Як Бразилія виграла чемпіонат світу 1962 року: коли після травми Пеле на перший план вийшов Гаррінча

Чемпіонат світу 1962 року в Чилі навряд чи згадують серед найяскравіших турнірів в історії. У цьому сенсі його часто ставлять поруч із мундіалем 1938 року — ще одним дещо призабутим розіграшем.

Між ними є й спільна риса: це єдині два чемпіонати світу, які виграла команда, що приїхала у статусі чинного чемпіона. І в 1962-му це нікого особливо не здивувало — майже всі передтурнірні прогнози називали Бразилію головним фаворитом.

Свій титул бразильці захищали практично тим самим складом, який підкорив світ у 1958 році. П’ятеро з шести авторів голів на тому турнірі — Гаррінча, Вава, Пеле, Зіто та Маріо Загалло — вже були чемпіонами світу чотирма роками раніше. Винятком став лише Амарілдо — форвард, який увійшов до складу вже під час турніру та забив три м’ячі.

У Бразилії зробили все, аби підготовка до чемпіонату максимально нагадувала ту, що була перед тріумфом 1958 року. Паулу Машаду де Карвалью, який очолював делегацію збірної, навіть наполіг, щоб команду знову перевозив той самий пілот. А коли дізнався, що авіакомпанія, якою бразильці літали до Європи чотири роки тому, вже збанкрутувала, наказав нанести її логотип на новий літак — просто заради атмосфери та віри у щасливий знак.

Загалом турнір не став класикою. Середня результативність впала до 2,78 гола за матч — на той момент це був найнижчий показник в історії чемпіонатів світу. Особливо разючим виглядав контраст із ЧС-1954, де команди забивали в середньому 5,38 гола за гру. За ці вісім років футбол помітно змінився: став більш структурованим, обережним і прагматичним.

Чемпіонат світу 1962 року також запам’ятався неймовірною жорсткістю. Найвідомішим епізодом стала "Битва Сантьяго" — скандальний і надзвичайно грубий матч, у якому господарі турніру, чилійці, перемогли Італію 2:0. Але за спогадами сучасників, це була радше не аномалія, а просто найяскравіший приклад того, що відбувалося майже в кожній грі турніру.

Журнал World Soccer навіть почав складати рейтинги найгірших матчів, розділяючи їх на категорії — від грубих до скандальних. Оглядач Роджер Макдональд тоді писав: "Мене вже нудить від цього чемпіонату світу… від нової хвилі брутальності та відвертого хуліганства".

На цьому тлі Бразилія виглядала майже винятком. Якщо не брати до уваги напружений півфінал проти Чилі, де самі бразильці частіше ставали жертвами жорсткої гри, команда намагалася залишатися вірною своєму стилю — яскравому, технічному й по-справжньому красивому футболу.

Тренер

Після тріумфу 1958 року збірну Бразилії залишив Вісенте Феола — проблеми зі здоров’ям змусили його піти менш ніж за рік до наступного чемпіонату світу. Його місце зайняв Айморе Морейра — брат Зезе Морейри, який очолював бразильців ще на мундіалі 1954 року.

Втім, як і чотири роки раніше, навколо збірної панувала доволі заплутана атмосфера. Феола формально залишився в структурі команди у ролі своєрідного куратора, а легендарного тренера Сантоса Лулу запросили консультантом. У результаті все це нагадувало боротьбу впливів: Феола наполягав на тому, щоб максимально зберегти чемпіонський склад 1958 року, Лула просував більшу кількість гравців Сантоса, тоді як Морейра, за чутками, хотів поступово оновлювати команду.

Зрештою новий тренер зрозумів просту річ: ламати механізм, який уже працює ідеально, немає жодного сенсу.

Сам Морейра — колишній воротар збірної Бразилії — під час турніру залишався в тіні. Іноземна преса майже не звертала на нього уваги, та й приводів для цього особливо не було. Команда грала стабільним складом, а за шість матчів тренер зробив лише одну вимушену заміну через травму.

