Директорка Будинку культури у 24 роки: інтровертка та дизайнерка одягу відроджує культуру в селі

Дарія Бутко мріяла створювати вишукане вбрання, але замість подіуму потрапила на сільську сцену в Чернігівській області. Сьогодні їй 24, вона керує Будинком культури в селі Гмирянка (розташованому за 100 кілометрів від обласного центру), лагодить дверні ручки, вчить дітей грати на ложках і збирає тисячі гривень для ЗСУ. Історія про те, чому людям навіть у найтяжчі часи життєво необхідне свято - у матеріалі Коротко про.

«Погоджуємося - потім думаємо»

Майже два роки тому Дарія Бутко, нещодавня випускниця столичного вишу, й уявити не могла, що її робочі будні починатимуться не в дизайнерському ательє, а за лаштунками сільського Будинку культури. До Києва вона їхала за мрією про високу моду, але пандемія, а згодом і повномасштабна війна змінили всі плани. Навчання стало дистанційним, столиця - тривожною, і дівчина повернулася спочатку на якийсь час, а тепер уже й на постійне проживання до рідного села. Тут безпечніше, та й коріння все ж тримало міцно, адже Дарія пам'ятає, як сама в дитинстві бігала на сцену місцевого БК, брала участь у кожному концерті.

Коли попередня директорка вирішила звільнитися, вона просто прийшла до Дарії й приголомшила: «Я йду, потрібен новий керівник. Спробуєш? Там немає нічого складного».

- Мені здається, часу на роздуми у мене особливо й не було, - посміхається Дарія. - Знайомі тоді жартували: «У тебе є рівно місяць, щоб звикнути до цієї новини». Загалом спрацював принцип: погоджуємося - а думати будемо потім. У 23 роки страшно відчиняти будь-які нові двері, а тут - одразу керівна посада. Найбільше я боялася підвести людей, які в мене повірили, піддатися паніці й просто здатися.

Було й ще одне приховане «але», про яке Дарія довгий час мовчала. Вона - стовідсоткова інтровертка. З тих людей, кому затишніше за все - наодинці з власними думками та ескізами одягу. А тут треба постійно бути на видноті, і це її спочатку сильно бентежило.

- Знаючи це, я сама собі досі ставлю запитання: як так сталося, що я тут? Напевно, творчість має якусь магнітну силу - притягнула й не відпускає, - ділиться дівчина.

Між сценарієм та дверними ручками

Штат сільського БК невеликий: сама Дарія, художній керівник, бібліотекар та прибиральниця. Зарплата - мінімальна (дівчина навіть соромиться називати суму. - Авт.), а от коло обов'язків велике, майже безкінечне. Коли у Дарії запитують, чим конкретно вона займається на роботі, вона ніяковіє, бо робити доводиться геть усе. Сьогодні вона пише сценарій до свята й шукає актуальний репертуар, завтра - розробляє дизайн сцени (ось де знадобився диплом дизайнерки одягу), а післязавтра - ремонтує реквізит.

- Віднедавна я, наприклад, умію самостійно міняти дверні ручки. Доводиться бути універсальним менеджером. А іноді здається, що я працюю нянею у дитячому садку. Дітей, які приходять на гуртки, треба ж не просто зайняти, їх потрібно запалити, захопити процесом, - розповідає вона.

До речі, про дітей. Головна гордість молодої директорки - місцевий колектив ложкарів. Це наймолодша і найвідданіша творча група в Гмирянці. Малюки чатують на Дарію перед репетиціями щодня. Навіть коли заняття офіційно закінчуються, вони відмовляються розходитися по домівках. Вони готові просто тут, у прохолодних приміщеннях БК, вчити шкільні уроки, аби лише побути довше.

- Нещодавно після двох звітних концертів вони всією юрбою підбігли до мене, обійняли міцно-міцно і кажуть: «Ми тебе любимо!». У такі моменти розумієш, що це і є твоя найголовніша, найцінніша плата за те, чим я займаюся, - зізнається дівчина.

Культура воєнного часу та «погана мама»

Дарія очолила БК, коли країна вже жила в реаліях великої війни, тому поділу на «до» та «після» для неї не існує. З перших днів вона чітко визначила, що суто розважальних заходів тут не буде. Кожен концерт у Гмирянці - благодійний.

За півтора року роботи під керівництвом 24-річної дівчини маленька сільська сцена зібрала 31 тисячу гривен. Не така вже й велика сума в масштабах країни, але значна для молодої директорки скромного сільського БК. І це без урахування місцевих ярмарків. Кожна зароблена гривня йде на добрі справи - закупівлю основи для маскувальних сіток (які плетуть тут же) або відразу на фронт.

При цьому в БК примудряються балансувати між минулим і майбутнім. Тут відкрили кімнату-музей, де дбайливо збирають предмети старовинного місцевого побуту (козацькій Гмирянці вже понад 400 років), і тут же, у вихідні, влаштовують вечори відпочинку для місцевої молоді - дискотеки. Щоправда, з молодими односельцями Дарії часом доводиться вмикати суворість.

- Іноді я буваю «поганою мамою», - зізнається Дарія. - Можу й покарати, скасувати дискотеку на наступні вихідні, якщо вони зламають ті багатостраждальні дверні ручки або накоять якоїсь іншої шкоди. Але загалом ми ладнаємо. Для молоді це єдине місце в селі, де можна цивілізовано відпочити.

Оберіг під сходами

Місцеві жителі Дарію люблять, хоча спочатку дехто й сумнівався: мовляв, занадто молода, щоб мати власну позицію. Зараз ці розмови вщухли. У селі в кожного повно турбот - городи, господарство, нескінченна фізична праця. Але Дарію раз у раз зупиняють на вулиці з одним питанням: «Ну що там, коли вже наступний концерт?».

Люди скучили за душевним теплом і святом. На минулий День матері, 10 травня, злива стояла стіною з ранку до вечора, але зал БК (а це 150 лише сидячих місць!) усе одно був забитий вщерть - люди позалишали свої теплі оселі, щоб просто побути разом і перемикнути думки від важких новин.

А ще Будинок культури в Гмирянці дивовижно притягує живі душі. Сюди постійно забрідають вуличні коти, залітають і в’ють гнізда ластівки, а минулого літа хтось підкинув до ґанку крихітне цуценя. Песик довго жив під сходами БК, підгодовуваний працівниками, аж поки Дарія не витримала й не забрала його до себе додому. Тепер цей хвостатий знайда став для неї особистим оберегом, який щоранку проводжає на роботу.

На запитання про те, що її саму захищає від вигорання, Дарія відповідає чесно: самотність і тиша.

- Мені складно розділяти роботу й дім, я навіть засинаю з думками про БК. Тому після масштабних заходів мені життєво необхідний тиждень абсолютного спокою. Щоб якнайменше людей навколо і просто зайнятися чимось своїм, погортати стрічку в соцмережах, знайти нові дизайнерські тенденції.

Молода керівниця не будує планів на 10 років наперед - зараз у селах, як і в усій країні, під гаслом «тут і зараз» живуть абсолютно всі. Але Дарія вірить у краще. Мріє про перемогу, про той день, коли сільські концерти стануть абсолютно безтурботними, а місцева творчість вийде далеко за межі однієї лише Гмирянки.