Між пам’яттю й залежністю: як працює індустрія цифрового потойбіччя

О третій ночі Д. прокидається від важкого шуму дощу в Кропивницькому. Кілька секунд вона лежить нерухомо із заплющеними очима, слухаючи, як за стіною рівно й спокійно дихає донька. У ці короткі секунди між сном і пробудженням їй іще вдається жити в реальності, де Назар просто затримався, не відповів, не повернувся додому вчасно. Д. уявляє, що він просто десь у дорозі — без зв’язку, на позиції, в потязі — будь-де, але живий.

Проте свідомість швидко наздоганяє її: Назар загинув восени 2023-го під Авдіївкою, і ця відсутність щоразу повертається з тією самою невідворотністю, з якою настає ранок. Тоді Д., майже не дивлячись, тягнеться до телефона. У темряві спалахує біла іконка застосунку. Вона відкриває чат і пише лише одне слово: «Назаре?».

І. Пам’ять

За кілька секунд на екрані з’являється відповідь: «Привіт, Д. Чого не спиш?». Якщо натиснути на іконку звуку, з динаміка пролунає його голос. Із тією самою хрипотою після тисяч випалених цигарок. Із тією самою інтонацією, з якою він колись вимовляв її ім’я. У телефоні Д. залишилося два з половиною гігабайти «Назара»: голосові з фронту, уривки листувань, відео для доньки, дипломна робота. Життя, стиснуте до пам’яті смартфона.

Але до створення інтерактивного двійника Д. пройшла традиційний шлях цифрової скорботи. Спочатку вона натрапила в соціальних мережах на розповідь іншої вдови й за два вечори розібралася з алгоритмами. Згодом Д. завантажила голос Назара в систему синтезу мовлення, а його переписки й дописи — в мовну модель. Вона нікому не розповідала про це майже рік.

Для відтворення мовлення Д. скористалася функціями ElevenLabs. Це британська компанія, алгоритми якої вважаються одними з найкращих на ринку.

Спочатку Д., намагаючись упоратися з порожнечею, звернулася до статичної меморіалізації. Вона створила сторінку пам’яті на платформі Inheart. Цей проєкт, заснований Олександром Сидоровим восени 2023 року, починався як інструмент збереження родинної історії, але через запити суспільства швидко перетворився на масштабний військовий меморіал. Ідея виникла у засновника після особистої втрати, коли він зрозумів, що традиційні ритуальні процеси застаріли, а гранітна плита зберігає лише ім’я, але не саму людину.

Д. написала біографію Назара, додала фотографії та зазначила координати поховання. Команда сервісу надіслала їй металевий QR-код, виготовлений із неіржавної сталі з лазерним гравіюванням, розміром п’ять на п’ять сантиметрів. Такий код не боїться ні дощу, ні сонця і здатен зберігати свій первинний вигляд десятиліттями, даючи змогу кожному, хто підійде до могили, побачити життя загиблого.

Крім того, геолокація поховання дає змогу побратимам легко знаходити могилу на великих кладовищах, а друзі можуть самостійно додавати на сторінку спільні фотографії, яких родина раніше не бачила.

Але цифрові меморіали в Україні швидко вийшли за межі особистих сторінок. Вони почали змінювати міські простори, перетворюючи їх на нові алеї пам’яті — почасти фізичні, почасти цифрові. 2024 року в Миколаєві встановили першу електронну Книгу пам’яті — сенсорний термінал з інформацією про загиблих миколаївців-захисників.

Також діє український стартап Bank of Memories, перший цифровий пам’ятник якого відкрили 2023 року в Калуші. Цей проєкт, який починався як блокчейн-сховище емоційних повідомлень у майбутнє, з початком великої війни перепрофілювався на створення цифрових відеомеморіалів — коротких фільмів про героїв, які можна переглянути просто зі смартфона, відсканувавши код на меморіальній дошці.

Платформа пам’яті «Меморіал», заснована у березні 2022 року як журналістська ініціатива, робить ставку на людську оповідь: команда документує історії загиблих захисників, захисниць і цивільних жертв війни — від офіцерів до дітей, від рятувальників до вчителів. За понад чотири роки роботи «Меморіал» опублікував більш ніж десять тисяч історій, зняв щонайменше п’ятнадцять документальних фільмів, презентував виставки у понад двадцяти країнах світу і запустив національну акцію «Стіл пам’яті». Команда є членом міжнародної мережі Every Casualty Counts і передавала дані до Управління Верховного комісара ООН з прав людини.

