Нардепка Ганна Бондар: Коли в Києві з'являється зелений будівельний паркан – конфлікт уже неможливо вирішити

Столиця наприкінці минулого тижня пережила одну з найжорстокіших російських атак, сталася вона за тиждень до Дня міста. Ворог пошкодив Київську оперу, Національний художній музей, музей Чорнобиля, де проходила виставка до 40 роковин Чорнобильської катастрофи. Росія знищила Лук’янівський ринок.

Усі такі об’єкти треба буде відбудовувати. Наразі у Верховній Раді триває робота над Містобудівним кодексом – документом, який має змінити правила взаємодії між владою, забудовниками та громадянами.

Втім згадка про кодекс зникла з проєкту Антикорупційної стратегії, який НАЗК передало на розгляд уряду. Без чітких правил гри з боку держави відбудова столиці, як і будь-якої громади в Україні, може мати значні корупційні ризики.

До Дня Києва громадська ініціатива «Голка» поговорила з народною депутаткою та архітекторкою Ганною Бондар про те, як зберегти історичне обличчя столиці, чому відбудова повоєнної України потребуватиме нової культури діалогу між владою і громадянами та як її забезпечити. 

Загалом архітектори у парламенті – рідкість. Вас у Верховній Раді усього двоє – це ви та Іван Юнаков. Робота в якій сфері вам приносила більше задоволення?

Коли я працювала архітектором, ми проєктували садибні житлові будинки, реставрували сакральну архітектуру. Творча робота – найприємніша, управлінська – більш складна. Був період роботи в міській адміністрації (я виконувала обов'язки головного архітектора столиці), усі міські конфлікти так чи інакше сходяться у Департамент містобудування.

Якимось чином треба знаходити рішення, яке задовольнить різні сторони. Це складно. Зараз працюю народним депутатом – і це постійний виклик. Не всі рішення є очевидними. Буває так, що ти маєш йти по лезу і шукати баланс. І це не завжди можливо.

Київ, як і кількасот інших громад, здавна мали Магдебурзьке право – самі визначали, як управляти. Влада Києва мала і має неабиякий вплив на вигляд столиці, але все ж є правила гри, які визначає держава. Хто зараз впливає більше на те, якими будуть наші міста? 

Сфера містобудування регулюється більш централізовано. Децентралізація не завершена. Державні будівельні норми у нас одні для всіх, що для гірського села, що для столиці. 

Але кожне місто має мати свій вплив на те, яким буде його вигляд. Ми ж приїжджаємо в Харків, Київ, Львів, Одесу – і бачимо, що це різні міста. І це – чудово.

У Києві криза з містобудівною документацією, бо в очах киян нема жодного легітимного документа, на який можна спиратися. Чинний генплан сильно розбалансований. Починаючи з 2006 року, декілька тисяч земельних ділянок видали під забудову всупереч чинному генплану. Усі детальні плани територій теж йому не відповідають. Відтак цей документ для громади і фахівців став неробочим. 

Будь-яка документація – це не творча розмальовка: що хочу те й малюю. Це – розрахунковий документ. На кожного мешканця має припадати певна кількість житла і зелених зон, має бути певна щільність вулично-дорожньої мережі, щоб ми не стояли в корках. Має бути певна кількість робочих місць. 

Столиця має проєкт зонінгу центру міста, який визначає щільність та висотність забудови і за потреби там можна було б навіть визначити колір даху. Але це лише проєкт. Документ не прийнятий. І Київ несе тут більшу відповідальність, ніж влада інших міст. Чому? Є ефект столиці. Коли у Києві щось таке відбувається, то в інших громадах іде відлуння. У Полтаві з'явився підземний магазин «Перехід» після того, як у нас побудували «Метроград».

На відміну від Києва, Дніпро розробив майже всю документацію, яка потрібна. І місто за нею живе. Там дуже потужна Містобудівна рада. Воля місцевої громади і тих, хто її представляє, – критично важлива.

Ну, місцева влада може приймати рішення, шкоду від яких може відчути вся Україна. У Карпатах, де малі населені пункти, місцева рада може віддати високогір’я під побудову вітряків, а влада столиці теж не раз приймала рішення, які шокували киян. Напевно тут мала б якісь запобіжники встановлювати центральна влада, бо має бути щось, що важливо зберегти всім нам від лісів, які у Смарагдовій мережі, до пам’яток? 

