Литовська помилка після української

Примітка редакції. Щоразу, отримавши ляпаса, наш ворог підвищував ставки. То навіщо йому зараз чинити інакше?

Росія не вміє визнавати помилки. Про це ми часто забуваємо, коли намагаємося передбачити її подальші дії.

Не вміє Кремль визнавати програш, бо банально не хоче цього робити. Оскільки населення максимально лояльне (тобто не мочить штани від захвату, а боїться заперечити начальству), такої звички у нього немає та не буде.

Тому простіше перекрити невдачу новим сюжетом. Звісно, паралельно з продовженням старого. І тут мені на очі натрапила публікація політолога Аббаса Галлямова.

Він описав це як страх перед начальником, що сильніший за страх перед ворогом. Оточення Путіна бачить зростання провалів і починає шукати спосіб «обнулити порядок денний» — запустити проєкт, який зробить будь-які попередні невдачі дрібницею.

За такою логікою це може штовхати людей до авантюри проти однієї з країн Балтії. Коли ти наступаєш на Таллінн, питати за Малу Токмачку, дійсно, вже не будуть. На жаль, це факт. Чи багато росіян цікавляться щодо обісрамсу під Києвом, коли вони просуваються на півдні? Коли стоять у Дніпропетровській області?

Думаю, всі перші фази майбутнього конфлікту вже минули. Вони не публічні, і не мають такими бути. Простіше шукати наслідки цієї підготовки замість намагань довести її реальність. Тим паче, як не буде наслідків, то і немає про що говорити.

У Литві саме розслідують масштабний витік даних із державних реєстрів. Прокуратура повідомила про незаконне копіювання понад 600 тисяч записів, переважно з реєстрів нерухомості та юридичних осіб.

Доступ отримали через облікові дані установ, що мали право працювати із цими системами. Привіт нашій «Дії» станом на 23 лютого 2022 року.

У публічному полі одразу пролунало найнеприємніше припущення: це може бути повноцінна розвідувальна операція, яка збирає масиви для подальшого тиску, спостереження й вербування.

Офіційно походження виконавця не назвали. Але ви і так розумієте, кому це може бути цікаво.

У ніч на 14 січня 2022 року так само анонімно було атаковано сайти українських державних органів. Зокрема МЗС, Кабміну та інших структур. На частині сайтів з’явилися погрозливі повідомлення українською, російською та польською мовами.

Паралельно Microsoft виявила шкідливе програмне забезпечення WhisperGate. Воно маскувалося під програму для вимагання викупу, але фактично було розраховане на знищення даних і виведення систем із ладу.

За даними Microsoft, того разу під удар потрапили десятки систем в українських державних, некомерційних та IT-організаціях.

Так само, але вже в другій половині лютого (15–16-го числа) відбулася велика DDoS-атака на банки та державні ресурси. Тогочасний міністр цифрової трансформації Михайло Федоров назвав її найбільшою подібною атакою в історії України на той момент. Іноземні партнери тоді відслідкували центр тяжіння даної операції. Виявилося, розважається ГРУ.

І вже 23 лютого 2022 року нас чекала нова DDoS-атака на державні органи, банки та оборонний сектор. Утім, уже за добу це перестало нас цікавити, бо підготовка до вторгнення перейшла у саме вторгнення. Так ми про це і забули.

Не згадаємо ми зараз і про те, як напередодні вторгнення у наших внутрішніх системах виявили ще один зразок шкідливого програмного забезпечення — HermeticWiper. Він уразив сотні систем в організаціях, пов’язаних з українським державним сектором, IT, фінансами та енергетикою.

Тим паче, хто ж згадає про ще одну атаку, яка відбулася вже 24 лютого 2022 року, приблизно за годину до вторгнення. Тоді росіяни навалились із усіх сил на супутникову мережу KA-SAT / Viasat, аби забезпечити своїм військам у наступі перевагу в питаннях зв’язку.

Так, формально цей інцидент уже припадає на ранок 24 лютого. У нас на той момент уже вистачало більш наземних, скажімо так, проблем. Та хіба це можна випускати з поля зору, коли ситуація поступово повторюється деінде?

Ми цей досвід уже здобули. То чому не хочемо ним користуватися — релігія забороняє, чи що?

Ці два сюжети складаються в одну рамку, як різні хронологічні етапи в одній книжці. Явище «війна де завгодно» перестає бути метафорою, перейшовши до розряду методології.

Авантюра на зовнішньому напрямку потребує підготовленого середовища. Списків контактів тих, кого треба усунути. Їх адреси, списки власності, залежності, точки тиску, канали проникнення.

Масиви даних самі по собі не є зброєю. Однак для гібридної війни зброєю стає будь-що.

Образ, який описав Галлямов, дуже сильний. Для оскаженілого від власної безкарності діда в Кремлі це немов казино. Внутрішня система відповідальності може штовхати до ескалації як до способу втекти від власних обіцянок.

Як відомо, війна спише все. Нова війна при правильному акценті пропаганди спише все зі старої, що тихесенько триває на фоні. Якщо росіяни візьмуть Ригу, їх менше питатимуть про успіхи під Куп’янськом (точніше, їх відсутність).

Українська помилка у Кремля вже сталась і добряче затягнулась. І я не бачу жодних аргументів на користь того, що це завадить йому допустити ще одну помилку. Бачу лише емоційні побажання багатьох людей, щоб цього не було.

Колись і у нас так хотіли. Виявилось, агресору чхати на наші побажання.

Говорячи про Росію та її плани, згадайте Аргентину 1982 року. Почитайте, як їй тоді жилося. Так ви зрозумієте, чому при відносно непоганій узагальненій статистиці внутрішня криза і страх відповідальності підштовхнули режим до зовнішньої авантюри.

Жителям Аргентини так само захотілося маленьку переможну війну, яку ввічливо запропонувала (насправді нав’язала) влада. А та сподівалася, що подібна пригода обов’язково вилікує внутрішні проблеми. Перезапустить порядок денний. Змусить суспільство говорити не про провали.

Найстрашніше, що задурити голову аргентинцям тогочасна влада таки змогла. Далі була Фолклендська війна, чи війнонька. Поразка та ганьба, яку навіть зараз намагається відіграти Мілей.

Післясмак там нікому не сподобався. Та це не завадило трапезі.