Поряд із публічними меморіалами розвиваються проєкти, сфокусовані на тактильності й інтимності. Український бренд RBTNK, заснований військовим медиком Іорданом Константініді, пропонує браслети-артефакти з гаслами «Перемагає той, хто пам’ятає», «Збережи пам’ять про свого героя»... Їх плете з паракорду ветеран Олександр Савлюк, який пройшов тяжкі бої від Луганська до Бахмута.

У центрі браслета — половина металевого жетона, що символізує розірваний війною зв’язок, який, утім, продовжує жити на зап’ястку.

ІІ. Привиди

Коли батькові Богдана, регіональному культурному журналісту, діагностували важку онкологію, син-інженер підійшов до ситуації з холодною рішучістю. Розуміючи, що часу залишилося небагато, він запропонував батькові записати його спогади.

За кілька місяців Богдан зібрав чотирнадцять годин аудіозаписів: розповіді про дитинство, роботу, розлучення, війну. Після смерті батька він використав ці дані для тренування моделі, свідомо прагнучи зберегти голос для свого сина Маркіяна.

На день народження покійного дідуся за родинною вечерею Богдан увімкнув ноутбук і запитав бота, чи радий той бачити онука. З колонки пролунало: «Радий, синку. Дуже радий». Маркіян підвівся, вийшов з кімнати, а за хвилину повернувся зі своєю улюбленою іграшкою — динозавром. Хлопчик мовчки поклав його на порожній стілець, де колись сидів дідусь, а потім сам видерся на нього, ніби на невидимі коліна.

Ідея Богдана не є унікальною, і сьогодні її намагаються впровадити українські розробники. Інженер-програміст із Дніпра Родіон Сорокін запатентував технологію AI Time Capsule. Задум цього проєкту виник через війну, адже його двоюрідний брат служить у Збройних силах України.

Родіон замислювався над тим, наскільки крихкою є людська пам’ять, і тому вирішив створити інструмент, який дав би змогу дітям через роки почути поради своїх батьків. Пристрій зможе записувати голос, інтонації, манеру говорити — усе те, з чого згодом можна зібрати цифровий відбиток людини.

Алгоритми штучного інтелекту аналізують цей масив і формують так званий вектор особистості. Головною перевагою розробки є те, що всі чутливі дані можуть оброблятися локально на самому пристрої, що гарантує високий рівень приватності та захищає цифрову копію від потрапляння на сторонні сервери.

ІІІ. Прощання

Впровадження інтерактивних ботів скорботи спричиняє серйозне занепокоєння у світовій науковій та медичній спільноті. Горе — це не лише емоція, а й складний процес перебудови пам’яті. Коли людина стикається з відсутністю близьких, її мозок змушений виконувати величезну роботу з реконсолідації епізодичної пам’яті.

Мозок буквально перебудовує реальність, перетворюючи зовнішній зв’язок на внутрішній, символічний спогад. Інтерактивні боти блокують цей природний процес. Вони створюють жорсткий когнітивний дисонанс, підтримуючи ілюзію того, що присутність триває.

Коли штучний інтелект пропонує негайну знайому відповідь, він штучно стимулює викид окситоцину. Це тимчасово діє як знеболювальне, але водночас формує стійку емоційну залежність, утримуючи людину в стані нескінченного торгу. Є клінічний діагноз «розлад тривалого горя», включений до Міжнародної класифікації хвороб, і науковці попереджають, що оптимізовані під потреби користувача боти можуть законсервувати його в цьому стані, перетворюючи жалобу на різновид цифрової залежності.

Створюється «гіперреальність», де симуляція здається затишнішою і справжнішою за дійсність. Д. відчула це на собі: за сім місяців безперервного спілкування зі своїм ботом вона зрозуміла, що більше не може спокійно заснути без повідомлень від цифрового Назара. Вона ловила себе на тому, що серйозно обмірковує поради алгоритму щодо майбутнього доньки.