Хоча всередині команди подейкували, що гравців починали дратувати нескінченні фізичні навантаження замість роботи з м’ячем, головна перевага Бразилії полягала в іншому. Вони знову випереджали свій час — першими по-справжньому системно працювали не лише над тактикою, а й над фізичною готовністю та психологією футболістів. На турнір вони приїхали, мабуть, найкраще підготовленою командою світу. А ще — командою з найсильнішими гравцями.

Ключовий гравець

До 1962 року Пеле вже вважався найкращим футболістом планети. Свій турнір він відкрив розкішним голом у ворота Мексики: пройшов одразу чотирьох суперників і холоднокровно завершив атаку. Для більшості гравців такий м’яч став би головним у кар’єрі, але для Пеле він, мабуть, навіть не входить до п’ятірки найвідоміших голів на чемпіонатах світу.

Та за яскравими епізодами приховувалася проблема — Пеле грав із травмою. Причому її серйозність він навмисно приховував від тренера, боячись втратити місце у складі.

У другому матчі — проти Чехословаччини — усе стало очевидним. Після дальнього удару Пеле різко смикнув паховий м’яз і вже не зміг продовжувати гру на своєму рівні. Той матч для нього завершився. Як виявилося пізніше — і весь турнір теж.

Цікаво, що чехословацькі футболісти тоді поставилися до нього доволі обережно й не намагалися добивати суперника. Хоча, можливо, якби вони знали, що зустрінуться з Бразилією ще й у фіналі, усе було б інакше.

Перед вирішальним матчем ходили чутки, що Пеле все ж зможе повернутися. Насправді ж він лише погіршив травму на тренуванні. Попри це, форварда попросили підтримувати ілюзію своєї готовності — дорогою на стадіон він демонстративно з’являвся у спортивному костюмі збірної, ніби справді готувався вийти на поле.

Відсутність Пеле означала лише одне: тепер уся відповідальність переходила до Гаррінчі. І саме тоді він провів, можливо, найвидатніший індивідуальний турнір в історії чемпіонатів світу.

У 1958 році Гаррінча був насамперед геніальним дриблером — вибуховим вінгером, який нескінченно хитав захисників рухами плечей та рвався флангом. У 1962-му він залишив це у своєму арсеналі — достатньо згадати його прохід і асист на Амарілдо у вирішальному матчі групового етапу проти Іспанії.

Але тепер це був уже зовсім інший футболіст.

Гаррінча перетворився на універсального атакувального лідера. Він однаково небезпечно бив з обох ніг, чудово завершував атаки й несподівано домінував у повітрі — рідкісна риса для флангового гравця тих часів.

У чвертьфіналі проти Англії він показав усе й одразу. Спершу забив потужним ударом головою після кутового Загалло, а потім поклав у ворота ще один — красивим обвідним ударом правою ногою з-за меж штрафного майданчика.

У півфіналі проти Чилі Гаррінча знову став головним героєм. Спершу він забив майже копію свого гола Англії — знову виграв повітря після подачі Загалло з кутового. А потім додав ще один м’яч: потужно вистрілив у верхній кут своєю "слабшою" лівою ногою. Матч завершився перемогою Бразилії 4:2.

Як пише Роб Філдер у своїй детальній історії чемпіонатів світу, чилійці настільки боялися Гаррінчу, що навіть залишили в запасі власного капітана, аби випустити Мануеля Родрігеса — захисника, який раніше нібито вже непогано стримував бразильця. Але проти Гаррінчі того турніру це мало допомагало. Лівий захисник може ще якось боротися з дриблінгом, але навряд чи здатен завадити голу головою після кутового чи ідеальному удару з дистанції в дотик.

Зазвичай Гаррінчу пам’ятають через його неймовірний дриблінг, хиткі рухи стегон і постійні фінти на фланзі. Але називати його просто класичним вінгером старої школи — означає сильно применшувати масштаб його гри. Різниця між Гаррінчею 1958 і 1962 років приблизно така сама, як між Кріштіану Роналду зразка 2004-го і 2008-го: той самий талант, але вже набагато більш комплексний, зрілий і смертоносний футболіст.

