Чи спроможні російські еліти усунути Путіна?

Імовірність силового усунення Путіна російськими елітами – одне з найбільш назрілих питань сьогодення на яке нині немає однозначної відповіді. Не дивлячись на емоційне бажання якнайшвидше побачити крах злочинного путінського режиму, не все так однозначно. Оскільки традиційних для Росії «золотої табакерки» чи «шовкового шарфика» може виявитися недостатньо через безпрецедентний рівень особистої безпеки диктатора та тотальний контроль його режиму над елітами.

Російська держава за останні більше як двадцять років була перебудована таким чином, щоб максимально ускладнити будь-який палацовий переворот, змову силовиків чи автономну гру олігархів. Однак це не означає, що сценарій насильницького усунення Путіна неможливий. Та все може відбутися не зовсім так, як це собі уявляє масова свідомість.

Ключова помилка багатьох полягає в тому, що вони сприймають російські еліти як єдину політичну корпорацію зі спільними інтересами. У реальності російська верхівка – це складна система конкуруючих кланів, де головним арбітром виступає сам Путін.

Він не просто довічний «президент». Путін – центральний балансир між силовими структурами, великим капіталом, регіональними баронами, спецслужбами та бюрократичними групами. Його влада тримається не лише на репресіях, а на персональному контролі над механізмом взаємного страху еліт.

І кожна велика група еліт знає, що її знищать конкуренти, якщо зникне верховний арбітр. Саме тому навіть невдоволені Путіним групи часто бояться падіння диктатора більше, ніж збереження його влади.

Необхідно звернути увагу на те, що після початку повномасштабної війни проти України російська система пройшла важливу трансформацію. Якщо раніше режим був автократичним із незначними елементами імітування колективного управління, то після 2022 року він став персоналістським, мілітаризованим і повністю тоталітарним. А у таких системах еліти поступово втрачають здатність до самостійної координації.

Путін цілеспрямовано створював структуру, в якій жоден центр сили не має достатніх ресурсів для автономного перевороту. ФСБ стежить за армією, армія не довіряє спецслужбам, Росгвардія створена як противага армії та суспільству одночасно, а президентська охорона фактично є окремою кастою з колосальним впливом. Це система взаємного контролю, що повністю побудована на недовірі один до одного.

Саме тому класичний військовий переворот у стилі латиноамериканських хунт для Росії малоймовірний. Російська армія історично ніколи не була автономним політичним суб’єктом. Навіть у кризові періоди, від розпаду СССР до путчу 1991 року, армія діяла нерішуче й залежала від політичного центру.

Сучасне російське військове командування ще менш самостійне. Після численних чисток, арештів і принижень генералітет чудово розуміє, що будь-яка спроба політичної гри означатиме не перемогу, а величезний ризик ліквідації.

Крім того, війна в Україні зробила силові структури ще більш фрагментованими: між Міністерством оборони Російської Федерації, спецслужбами, приватними військовими структурами та регіональними угрупованнями накопичилася взаємна ненависть.

Заколот Євгенія Пригожина у 2023 році став надзвичайно важливим тестом для діючої системи. Багато хто на Заході тоді вирішив, що режим ось-ось розвалиться. Насправді ж заколот показав інше: навіть у момент прямого силового виклику режиму значна частина еліт обрала пасивність, а не активну участь у спробі змінити путінську владу.

Це дуже характерно для персоналістичних режимів. Еліти можуть ненавидіти правителя, але ще більше вони бояться хаосу після його падіння. Пригожин продемонстрував, що вертикаль путінського режиму не є монолітною, однак він також показав, що в Росії немає готової коаліції для організованого захоплення влади.

І тут ми підходимо до головного питання: за яких умов силове усунення Путіна стає реалістичним? Історично тоталітарні режими рідко падають через моральне обурення еліт. Режими втрачають владу, коли еліти розуміють, що лідер більше не є гарантом їхньої безпеки, збереження статків чи самого виживання.

Тобто ключовим фактором стає не рівень невдоволення, а зміна балансу страху. Поки Путін залишається символом стабільності системи, його позиції будуть сильними навіть за умов економічних проблем, санкцій чи воєнних невдач. Але якщо значна частина еліт дійде висновку, що саме його присутність штовхає систему до катастрофи, тоді можуть запуститися механізми змови.

Однак така змова навряд чи виглядатиме як видовищний переворот із танками в Москві. Найімовірніше, це був би закритий процес усередині вузького кола силовиків та спецслужб. Російська політична культура традиційно тяжіє не до відкритих революцій у верхах, а до кулуарних операцій.

Якщо система дійсно дійде до рішення про заміну Путіна, це, швидше за все, буде подано мовчазному населенню як «раптове погіршення здоров’я», «тимчасова передача повноважень» або внутрішній транзит під контролем силових структур. У російській історії влада часто змінювалася не через публічний конфлікт, а через апаратні змови, коли суспільство дізнавалося про результат уже постфактум.

Проте найнебезпечніший для Путіна сценарій не народне повстання і не ліберальна опозиція. Найнебезпечніший сценарій – це поєднання трьох факторів: затяжних поразок на фронті, занепаду економіки та розколу серед панівних еліт

Якщо війна почне сприйматися правлячою верхівкою як стратегічно програна, а ресурси держави перестануть забезпечувати інтереси ключових кланів, тоді почнеться боротьба за постпутінське майбутнє. Саме в цей момент ризик внутрішньої змови різко зросте.