Місто Київ дійсно має пам’ятки світового значення. Так, у буферній зоні об'єкта культурної спадщини ЮНЕСКО Софії Київській постійно відбуваються конфлікти із забудовниками. Згадати хоча б реставрацію готельного комплексу «Прага». 

А торік кияни побачили, як в одну мить знесли історичну будівлю – садибу Зеленських. Після цього в медіа почали обговорювати, а чия це відповідальність – влади міста чи центральної влади. 

Після цього я і мої колеги підготували законопроєкт, який має допомогти вирішити такі проблеми і наводить лад у регулюванні «цінної історичної забудови» (11481). 

Його правками не зіпсують до другого читання, як це часто буває?  

Надійшло близько тисячі правок. Змістовних, щоправда, небагато, але вони цікаві. Треба розуміти, що законопроєкт виник під час роботи тимчасової слідчої комісії, яка аналізувала особливості роботи столиці під час війни. На окремому засіданні ми розглядали питання масового знищення цінної історичної забудови. Тоді під час аналізу законодавства я зрозуміла, що у 2020 році блок цінної історичної забудови стало неможливо захищати. Під охороною зараз тільки пам'ятки. 

Пам'ятки – це об'єкти, які внесені в Державний реєстр нерухомих пам'яток України, вони бувають місцевого значення, національного значення. А цінна історична забудова – це, по суті, історичне тло, на якому розкривається будь-яка пам'ятка. Взяти будь-яку подільську вулицю. Традиційна забудова переважно кінця ХІХ – початку ХХ століття. На вулиці може бути лише дві пам'ятки, але все інше – це і є цінна історична забудова, яка створює дух Подолу. 

Якщо раніше така забудова регулювалася державними будівельними нормами, і позначалася в історико-архітектурно-опорному плані, де місто могло встановити певні режими забудови для таких територій, то у 2020 році було сформоване таке законодавче поле, яке дозволяє втратити цей величезний масив об'єктів.

І от саме цю помилку має виправити законопроєкт, який готується до другого читання. Під час обговорення в кожній громаді місцева рада зможе встановити перелік і порядок використання цінної історичної забудови.

Тоді інвестор, коли бере такий об'єкт, одразу розуміє, що можна з ним робити. Так він убезпечений від ризиків і розуміє, що можна знести, а що чіпати – зась. Тоді і кількість протестів зменшиться.

Ви зі спільноти архітекторів, яка навчається зокрема в художніх академіях на прикладах кращих митців. Але так виходить, що вихідці з цієї спільноти потім дотичні до руйнування історичної забудови й зведення якихось модерних споруд. Чому так відбувається? 

З одного боку, архітектор – творець, з іншого боку, архітектор працює в усталеній системі відносин. Світова практика показує, що десь 90% – це малі іменні майстерні архітекторів, де працює на постійній основі від 5 до 15 фахівців. А 10% – це потужні бюро, які в основному займаються проєктуванням залізничних вокзалів, аеропортів, великих інфраструктурних об’єктів.

Якщо бюро названо моїм ім'ям, то я зважаю на свою репутацію під час побудови кожного об'єкту, я хочу робити гарну архітектуру. Модель проста – чим краще я роблю, чим більше мене знають – тим більше до мене приходять.

В Україні на зламі ХХ і ХХІ століть у будівельних організаціях почали формувати проєктні відділи всередині своєї структури. Там працюють на зарплаті «no-name» архітектори. Відповідно, репутаційні втрати несе забудовник, а не архітектор. Люди, які залежать від зарплати, залежать від думки свого роботодавця і, відповідно, не такі «строптиві», як вільний архітектор.

Загалом архітектура – це вільна професія, як і письменники, композитори, лікарі, адвокати. Той хто має репутацію, той має гарно заробляти. Не йдуть люди до поганого лікаря. У вільних професіях утворюються органи, які займаються саморегулюванням. Раніше їх називали цехами – цехи художників, архітекторів…

Вони визначають, яким є достатній і високий рівень професіоналізму, а також мають право на «чистку» своїх рядів. Тут важливу роль буде грати не лише професійна спільнота, а й законодавча рамка, яка сприяє або блокує розвиток спільноти.

