Емансипація по-українськи: чому жінок кличуть у шахти, але не завжди готові платити нарівні

30 травня у світі відзначають День жіночої емансипації — дату, що символізує боротьбу за рівні права та можливості для жінок. В Україні ця тема під час повномасштабної війни зазвучала по-новому. Через мобілізацію, виїзд частини населення за кордон та гострий дефіцит кадрів жінок дедалі частіше закликають опановувати професії, які традиційно вважалися чоловічими, — від водіїв і будівельників до працівників промисловості та оборонної сфери. Але чи означає це, що разом із новими обов'язками жінки отримали справді рівні умови праці, зарплати та можливості для кар'єрного зростання?

Рівна зарплата — ще не означає рівні умови

На думку HR-експертки Тетяни Пашкіної, питання гендерної рівності на ринку праці значно складніше, ніж просте порівняння зарплатних відомостей. Навіть якщо жінка та чоловік на одній посаді отримують однакові гроші, це ще не означає, що вони працюють в однакових умовах.

Показовим прикладом вона називає службу жінок у війську. Попри те, що українки воюють уже багато років, проблема екіпірування тривалий час залишалася невирішеною. Жінкам доводилося буквально перешивати чоловічу форму під себе, тому що вона не враховувала особливостей жіночої анатомії.

Подібна ситуація виникає і в цивільних професіях. Далекобійниця, шахтарка чи слюсарка можуть отримувати таку саму зарплату, як і чоловіки. Однак питання, чи є для них окремі роздягальні, душові, санітарні приміщення, адаптована уніформа та інші базові умови праці, часто залишається відкритим. Саме тому, наголошує експертка, рівність не можна оцінювати виключно через цифри в платіжці.

"Крім того, існують професії зі відрядною оплатою праці, де рівень доходу залежить від конкретних операцій. У таких випадках жінки можуть виконувати фізично легшу, але менш оплачувану роботу. Це не завжди є дискримінацією — іноді йдеться про об'єктивний розподіл завдань. Водночас на ринку праці досі існують і суб'єктивні упередження, коли окремі роботодавці продовжують вважати, що жінці не потрібна така сама зарплата, як чоловікові", — каже Фокусу експертка.

Тому однозначної відповіді на питання про рівність сьогодні немає. За словами Пашкіної, український ринок праці нагадує складний пазл, у якому одночасно присутні як приклади справедливої оплати, так і випадки об'єктивної чи суб'єктивної нерівності.

Війна відкрила жінкам професії, які десятиліттями вважалися чоловічими

Повномасштабна війна та дефіцит кадрів суттєво змінили український ринок праці. За словами експертки, сьогодні вже можна говорити не про поодинокі випадки, а про стійку тенденцію, коли жінки приходять у сфери, які раніше фактично були закритими для них.

Одним із найяскравіших прикладів стали шахти. За словами Пашкіної, професія машиніста підземних шахтних установок тривалий час залишалася останнім своєрідним символом "чоловічої роботи", хоча формальний поділ професій на чоловічі та жіночі був скасований ще кілька років тому. Проте війна внесла свої корективи. У регіонах, звідки значну частину чоловіків мобілізували або де вони виїхали, виникла гостра потреба в кадрах, і жінки почали освоювати навіть ці спеціальності.

Схожі процеси відбуваються й у логістиці. За оцінками експертки, кількість жінок у цій сфері зросла в кілька разів. Причому мова йде не лише про адміністративні чи офісні посади. Українки працюють зі складською технікою, навантажувачами та іншими механізмами, які донедавна вважалися суто чоловічою територією. Багато процесів автоматизуються, тому фізична сила дедалі рідше є визначальним фактором.

При цьому війна змінила не лише ставлення жінок до власних можливостей, а й позицію роботодавців. Бізнес, який роками віддавав перевагу чоловікам, змушений був переглянути свої підходи через гострий кадровий голод. Роботодавці побачили, що жінки успішно справляються з роботою, яку раніше їм просто не пропонували.

"Втім, навіть відкриваючи нові професійні можливості, ринок праці стикається з іншою проблемою. Для багатьох жінок серйозним бар'єром залишається необхідність поєднувати роботу з доглядом за дітьми чи літніми родичами. Саме тому особливого значення набувають дистанційний формат роботи та гнучкі графіки. На жаль минулий рік пройшов під знаком масового повернення працівників до офісів, хоча далеко не всі роботодавці можуть пояснити, чому присутність в офісі важливіша за результат роботи", — продовжує Пашкіна.

На її думку, проблема часто полягає не в працівниках, а в неспроможності частини менеджерів ефективно керувати віддаленими командами, ставити завдання, контролювати виконання та вибудовувати внутрішні комунікації.

Втім, навіть коли роботодавці готові брати жінок на посади, які раніше вважалися чоловічими, для багатьох українок головним бар'єром залишається не стать, а материнство.

Материнство не скасовує професію, але часто ставить кар'єру на паузу

За словами директорки Державного центру зайнятості Юлії Жовтяк, одним із найпоширеніших міфів на ринку праці залишається переконання, що під час відпустки по догляду за дитиною жінка втрачає професійні навички. Насправді ж, материнство часто стає справжньою школою багатозадачності, планування та кризового менеджменту.

Водночас проведене спільно з ГО "Клуб підтримки вагітності та материнства "Лада" дослідження показало, що 26% матерів побоюються втрати професійних навичок під час декретної відпустки, а ще 20% говорять про відчуття професійного застою. Для 22% жінок попередня робота після народження дитини виявляється несумісною з новими життєвими обставинами.

Ще одним фактором стає виснаження. Майже половина матерів — 47% — під час доглядової відпустки відчувають постійну втому, а 39% стикаються з емоційним виснаженням. Саме тому повернення на ринок праці часто виявляється психологічно складнішим, ніж здається з боку.