Водночас існує важлива обставина: російські еліти не мають узгодженого бачення майбутнього після Путіна. Це критично. У багатьох тоталітарних країнах перевороти ставали можливими тоді, коли існувала альтернативна коаліція з приблизним планом транзиту влади.

У Росії ж більшість еліт розуміє, що падіння нинішнього центру може запустити неконтрольовану боротьбу між силовими угрупованнями. Для них це не просто питання влади – це питання фізичного виживання, грошей, безпеки сімей і майбутнього всієї системи. Саме тому навіть потенційні противники Путіна часто залишаються пасивними.

Не менш важливо й те, що Путін системно усував усіх, хто міг потенційно стати автономним політичним полюсом. Незалежні олігархи були або підпорядковані, або знищені політично. Регіональні еліти втратили колишню автономію, а федеральна бюрократія стала повністю залежною від центру.

Навіть популярні військові командири тепер перебувають під жорстким контролем. Це створює парадокс: система може бути внутрішньо слабкою, але водночас надзвичайно стійкою до швидкого перевороту через відсутність організованої альтернативи.

Проте історія тоталітарних режимів показує, що зовнішня стабільність часто оманлива. Режими персоналістського типу можуть виглядати непохитними аж до часу їхнього стрімкого обвалу.

Причина проста: страх блокує відкриту опозицію до останнього моменту, але коли еліти раптом відчувають, що центр слабшає, процеси можуть прискорюватися лавиноподібно. Так було з багатьма диктатурами XX століття. Система здається монолітною аж поки раптом не виявляється, що ніхто більше не готовий її захищати.

У випадку Росії додатковим фактором є ядерний статус держави. Це означає, що будь-яка внутрішня боротьба за владу автоматично набуває глобального значення.

Саме тому значна частина російської номенклатури, навіть невдоволеної війною, схиляється до максимально контрольованого сценарію транзиту. Вони розуміють, що хаотичний крах режиму може створити ризики не лише для Росії, а й для всього міжнародного порядку.

Чи можуть російські еліти усунути Путіна силовим шляхом? Так, теоретично можуть. Але не тому, що вони раптом стануть демократичними чи морально прозріють. Це можливо лише тоді, коли значна частина силового та бюрократичного ядра дійде висновку, що збереження Путіна є небезпечнішим для їхнього виживання, ніж його усунення.

І навіть у такому випадку це буде не романтична революція, а холодна операція з метою зберегти саму систему влади. Найімовірніше, що постпутінська Росія при такому сценарії не стане демократичною державою. Навпаки, еліти спробують провести контрольований транзит, щоб зберегти тоталітарний каркас, змінивши лише верхівку піраміди.

Головний висновок полягає в тому, що доля Путіна значною мірою залежить не від реакції населення і навіть не від санкцій як таких, а від внутрішньої динаміки настроїв серед російського правлячого класу.

Тоталітарні режими часто виглядають непорушними доти, доки не починається ерозія довіри всередині еліти. І якщо у Кремлі визріє рішення про усунення Путіна, це буде не акт визволення Росії, а спроба частини системи врятувати себе від історичної катастрофи.

Звісно, що тоді для Путіна найкращим виявися б варіант арешту з подальшим переправленням його до суду в Гаазі. Однак, якщо він буде з цим дуже затягувати, то на нього тоді чекатимуть варіанти Чаушеску, Муаммара Каддафі чи навіть Індіри Ганді. Хоча поки що невідомо, хто з охорони диктатора готовий взяти на себе роль «путінських сикхів».

Гаазький трибунал для господаря Кремля дійсно виглядає найбільш гуманним та раціональним сценарієм, оскільки міжнародне правосуддя забезпечує юридичний захист, медичний догляд та відносно комфортні умови ув’язнення.

Та досвід диктатур доводить, що тоталітарні лідери майже ніколи не здатні тверезо оцінити точку неповернення, стаючи заручниками власної ізоляції та викривленої інформації від найближчого оточення.

Умови для реалізації радикальних внутрішніх сценаріїв, чи то швидкого розстрілу за зразком Чаушеску, чи то самосуду розлюченого натовпу, як у випадку з Каддафі, визрівають не у відкритому політичному полі, а в глибокій тіні спецслужб та Федеральної служби охорони.

Сучасна російська владна вертикаль побудована на параноїдальному дублюванні функцій контролю, де кожен силовик стежить за іншим, що створює ілюзію абсолютної безпеки для Путіна.

Водночас саме така архітектура страху робить систему надзвичайно крихкою в момент критичного ослаблення центру: щойно фінансова чи військова база режиму почне стрімко руйнуватися, лояльність Росгвардії перетвориться на товар.

«Путінські сикхи» необов’язково керуватимуться ідеологічними чи релігійними мотивами, як це було у випадку з Індірою Ганді. Для них вирішальним фактором стане банальний інстинкт самозбереження та пошук гарантій безпеки від майбутньої нової влади або зовнішніх гравців.

Затягування війни з Україною та поглиблення внутрішнього хаосу на Росії невблаганно звужують вікно можливостей для відносно мирного транзиту влади, трансформуючи найближче оточення диктатора Путіна з головного щита на головну та найбільш реальну загрозу для нього.