Як Англія виграла чемпіонат світу 1966 року: тренер, який знав, чого хоче, команда без вінгерів і Боббі Чарльтон на піку форми

Для країни, яка фактично створила сучасний футбол, шлях Англії на чемпіонатах світу довгий час був напрочуд скромним. Перші три турніри вона взагалі пропустила: Футбольна асоціація Англії відмовлялася вступати до FIFA. А коли англійці все ж почали брати участь у мундіалях, особливих успіхів не досягли — двічі зупинялися у чвертьфіналі й ще двічі не могли навіть вийти з групи.

І все ж у футбольному світі Англію продовжували сприймати з величезною повагою. У 1963 році Футбольна асоціація відзначала своє сторіччя й організувала символічний матч між збірною Англії та командою зірок світу — справжнім сузір’ям найкращих футболістів планети. Англійці перемогли 2:1.

Звісно, свою роль відіграли домашній стадіон і те, що суперники майже не мали часу зігратися. Але той матч ще раз показав: Англія володіла винятковим набором талантів. Воротар Гордон Бенкс, захисник Боббі Мур і півзахисник Боббі Чарльтон цілком могли вважатися найкращими у світі на своїх позиціях.

Проте самих лише зірок було недостатньо. Щоб стати чемпіонами світу, англійцям знадобилася підтримка рідних трибун. Господарі турніру завжди отримували певну перевагу, особливо в перші десятиліття існування чемпіонату світу. Але після тріумфів Уругваю та Італії на двох перших мундіалях жодна країна-господар не змогла повторити цей успіх. Англія стала першою, кому це вдалося.

Тренер

Коли в жовтні 1962 року Альф Ремзі очолив збірну Англії, він одразу заявив, що команда виграє чемпіонат світу. Для багатьох це прозвучало як самовпевнена фантазія. Втім, за його плечима вже був досвід досягнення майже неможливого.

У 1955 році 35-річний Ремзі прийняв скромний Іпсвіч Таун, який виступав у третьому дивізіоні англійського футболу. Через два роки команда піднялася до другого. Ще через чотири — вийшла до еліти. А у своєму першому ж сезоні в найвищому дивізіоні сенсаційно стала чемпіоном Англії.

Навіть якщо враховувати, що тоді різниця між лігами була меншою, ніж сьогодні, це залишалося безпрецедентним досягненням. Відчувши, що навряд чи зможе піднятися ще вище разом з Іпсвічем, Ремзі вирішив прийняти виклик національної збірної.

У молодості він сам був захисником збірної Англії — жорстким, дисциплінованим і без зайвих емоцій. Зокрема, виступав на чемпіонаті світу 1950 року. Саме Ремзі забив останній м’яч Англії у знаменитому матчі проти Угорщини на Вемблі в 1953 році, який завершився поразкою господарів з рахунком 3:6.

Він ніколи не був улюбленцем преси чи публіки. Та й не прагнув цього. Ремзі не намагався подобатися людям — його цікавив результат. Після тріумфу на домашньому чемпіонаті світу він залишався на посаді ще вісім років. Лише невдача у відборі до чемпіонату світу 1974 року коштувала йому роботи. Після цього Ремзі майже зник із футбольного життя, якщо не рахувати короткого періоду в Бірмінгем Сіті, де він спочатку мав працювати в керівництві клубу.

Його тренерська кар’єра виявилася напрочуд лаконічною. Фактично Ремзі мав лише дві великі роботи: спочатку він привів Іпсвіч до чемпіонства Англії, а потім зробив чемпіоном світу збірну Англії. І цього виявилося достатньо, щоб назавжди залишитися в історії футболу.

Можливо, вас здивує, але...

У певному сенсі Альф Ремзі став першим справжнім головним тренером збірної Англії.

До Другої світової війни посади наставника національної команди в сучасному розумінні взагалі не існувало. Склад збірної визначала спеціальна селекційна комісія, а людина, відповідальна за команду, фактично виконувала роль тренера з підготовки та тактики.

Сьогодні це здається дивним, але тоді така система вважалася логічною. Телетрансляцій майже не було, усі матчі чемпіонату проходили одночасно, тому вважалося, що одна людина фізично не здатна стежити за всіма гравцями Першого дивізіону та нижчих ліг. Саме тому рішення щодо викликів до збірної ухвалювали колективно.

Першим офіційним тренером Англії зазвичай називають Волтера Вінтерботтома. Однак його обов’язки були значно ширшими. Він також був першим директором Футбольної асоціації з тренерської роботи й жартував, що має "невеликий підробіток — керувати збірними Англії".