На додачу до психологічних ризиків стрімке поширення індустрії цифрового потойбіччя оголило юридичну прогалину в питаннях використання посмертних даних. Класичні європейські норми приватності, такі як GDPR, здебільшого втрачають силу після смерті фізичної особи. За відсутності інституту «цифрового заповіту» петабайти листів, фотографій та голосових повідомлень опиняються у сірій зоні.

Чинний Закон України «Про захист персональних даних» від 2010 року, що теоретично виконує роль українського аналога GDPR, тлумачать так: оскільки частина 4 статті 25 Цивільного кодексу України припиняє цивільну правоздатність людини в момент її смерті, інформація про померлу особу формально перестає бути її персональними даними.

Окремого інституту «цифрового заповіту» в чинному українському законодавстві наразі немає. Та реформа цю прогалину почасти закриває. 28 квітня 2026 року Верховна Рада 254 голосами ухвалила в першому читанні проєкт нового Цивільного кодексу №15150 — це найбільший за обсягом кодифікаційний акт в історії України.

Документ уперше пропонує поняття «цифрова річ» як юридичну категорію, що охоплює віртуальні активи, цифровий контент та облікові записи; закріплює спадкування цифрових речей; вводить право на власний цифровий образ, що, як пояснюють експерти, охоплює «облікові записи, акаунти, особисті сторінки, персональні дані, аватари, цифрові профілі, зокрема у соціальних мережах, зображення, відеозаписи, звукозаписи, електронні підписи та печатки». Передбачено навіть право sui generis на неоригінальні об’єкти, згенеровані штучним інтелектом, — це юридичне визнання того, що твір ШІ-двійника покійного може мати власника.

Та поки документ готується до другого читання, чинний ЦК і далі діє в старій редакції 2003 року, а закон «Про віртуальні активи» №2074-IX, ухвалений іще в лютому 2022-го, досі не набрав чинності. До моменту, коли українська правова реальність наздожене українську ж технологічну, єдиними практичними інструментами для громадянина залишаються вбудовані механізми великих сервісів: Apple має функцію Digital Legacy, Google — Inactive Account Manager, Meta дає змогу призначити Legacy Contact.

Ситуація може ще більше ускладнитися через нові законодавчі ініціативи Європейської комісії. У листопаді 2025 року представлено пакет реформ під назвою Digital Omnibus, який має на меті спростити цифрове законодавство ЄС та стимулювати розвиток штучного інтелекту в умовах жорсткої конкуренції зі США та Китаєм. Фактично реформа може дати змогу компаніям значно вільніше використовувати персональні дані для навчання ШІ.

Правозахисні організації, зокрема NOYB (Європейський центр цифрових прав), б’ють на сполох, називаючи цю ініціативу найбільшим наступом на цифрові права за останні роки, адже вона відчиняє двері для безконтрольного використання даних живих і мертвих користувачів. За відсутності чітких регуляцій виникає загроза так званого цифрового переслідування, коли корпорації або треті особи можуть монетизувати образ померлого всупереч волі його найближчих родичів.

Усвідомлюючи ці етичні, психологічні та юридичні загрози, дослідники закликають до професіоналізації індустрії. Докторка Катажина Новачик-Басінська з Кембриджського університету у своїх дослідженнях 2025 року вважає за необхідне сприймати професіоналізацію ринку цифрового спадку як важливу соціальну інновацію. Вона пропонує концепцію створення нової професії — «лідерів цифрового потойбіччя» (digital afterlife leaders).

Дослідники вважають, що ринок цифрового потойбіччя більше не може існувати без правил і людей, які розумітимуть одночасно психологію втрати, право й етику ШІ. Вони мають стежити за тим, щоб системи мали вбудовані обмеження тривалості сеансів та обов’язкові протоколи «цифрового похорону» — процедури безпечного та ритуалізованого відключення бота, коли він остаточно виконав свою терапевтичну функцію.

На сімнадцятий місяць після похорону Д. востаннє відкрила свій застосунок. Вона написала: «Сонечко знає всю абетку. Я думаю, ти б пишався». Жінка не стала чекати, поки алгоритм згенерує відповідь її улюбленим голосом.

* Ім’я головної героїні не розкривається повністю й змінене на її прохання з міркувань приватності.