Тактика

Ще перед стартом турніру Айморе Морейра дав зрозуміти: система 4-2-4, яка принесла Бразилії титул у 1958 році, його не зовсім влаштовує. Тренер прагнув зробити команду обережнішою та більш збалансованою.

На практиці ж зміни виявилися не такими радикальними. Головна ідея полягала в тому, щоб Маріо Загалло, який номінально грав ліворуч в атаці, опускався глибше та зміщувався в центр. Завдяки цьому Бразилія у фазі без м’яча та позиційних атаках більше нагадувала 4-3-3, ніж 4-2-4.

Хоча навіть у 1958 році Загалло вважався не стільки яскравим вінгером, як Гаррінча, скільки дисциплінованим і працездатним гравцем, який виконував величезний обсяг роботи.

Єдину реальну зміну по ходу турніру Морейра зробив уже після травми Пеле. Його місце зайняв Амарілдо, але він діяв не як другий форвард, а радше як інсайд зліва, додаючи команді балансу після того, як Загалло почав частіше зміщуватися в середину. До речі, Амарілдо — єдиний футболіст із того складу Бразилії, який досі живий.

Для багатьох уболівальників центральні захисники Зозімо та Мауро Рамос здавалися новими обличчями, хоча обидва вже були в заявці чемпіонської команди 1958 року — просто тоді не виходили на поле. Мауро Рамос у Чилі ще й виконував роль капітана.

А на флангах оборони Бразилія продовжувала робити те, що для свого часу виглядало майже революційно: активно використовувала крайніх захисників в атаці. Легендарна пара Джалма Сантос — Нілтон Сантос і далі залишалася ключовою частиною команди, постійно підключаючись вперед та фактично задаючи моду на гру фулбеків майбутнього.

Цікавий факт

Гаррінча взагалі не мав грати у фіналі. Наприкінці півфіналу проти Чилі, де бразильців постійно били та провокували, він не витримав. Після одного з епізодів Еладіо Рохас перекрив йому шлях, і Гаррінча, пробігаючи повз, нишком штовхнув суперника ногою. Рохас спочатку озирнувся, ніби намагаючись зрозуміти, що сталося, а вже потім театрально впав на газон. Симуляції у футболі, як бачимо, існували задовго до сучасної епохи.

За правилами того часу Гаррінчу могли дискваліфікувати на фінал. Формально автоматичних банів тоді ще не було, але п’ятьох інших вилучених футболістів на цьому турнірі все ж відсторонили. Тож виникало логічне питання: чому для головної зірки Бразилії зробили виняток?

Якщо дивитися повтори сьогодні, момент виглядає радше дурним і емоційним зривом, аніж справді жорстоким фолом. Але у 1962 році відеоповтори нікого не цікавили — вирішальним було свідчення уругвайського лайнсмена Естебана Маріно, який зафіксував "агресивну поведінку" Гаррінчі та повідомив про це арбітру.

Втім, на дисциплінарне засідання Маріно так і не з’явився. Більше того — за чутками, він узагалі покинув країну. Без головного свідка дискваліфікувати Гаррінчу виявилося неможливо.

За офіційною версією ФІФА, вирішальну роль у допуску Гаррінчі до фіналу відіграв президент Чилі Хорхе Алессандрі, який очолив кампанію на підтримку бразильця. Втім, існують і менш романтичні версії цієї історії.

За іншими даними, у справу активно втручалася вся бразильська делегація в Чилі. Говорили про тиск із боку південноамериканських дипломатів, участь прем’єр-міністра Бразилії Танкреду Невеса і навіть особисте сприяння президента ФІФА Стенлі Роуза.

