловічими правилами, використовуючи чоловіків як інструмент для виживання — і тому можуть бути небезпечнішими за бувалого рецидивіста.

Обидва ці образи стали канонічними для жанру нуар. Власне, перший фільм-нуар "Мальтійський сокіл" зняв за романом Гемметта класик Голлівуду Джон Г'юстон. А "Червоні жнива" блискуче перелицювали: Серджо Леоне — у вестерн, а Акіра Куросава — у самурайський фільм.

Гемметт першим почав писати про корупцію в профспілках і поліції, про те, як переплелися велика політика та кримінальний бізнес. До того ж за гострими, сенсаційними сюжетами стояли живі, переконливі характери, а самі романи були написані енергійно, по суті та із помітною іронією — особливо діалоги.

На цих сторінках вирувало реальне життя вулиць. Дрібні шахраї, повії, наркомани, алкоголіки, штрейкбрехери, політичні агітатори, затяті гравці, гомосексуали та інші персонажі, які вважалися маргінальними навіть у "низькому" детективному жанрі, отримали свій виразний голос.

Водночас у книжках Гемметта не було того милування, навіть упоєння брудом, якими вирізнялися твори пізніших авторів "трансгресивної" прози на кшталт Г'юберта Селбі або Вільяма Барроуза. Романи Гемметта були справжньою літературою — на відміну від більшості його колег із журналу "Чорна маска". (За винятком, звісно ж, Реймонда Чендлера і творця Перрі Мейсона Ерла Стенлі Гарднера.)

А притаманна авторові іронія створювала необхідну дистанцію. Камон, хлопці, це ж просто детектив.

Важливо Ностальгія як антидепресант: чому сиквели — це добре

Водночас образ самого Дешилла Гемметта складається із суцільних суперечностей. З одного боку, блискучий денді з бездоганною зачіскою і ниточкою вусів, елегантний, схожий на кінозірку, він ніколи не виходив із дому без пари білих рукавичок і тростини. А з іншого — був безнадійним алкоголіком, який тижнями не вилазив зі страшних запоїв. Під час загострень цей блискучий і дотепний світський лев пиячив у найближчому дешевому мотелі до останнього цента й до безтями.

Водночас світський спосіб життя та шалені гонорари, — як сценарист він заробляв у Голлівуді до 2 тисяч доларів на тиждень, аж ніяк не заважали його комуністичним переконанням.

Гемметт не лише перебував у Комуністичній партії США, до якої вступив у рік Великого терору. Він був головною публічною фігурою та одним із провідних спонсорів компартії, очолюючи, крім іншого, Конгрес із громадянських прав Нью-Йорка, що вносив застави за взятих під варту комуністів.

Ба більше, коли 1939 року було підписано пакт Молотова — Ріббентропа, більшість американських інтелектуалів із жахом відвернулися від компартії та Радянського Союзу. Але тільки не Гемметт, який залишався послідовним сталіністом до самого кінця.

Та попри всі свої суперечності, він був дуже цілісною людиною. Наприклад, у розпал маккартизму й "полювання на відьом" 57-річний Гемметт волів пів року відсидіти у в'язниці, ніж назвати суду імена спонсорів фонду з громадянських прав, які могли постраждати за своє співчуття до комуністів.

Напевно, суддя розраховував на те, що колишній приватний детектив, до того ж літній і вже тяжко хворий, довго не протягне серед запеклих злочинців. Але зеки у федеральній в'язниці Ешленда поважали його за те, що "Дід" (як там прозвали письменника) сів за ґрати, але не здав своїх. Пів року Гемметт із великою гідністю видраював унітази й ніколи не відмовляв у допомозі скласти листа рідним, прохання про умовно-дострокове звільнення або скаргу адвокату.

Парадоксально, але комуніста Гемметта в СРСР не друкували. Принаймні так вважається: мовляв, це було занадто брутально навіть для критики прогнилого капіталізму. Що, звісно ж, неправда.

За багато років до того, як "Мальтійський сокіл" вийшов російською в Москві, український переклад роману Надією Боровик надрукували в Києві, у видавництві "Молодь". Оригінальне видання 1972 року сьогодні можна без проблем знайти в інтернеті усього за 90 грн. На жаль, інші книжки Гемметта українською й досі не перекладено.

В Естонії також знали й любили класика "чорного роману": ще 1985 року на студії "Талліннфільм" вийшла екранізація "Скляного ключа" під назвою "Зграя". Хоча варто визнати, за усієї поваги, що адаптація цієї книжки братами Коенами під назвою "Перехрестя Міллера" на порядок краща.

То що ж сталося з книжками Гемметта після того, як в останні роки існування СРСР вони друкувалися мільйонними накладами?

По-перше, пострадянському читачеві більше припав до душі послідовник Гемметта та його вічний конкурент Реймонд Чендлер — як майстер значно барвистішого слова. Літературний стиль Гемметта по-гемінґвеївськи скупий та сухуватий, а роздуми Чендлера про життя, алкоголь і самотність хочеться розбирати на цитати.

По-друге, на зміну мільйонним накладам Гемметта прийшли мільйони нових імен, від творця "Мовчання ягнят" Томаса Гарріса до шпигунських романів Тома Кленсі. А порівняно із сучасними детективами — з усіма психологічними травмами персонажів, розмаїттям маніяків (звідки їх стільки береться?) та депресивною атмосферою, іронічні приватні сищики в капелюхах часів Сухого закону можуть скидатися на трачені міллю музейні експонати.

Втім, на батьківщині героя його не тільки пам'ятають і шанують як класика — Гемметт і сьогодні актуальний бренд.

У 2024 році вийшов серіал "Месьє Спейд", де роль уже немолодого приватного детектива виконав Клайв Овен. А в січні цього року, коли "Мальтійський сокіл" офіційно перейшов у статус суспільного надбання, автор "Проклятого шляху" Макс Аллан Коллінс випустив офіційний книжковий сиквел. Подивимося, що скажуть українські видавництва.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо Кращі серіали 2026 року: у лідерах "Маленькі віщуни", "Бухта вдів" і "Лицар Семи Королівств"