Водночас проблеми існують і на стороні роботодавців. Попри те, що 72% компаній заявляють про готовність повернути працівницю після декрету, лише 21% готовий інвестувати в її навчання та адаптацію після виходу на роботу.

Саме тому, зазначає Жовтяк, дедалі більшого значення набувають програми перекваліфікації, професійного навчання, а також вакансії з дистанційним, гібридним або гнучким графіком роботи, які дозволяють жінкам поєднувати професійну реалізацію з вихованням дітей.

Жінки отримали більше можливостей, але не позбулися старих обов'язків

Найбільшу проблему Тетяна Пашкіна бачить не стільки в зарплатах чи назвах посад, скільки в тому, що чоловіки та жінки досі стартують із різних життєвих позицій. Формально ринок праці відкриває нові можливості, але поза роботою на жінок продовжує лягати значна частина сімейних обов'язків.

За словами експертки, молоді жінки стикаються з упередженням роботодавців через ризик декретної відпустки та лікарняних по догляду за дитиною. Водночас після 45–50 років багато хто вже потрапляє в іншу категорію ризику — вікову дискримінацію. Виходить парадоксальна ситуація: спочатку жінку неохоче беруть на роботу через можливе материнство, а потім — через вік.

Окремою проблемою залишається так звана "друга зміна". Після завершення робочого дня на багатьох жінок чекають домашні справи, виховання дітей, догляд за батьками чи іншими членами родини. Під час війни до цього часто додається волонтерська діяльність. Саме тому, наголошує експертка, порівнювати лише офіційні зарплати недостатньо — потрібно враховувати весь ресурс, який жінка витрачає для досягнення того самого результату.

На її думку, говорити про повну рівноправність в Україні поки зарано.

"Ситуації, коли людина сприймалася б незалежно від статі однаково — у нас відсутня начисто", — фактично підсумовує Пашкіна. При цьому вона наголошує, що проблема не є суто українською і характерна для багатьох країн світу.

Експертка нагадує про книгу "Невидимі жінки", яка на прикладах статистики показує, наскільки багато сучасних систем і стандартів створювалися насамперед під чоловічі потреби — від медичних досліджень до громадського транспорту. Саме тому справжня рівність, на її думку, полягає не лише в однаковій оплаті праці, а й у врахуванні різних життєвих обставин, із якими стикаються чоловіки та жінки.

Водночас вона переконана, що ситуацію можна поступово змінювати. Для цього потрібне не лише усунення формальних бар'єрів, а й глибше розуміння роботодавцями того, як насправді влаштоване життя їхніх працівників. Лише тоді розмови про рівні права зможуть перейти від декларацій до реальних змін.

Поки одні роботодавці шукають працівників серед жінок, інші дедалі частіше говорять про необхідність залучення трудових мігрантів. Однак сама тема викликає гострі суперечки. Наприкінці травня у Києві відбулася акція протесту проти завезення іноземної робочої сили, учасники якої заявляли, що робочі місця мають насамперед отримувати українці. Водночас бізнес та експерти ринку праці попереджають: через війну, мобілізацію, виїзд мільйонів громадян за кордон та демографічну кризу кадровий дефіцит лише посилюватиметься.

Україна вже зіткнулася з дефіцитом робочих рук

За словами президента Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василя Воскобойника, через війну, мобілізацію, виїзд мільйонів українців за кордон та демографічне старіння країна вже стикається з гострим дефіцитом кадрів. Найбільше роботодавцям бракує кваліфікованих робітників — зварювальників, слюсарів, сантехніків, будівельників та інших спеціалістів робітничих професій.

На його думку, повністю закрити ці вакансії внутрішніми ресурсами Україна наразі не може. Саме тому в перспективі можливе точкове залучення трудових мігрантів, але виключно під контролем держави, з чіткими правилами перебування та працевлаштування.

Суперечки навколо мігрантів значно гучніші за реальну проблему

Водночас Воскобойник вважає, що нинішня хвиля антимігрантських настроїв значною мірою відірвана від реальності. За його словами, станом на травень 2026 року в Україні офіційно працює лише близько 9,5 тисячі іноземців, тоді як офіційно зайнятих українців налічується понад 10 мільйонів.

"Тому трудові мігранти сьогодні не можуть суттєво впливати ані на рівень зарплат, ані на зайнятість українців. Натомість справжньою проблемою залишається кадровий голод, який уже відчуває більшість промислових підприємств країни. Дискусія про мігрантів часто використовується як емоційний інформаційний привід, тоді як головний виклик для української економіки полягає в нестачі людей, готових працювати", — каже Фокусу експерт.

На його думку, роздування антимігрантських настроїв може мати й негативні наслідки для самої України. Зокрема, така риторика формує за кордоном образ країни, яка вороже ставиться до іноземців. Це може вплинути як на потенційних працівників, так і на іноземців, яких Україна намагається залучати до війська чи оборонних проєктів. Експерт наводить приклади реакції колег з інших країн, які після хвилі публікацій почали запитувати, чи справді Україна зіткнулася з масовим напливом мігрантів.

Воскобойник переконаний, що через деякий час тема втратить актуальність і поступиться місцем новому інформаційному приводу. Проте кадровий дефіцит, спричинений війною, демографічними проблемами та міграцією українців за кордон, залишатиметься одним із головних викликів для ринку праці ще багато років.

Нагадаємо, раніше радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк заявляв, що проблему дефіциту працівників в Україні частково можуть компенсувати роботизовані системи.

Ще раніше PR-стратег Сергій Дідковський зазначав, що самих лише трудових мігрантів недостатньо для вирішення демографічних проблем України. На його думку, країні необхідно насамперед підвищувати продуктивність праці.