У підсумку Гаррінча отримав дозвіл зіграти у фіналі. І, якщо чесно, це навряд чи можна назвати великою несправедливістю — його епізод із Рохасом справді виглядав дрібницею на тлі жорстокості всього турніру. Хоча, звісно, завжди можна сказати, що одне неправильне рішення не виправдовує інше.

Іронія в тому, що після всіх цих суперечок Гаррінча в день фіналу почувався погано й провів матч далеко не на своєму найвищому рівні.

Фінал

У дусі всього чемпіонату світу 1962 року цей фінал теж ніби загубився в історії. Після таких легендарних розв’язок, як "Мараканасо" 1950-го, "Диво в Берні" 1954-го чи результативний фінал 1958 року, вирішальний матч у Чилі згадують значно рідше.

І дарма. Насправді це була дуже якісна гра з хорошим атакувальним футболом від обох команд. До того ж фінал знову подарував сюжет із камбеком — уже майже традиційний для чемпіонатів світу тих років.

Першими забили гравці Чехословаччини, і це був справді красивий гол. Правий вінгер Томаш Поспіхал розрізав оборону тонкою передачею, а Йозеф Масопуст елегантно вбіг у вільну зону й точно завершив атаку. Для футболу початку 60-х такий м’яч виглядав напрочуд сучасно — в епоху, коли більшість команд будували атаки через фланги та навіси.

Бразилія відповіла доволі швидко. Амарілдо, який постійно загострював гру на лівому фланзі, пробив у ближній кут, і воротар Вільям Шройф відверто помилився. Гол вийшов чимось схожим на вирішальний м’яч Уругваю у фіналі 1950 року. У ті часи воротарі часто зміщувалися надто далеко до дальньої стійки, тому старий футбольний вислів про те, що голкіпер не має пропускати у ближній кут, звучав набагато актуальніше, ніж сьогодні.

Другий гол Бразилії теж вийшов дуже красивим. Зіто протягнув м’яч через центр поля, віддав ліворуч на Амарілдо й сам продовжив ривок у штрафний майданчик. Той витримав паузу та м’яко навісив на дальню стійку, де Зіто головою завершив атаку.

Остаточно долю фіналу вирішила груба помилка Шройфа, який загалом провів чудовий турнір. Після високої подачі воротар повністю прорахувався на виході, випустив м’яч просто перед собою, а Вава залишалося лише проштовхнути його у порожні ворота.

Головний момент

Як не дивно, у цього турніру немає одного-єдиного моменту, який би миттєво спливав у пам’яті. І це при тому, що Бразилія подарувала безліч яскравих епізодів: феноменальний прохід Пеле проти Мексики, два неймовірні дальні удари Гаррінчі, красиві комбінації у фіналі.

Можливо, причина в тому, що бразильцям жодного разу не довелося рятуватися драматичним голом на останніх хвилинах. А можливо — у тому, що у фіналі головні м’ячі забивали не Пеле й не Гаррінча, а інші футболісти. Для команди з двома такими суперзірками це виглядало навіть трохи незвично.

Чи справді вони були найкращою командою?

Бразилію 1962 року часто вважають менш видовищною, ніж команду чотирирічної давнини. Але знайти збірну, яка реально могла б зрівнятися з нею за рівнем, дуже складно.

Чехословаччина стала сенсаційним фіналістом. Чилі багато в чому допоміг фактор домашнього турніру. Радянський Союз виглядав перспективно, але вилетів уже у чвертьфіналі.

І найголовніше — Бразилія виграла цей чемпіонат практично без Пеле. Найкращий футболіст світу не провів жодного матчу плейоф.

Ще п’ять років до того бразильців називали головними невдахами світового футболу. Тепер же саме вони стали новою домінуючою силою чемпіонатів світу.

А звання головних невдах несподівано перейшло до Англії — країни, яка свого часу й вигадала сам футбол. Після чотирьох чемпіонатів світу англійці все ще жодного разу не проходили далі чвертьфіналу.

Щоправда, наступний турнір мав відбутися саме в Англії.

The Athletic