Саме збірними — у множині. Він відповідав не лише за головну національну команду, а й за аматорську збірну. З боку могло здатися, що ця частина роботи цікавила його навіть менше, ніж адміністративна діяльність. До того ж Вінтерботтом, як і його попередники, не мав повного контролю над складом — футболістів обирала комісія з восьми осіб.

Для Ремзі такий підхід був неприйнятним. Людина, яку часто називали чужою для футбольного істеблішменту, не збиралася миритися з обмеженнями. Після призначення він отримав право самостійно формувати склад і визначати стартову одинадцятку.

"Це нова посада, — говорив Ремзі. — Такого раніше ніхто не робив. Нам доведеться зрозуміти, що саме вона передбачає і як її можна розвивати".

Навіть його підхід до комплектування команди здавався новаторським. Ремзі регулярно викликав на збори повний склад із 22 футболістів. У часи, коли замін під час матчів ще не існувало, більшість тренерів вважала достатнім значно менший список гравців.

Цікаво, що навіть перемога на чемпіонаті світу не переконала всіх у необхідності посади головного тренера збірної. На початку 1980-х відомий футбольний журналіст Браян Гленвілл писав, що Англія цілком непогано обходилася й без такого менеджера. Щоправда, це був ще й завуальований випад проти наступників Ремзі — Дона Реві та Рона Грінвуда, чиї результати залишали бажати кращого.

Тактика

Для країни, яку рідко асоціюють із тактичними революціями, Англія 1966 року залишила по собі доволі незвичну спадщину. Чемпіонську команду називали Wingless Wonders — "безкрилі дива Ремзі". Саме прізвисько багато про що говорить. Під час фіналу можна було побачити, як навіть центральні нападники виконують вкидання з ауту — настільки нестандартною була структура команди.

На той час відмова від класичних вінгерів здавалася майже єрессю. Англійський футбол десятиліттями захоплювався саме фланговими гравцями. У попередньому десятилітті за збірну одночасно виступали легендарні Стенлі Метьюз і Том Фінні — два символи гри на краях атаки.

Більше того, на початку роботи зі збірною сам Ремзі також наголошував на важливості вінгерів. Але поступово його команди ставали дедалі компактнішими та зміщували акцент у центр поля.

Турнір Англія розпочала з Джоном Коннеллі з Манчестер Юнайтед на позиції крайнього нападника. Сьогодні про нього згадують нечасто, хоча тоді він був важливою частиною команди. Проте в міру просування турніром англійці все більше відмовлялися від ширини в атаці. До фіналу команда перетворилася на дуже своєрідну конструкцію, яку непросто описати звичними тактичними схемами. Зате ролі кожного футболіста були чітко визначені.

У центрі оборони Боббі Мур виступав елегантним захисником, який починав атаки та чудово працював із м’ячем. Поруч із ним діяв Джек Чарльтон — представник старої школи, для якого головним залишалися боротьба та надійність. Обидва фулбеки активно підключалися вперед, створюючи ширину, якої бракувало в атаці.

У центрі поля Ноббі Стайлз виконував роль руйнівника. Його жорстка манера гри викликала чимало суперечок під час турніру, але саме він забезпечував баланс команди. Завдяки цьому Мартін Пітерс отримував свободу для підключень до атак. Праворуч діяв Алан Болл — футболіст, якого сьогодні назвали б чимось середнім між вінгером і універсальним box-to-box півзахисником. Особливо яскраво його невтомність проявилася у фіналі.

А Боббі Чарльтон формально розташовувався лівіше, хоча насправді мав повну свободу пересувань. За сучасними мірками він виконував функції "десятки" — головного творця гри та найнебезпечнішого футболіста між лініями суперника. Найбільше суперечок викликала лінія нападу.

Джиммі Грівз на той момент був найрезультативнішим бомбардиром в історії вищого дивізіону англійського футболу. Здавалося, його місце в основі не підлягає обговоренню. Але в середині турніру нападник отримав травму, випав зі складу й більше до стартової одинадцятки не повернувся.

Його замінив Джефф Герст. На той момент він лише кілька місяців виступав за збірну, але вже встиг стати героєм чвертьфіналу, забивши переможний м'яч у надзвичайно жорсткому матчі проти Аргентини. Поруч із ним Ремзі залишив Роджера Ганта. За рівнем природного таланту він навряд чи міг зрівнятися з Грівзом, зате мав репутацію неймовірно працьовитого футболіста, який бездоганно виконував тренерські вимоги. Для багатьох це рішення стало найкращою характеристикою самого Ремзі. Він завжди віддавав перевагу дисципліні, командній роботі та самовідданості, а не яскравим індивідуалістам.