В Україні критична проблема із захистом авторських прав архітекторів. Скандальна містобудівна «реформа», яку просувала народна депутатка Олена Шуляк, пропонувала повністю усунути архітекторів як суб’єктного гравця на догоду забудовникам. Нівелювання авторського права ми бачимо і зараз на прикладі Квітів України – будівлю в центрі міста зруйнували. Архітектор у цій справі дійшов до Верховного Суду. І Квіти України – не єдиний унікальний об’єкт. Є ще всім відома Летюча тарілка. Як захистити такі будівлі й авторське право архітекторів?

Конституція нам гарантує право на творчість будь-якої особи і також захист прав інтелектуальної власності. Містобудівна «реформа» (проєкт 5655), яку так і не підписав президент, передбачала, що на старті договору підряду автор відмовляється від всіх майнових авторських прав на користь замовника. Тобто, далі і з його проєктом, і з будівлею можна було зробити будь-що і використовувати архітектурні рішення в будь-який спосіб.

Такі норми протирічать і Бернській конвенції, і Конституції, і здоровому глузду. Розвиток творчих професій, гарантії захисту прав інтелектуальної власності дають поштовх винахідництву, і як наслідок – розвитку економіки, а також роблять людей трохи більш щасливими. Тому ми маємо оберігати авторські права, цінувати авторів, ставати на захист честі і репутації творців.

Зараз у нас на Подолі стоїть питання, що робити з Гостиним двором. Київрада просила уряд передати цю будівлю місту. Як вирішити це питання і що робити з будинками в історичному центрі Києва, які приватні власники самі ж доводять до знищення?

Якщо власник погано відноситься до пам'ятки, тобто, якщо це об'єкт культурної спадщини, то держава має переважне право на викуп цієї будівлі. Але держава не має на це грошей і треба розуміти, що їй це майно треба не лише викупити, а й утримувати. Що тоді робити? Знову продавати? Зареєстровано законопроєкт, який дозволяє громадам викуповувати такі пам’ятки, бо зараз такого права немає. 

Щодо Гостиного двору, то з 2021 року його передали на баланс Національному заповіднику «Софія Київська». Ми до повномасштабного вторгнення встигли провести обстеження, як будівлі, так і Контрактової площі, громадська організація «Урбанина» на замовлення Мінкульту розробила концептуальні пропозиції щодо майбутнього використання будівлі як багатофункціонального центру, в якому мають бути як культурні, так і торгові площі, як Сукенніцє в Кракові. Концепцію представили в Могилянці. 

Перед широкомасштабною війною вдалося законсервувати будівлю і тому вона вже не руйнується далі. Для реставрації Гостиного двору і благоустрою Контрактової будуть потрібні спільні зусилля і держави, і міста, адже необхідно буде узгодити наміри і проєкти організації будівництва.

А що робити з Поштовою площею, де хотіла побудувати торгово-розважальний центр компанія, пов’язана із «завгоспом» Януковича Андрєм Кравцем, і де знайшли вулиці часів Київської Руси?

Рішення вже давно прийнято, його треба реалізувати. Ще в 2018 році Верховна Рада України прийняла Постанову «Про збереження історико-культурної спадщини на Поштовій площі у місті Києві», в якій вказала, що треба зробити. Уряду необхідно  забезпечити створення Національного музею «Центр Середньовічного Міста» на території відкриття пам’ятки на Поштовій площі у місті Києві.

Наразі триває гра у гарячу картоплю – всі кивають одне на одного: місто не розриває інвестиційний договір, держава не створює музей, бо під час війни не можна утворювати нові державні установи. Дуже сподіваюся, що питання створення державного національного музею таки вирішать.

Для того, щоб зберегти археологічні знахідки на Поштовій кияни не просто створили музей. Одна з активісток голодувала кілька тижнів. У нашому місті є дуже багато спільнот активістів, які захищають Протасів Яр, Осокорки, урочища Китаїв, Теремки  та інші важливі для киян місця. Коли ми говоримо про Осокорки, то там уже обговорювали можливе протистояння, в якому можуть взяти участь і представники «Гонору», і представники «Азову». Як мінімізувати ризик протестів після війни?

Запит на справедливість зріс, і ми маємо розуміти, що частина воїнів вже повернулася з фронту – це ветерани. І їхня кількість зростатиме. Ми не маємо права не чути громадян. І це – це одна причина, чому нам потрібен Містобудівний кодекс. Робота над ним триває не перший рік, залучені асоціації, зокрема, місцевого самоврядування, гільдії, різні спільноти, представники міністерств, народні депутати. Наразі концепція розроблена, представлена на профільному Комітеті, а ми працюємо над законопроєктом.

Ми закладаємо публічну участь у процесах містобудування в основні положення Кодексу. Це – основоположний принцип. Процедури будуть деталізовані. Без цього Україна далі рухатися не зможе. Взаєморозуміння має народитися на етапі обговорення. 

І знаєте, тут є досвід супер ліберального міста Нью-Йорк. Я читала їхній Адміністративний кодекс, там дуже гарно виписані всі процедури.

Обговорення з громадою мають починатися не тоді, коли з’являється зелений паркан. Це вже запізно. На цьому етапі конфлікт дуже складно вирішити. Етап «паперової війни» – простіший. Це коли вносяться зміни до містобудівної документації, документації з просторового планування.

В Україні, щоб дізнатися, чи біля мого дому планують якийсь детальний план території, я маю щодня заходити на сайт міськради і шукати новину. А може, хтось починає робити детальний план території? У розвинених демократіях місто проактивно звертається до мешканців. Новина не просто буде на сайті, містяни отримають листи із запрошенням на слухання. 

Там є квартальні комітети. Це щось на зразок наших органів самоорганізації населення. Так от, якщо зміна у зонуванні стосуватиметься якогось із кварталів, то комітет цього кварталу є обов'язковим учасником громадських слухань при розгляді. Квартальний комітет проводить слухання в своєму кварталі, без їхнього протоколу не може йти процедура.

І далі процедура виписана дуже детально. Наприклад, скільки хвилин може виступати представник квартального комітету на засіданні Планувальної комісії, за скільки днів до засідання має прийти запрошення до квартального комітету, тощо.

У Києві немає квартальних комітетів, але у нас поширені об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. Щодо органів самоорганізації населення по Україні, то вони десь є, а десь – немає. А вони мали б стати у процедурі невід’ємною стороною обговорення. Тоді зміниться підхід і не буде легенд (і не легенд) про «проплачених активістів». Таке явище просто зникне, бо йтиметься про  мешканців, які проживають на цій території. Тобто тут зростає роль громадян. 

Але ці громадяни, безумовно, повинні бути проактивними. Вони мають дбати про довкілля, в якому вони проживають. Щоб воно було для них комфортним. Моя задача, як законотворця, дати рамку, яка спонукає залучати людей на дуже ранній стадії до обговорення. Це буде корисно для всіх.

Це може, до речі, не лише мінімізувати конфлікти, а й мінімізувати корупційні ризики. Чому тоді уряд виключив згадку про Містобудівний кодекс із проєкту Антикорупційної стратегії? Ми бачили, що в цей документ, коли його напрацьовували у НАЗК, намагалися проштовхувати норми скандальної містобудівної «реформи» 5655. Серед фахівців, які напрацьовували документ, були помічники Олени Шуляк. 

Мені здається, що уряд недооцінює зміни, які відбулися в суспільстві під час війни, інвестиційні ризики, які існують в містобудівній сфері. Якщо спитати у будь-якої зі сторін в містобудуванні – мешканців, фахівців, забудовників, міську владу та міністерство «хто себе почуває добре», то виходить, що добре тільки міністерству, всі інші сторони чітко артикулюють: нам потрібні системні і комплексні зміни. І робота над кодексом демонструє і ці зміни, і нові підходи, і публічний демократичний процес. 

Громадська ініціатива «Голка» створила мапу «Києве мій, романтичний», де можна ставити серця у тих місцях, які хотілося б зберегти. Яке місце в столиці ви вважаєте найбільш романтичним?

Софія Київська. Мене мама водила сюди гуляти, коли я була в дитячому садку та й в школі. Перший мій етюд був з натури верби, яка тут росте. Для мене це місце сили.

Якщо ж говорити про найромантичніші місця, то це Пейзажна алея та Андріївський узвіз. Там прогуляні всі уроки, які тільки можна. Там були перші поцілунки. Там пройшла юність – шлях дорослішання між школою та Академією мистецтва – гітара, кава, вино.