Головна зірка

У складі Англії було чимало футболістів, які заслуговують на окрему згадку. Джефф Герст оформив хет-трик у фіналі. Боббі Мур як капітан став обличчям історичної перемоги. Гордон Бенкс уже тоді вважався одним із найвидатніших воротарів світу. Алан Болл провів блискучий фінальний матч. Але якщо говорити про справжнього лідера цієї команди, ним був Боббі Чарльтон.

У 1966 році він виграв Золотий м’яч, а в наступні два роки поспіль посідав друге місце в голосуванні. Потужний атакувальний півзахисник, який умів однаково добре створювати моменти й завершувати атаки, він довгий час залишався найкращим бомбардиром в історії як Манчестер Юнайтед, так і збірної Англії. Лише через десятиліття його рекорди перевершили Вейн Руні, а згодом і Гаррі Кейн у національній команді.

Саме Чарльтон подарував Англії, мабуть, найяскравіший епізод усього турніру. У матчі групового етапу проти Мексики він підхопив м’яч біля центральної лінії, протягнув його вперед, обманним рухом показав, що зміщується під ліву ногу, різко переклав м’яч під праву й неймовірним ударом з-за меж штрафного майданчика поцілив у верхній кут воріт.

Пізніше Ремзі скаже про нього:

"Він був одним із найвидатніших футболістів, яких я коли-небудь бачив. Саме навколо нього багато в чому будувалася команда 1966 року. З перших днів роботи я розумів, що маю знайти роль, яка максимально розкриє його унікальні якості".

Для Ремзі це був особливий комплімент. Тренер нечасто захоплювався атакувальними зірками й завжди вимагав від них підпорядковуватися інтересам команди.

Цікаво, що на чемпіонаті світу Чарльтон грав під дев’ятим номером, хоча фактично діяв у ролі атакувального півзахисника. Частково це пояснювалося тим, що раніше Ремзі нерідко використовував його як центрального нападника.

Найкращий матч за збірну Чарльтон провів у півфіналі проти Португалії. Того вечора він керував грою Англії, блискуче розподіляв м’яч і двічі відзначився сам. Саме його дубль приніс англійцям перемогу з рахунком 2:1 та путівку до фіналу.

Втім, настільки переконливий виступ мав і несподівані наслідки. Наставник збірної Західної Німеччини Гельмут Шен настільки побоювався Чарльтона, що у фіналі доручив персонально опікати його молодому Францу Беккенбауеру. На той момент Беккенбауер уже був відомий як один із найталановитіших атакувальних півзахисників Європи, але заради команди пожертвував власною свободою. Загалом це спрацювало: Чарльтон не зміг вплинути на гру так, як у півфіналі. Однак разом із ним частину своєї атакувальної гостроти втратила й сама Західна Німеччина.

Фінал

Фінал на Вемблі став одним із найкращих вирішальних матчів в історії чемпіонатів світу. Попри персональну опіку Чарльтона, обидві команди намагалися грати сміливо й атакувально, а не закриватися біля власних воріт. Першими забили німці. Гельмут Галлер скористався рідкісною помилкою захисника Рея Вілсона та вивів свою команду вперед. Втім, Англія швидко відповіла. Після подачі штрафного від Боббі Мура Джефф Герст залишився без опіки й ударом головою відновив рівновагу.

Пізніше багато хто звинувачував воротаря німців Ганса Тільковскі в тому, що він не вийшов на перехоплення подачі. Його реакція справді виглядала дивно: голкіпер залишився на лінії воріт і лише вказував партнерам на Герста. Але причина була доволі простою — раніше в матчі він уже отримав болючий удар під час гри на виході й після цього діяв значно обережніше.

Здавалося, вирішальний момент настав наприкінці другого тайму. Після кутового Герст пробив по воротах, м’яч після рикошету підлетів угору, а Мартін Пітерс з близької відстані відправив його в сітку. Англія повела в рахунку, і стадіон уже почав святкувати.

Але на передостанній хвилині основного часу захисник Вольфганг Вебер буквально проштовхнув м’яч у ворота після хаотичної боротьби в штрафному майданчику. Гол вийшов далеко не видовищним, але повернув Західну Німеччину в гру.

Матч перейшов в овертайм.

Перед додатковим часом Ремзі сказав своїм футболістам фразу, яка згодом стала легендарною:

"Одну перемогу ви вже здобули. Тепер потрібно зробити це ще раз".

Мить, яка увійшла в історію

Якщо говорити про вирішальний епізод фіналу, то претендентів на це звання одразу два.

Перший — легендарний третій гол Англії в додатковий час. За рахунку 2:2 Джефф Герст розвернувся й потужно пробив під поперечину. М’яч влучив у каркас воріт, відскочив униз, ударився об газон і вилетів назад у поле. Головний арбітр не був упевнений, чи перетнув м’яч лінію воріт повністю, тому звернувся до лайнсмена Тофіка Бахрамова. Саме він показав на центр поля, зарахувавши гол.

В Англії Бахрамова десятиліттями називали "російським лайнсменом", хоча насправді він був родом із сучасного Азербайджану. Ба більше, на батьківщині його настільки шанують, що колишній національний стадіон країни має його ім’я.

Суперечки навколо того епізоду не вщухають уже майже шість десятиліть. Різноманітні комп’ютерні реконструкції та сучасні технології неодноразово намагалися дати остаточну відповідь, але багато дослідників схиляються до думки, що м’яч усе ж не перетнув лінію воріт повністю.

Сам Герст часто наводив інший аргумент: мовляв, його партнер Роджер Гант одразу почав апелювати до арбітра замість добивати м’яч у ворота, а отже був упевнений, що гол уже відбувся. Проте це пояснення не виглядає беззаперечним. Гант перебував не під тим кутом, щоб точно бачити епізод, а сам м’яч після відскоку летів дещо повз нього.

Так чи інакше, рішення було ухвалене. Англія повела 3:2. Але історія фіналу на цьому не завершилася.

"Вони думають, що все скінчилося..."

Наприкінці матчу виникла ще одна сцена, яка стала частиною футбольного фольклору. Арбітр Готфрід Дінст уже підніс свисток до губ, ніби збираючись завершити гру, але в останню мить дозволив продовжити атаку. Частина англійських уболівальників вирішила, що фінальний свисток уже пролунав, і почала вибігати на поле.

Саме в цей момент Англія організувала ще одну контратаку. Боббі Мур довгою передачею вивів Герста сам на сам, і нападник відправив м’яч у сітку. Тоді ж прозвучала, мабуть, найвідоміша фраза в історії британських спортивних трансляцій.

Коментатор BBC Кеннет Волстенголм вигукнув:

"Дехто вже на полі. Вони думають, що все скінчилося..."

І в ту ж мить, коли Герст забив четвертий м’яч:

"А тепер справді скінчилося".

Для Боббі Мура це була друга результативна передача у фіналі. Для Герста — третій гол.

Його хет-трик залишався унікальним до 2022 року, коли три м’ячі у фіналі чемпіонату світу забив Кіліан Мбаппе. Щоправда, француз тоді програв у серії пенальті.

Тож Герст і сьогодні із задоволенням нагадував: він залишається єдиним футболістом в історії, який оформив хет-трик у фіналі чемпіонату світу й водночас став чемпіоном.

Чи була Англія справді найкращою командою турніру?

За межами Англії перемогу господарів не зустріли таким захопленням, як тріумфи Бразилії кількома роками раніше. Це була не команда, яка підкорювала світ красою футболу. Втім, чемпіонат світу 1966 року взагалі не мав очевидного фаворита.

На груповому етапі Англія діяла досить обережно. Перші чотири матчі навряд чи можна назвати видовищними, зате команда не пропустила жодного гола. А коли настав час вирішальних поєдинків, англійці додали й продемонстрували свій найкращий футбол.

У відкритих матчах проти Португалії та Західної Німеччини вони виглядали сильнішими за суперників і заслужено перемогли. Важко назвати збірну, яка справді заслуговувала на титул більше. Угорщина багатообіцяюче стартувала, але поступово втратила темп. Найбільше симпатій нейтральних уболівальників викликали дебютанти турніру — Північна Корея та Португалія.

Корейці шокували футбольний світ, вибивши Італію, а потім навіть повели 3:0 у матчі з Португалією, хоча зрештою поступилися 3:5. Португалія ж мала у своєму складі найяскравішу зірку чемпіонату — Еусебіу. Проте в півфіналі англійці переграли її без жодних суперечок.

Загалом багато матчів того мундіалю запам’яталися надмірною жорсткістю та обережністю. Світовий футбол поступово рухався в бік прагматизму, і Англія виявилася командою, яка найкраще адаптувалася до нових реалій.

Згодом з'явилася популярна думка, що перемога 1966 року стала для англійського футболу своєрідною пасткою. Мовляв, успіх переконав країну зробити ставку на фізичну силу, самовідданість і боротьбу замість розвитку технічних талантів.

Утім, це радше спрощений погляд на історію. Альф Ремзі не відповідав за розвиток англійського футболу загалом і не формував тренерську політику країни. Його завдання було значно простішим і водночас складнішим: виграти чемпіонат світу. І він його виконав. 

The Athletic