"Сподівалися, що він у полоні": спогади сестри спецпризначенця "Омеги", який витягнув тіло побратима з окупації

"Усе буде добре, все буде класно, не переживайте", – саме таку фразу від брата найчастіше чула старша сестра Діана Мельник. Костянтин завжди був на позитиві та йшов до своєї мети: у 2025 році перевівся у Центр спеціального призначення "Омега", куди мріяв потрапити ще з часів АТО.

Костянтин Суходольський, "Сухий", майже все свідоме життя присвятив війську, доводячи свою сміливість, – витягнув тіло побратима з окупованої території та сам одного разу був за крок від смерті. Він мріяв про сім'ю та щасливе майбутнє своєї країни, але 12 січня 2026 року герой загинув через обстріл російської артилерії на Донеччині.

Його старша сестра Діана Мельник у рамках проєкту "Життя після втрати" розповіла 24 Каналу про нелегкий шлях Костянтина у війську, його бойові виходи та мрії, здійснити які він так і не встиг.

Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

"Бачив себе тільки там": про складний шлях Костянтина у війську

Діана згадує, що з самого дитинства Костянтин був дуже енергійним і завжди прагнув розвитку. Ще зі шкільних років він захоплювався футболом і брав участь у різних турнірах.

Після початку АТО у 2015 році 21-річний Костянтин розпочав строкову службу в лавах 22-ї окремої бригади НГУ, яка тривала рік. Згодом він підписав контракт ще на три роки.

Коли вже закінчився контракт, то він хотів продовжити військову справу далі, бо бачив себе тільки там. Йому подобалось усе, пов'язане з військом,
– зазначила сестра.

Костянтин хотів перевестися в іншу частину Центру спеціального призначення "Омега" НГУ. На жаль, за станом здоров'я його туди не взяли, тому чоловік повернувся до цивільного життя.

Важливо! Закликаємо читачів підтримати петицію за посиланням про присвоєння почесного звання Героя України (посмертно) старшому лейтенанту Суходольському Костянтину, "Сухому". До завершення збору голосів залишилося всього п'ять днів. Пам'ятаймо героїв!

Спершу він працював ріелтором у Києві, але зрозумів, що ця професія йому не до душі. Костянтин повернувся у рідне село Комарівка, що на Київщині, де працював на фабриці.

Костянтина завжди тягнуло до війська / Фото надані 24 Каналу

Водночас його не покидало бажання приєднатися до "Омеги". Чоловік проходив медичну і фізичну підготовки. Однак, зазнавши травми на роботі, цю мрію вимушено відклав.

"Лише Костя зголосився": про дивовижну операцію на окупованій території

Зі спогадів Діани, повномасштабне вторгнення стало останньою краплею для брата – 25 лютого 2022 року Костянтин зібрав усі речі та ліки в рюкзак і поїхав до частини, де проходив строкову службу. Там він був до червня 2022 року, поки українські захисники не звільнили Київську область.

Оскільки "Сухий" завжди хотів бути корисним і не міг сидіти на одному місці, того ж місяця він перевівся до Першого батальйону 4-ї бригади оперативного призначення НГУ "Рубіж", в складі якого брав участь у боях на Донеччині.

На початку служби там Костянтин одразу продемонстрував свою мужність і відданість військовій справі. Одного разу бригада "Сухого" потрапила під обстріл, внаслідок якого загинув наймолодший побратим – йому було всього 18 років. На жаль, тіло залишилося на окупованій території.

Коли командир зібрав усіх і сказав, що потрібно йти і витягнути тіло, тільки Костя сказав, що піде разом із командиром. Уночі вони вдвох пішли і дістали тіло побратима, ризикуючи власним життям,
– поділилася сестра.

"Сухий" дістав тіло побратима, ризикуючи життям / Фото надане 24 Каналу

"На волосині від смерті": про перше бойове поранення

Згодом, у 2023 році, Костянтин отримав перше бойове поранення на Бахмутському напрямку. Він був на волосині від смерті – під час ворожого гранатометного обстрілу з 10 осіб йому одному прилетів уламок у шию за 2 міліметри від сонної артерії.

Спершу "Сухий" не зрозумів, що поранений. Намагався переконати побратимів, що з ним все добре, але ті побачили кров і вмовили його поїхати на евакуацію. Костянтина привезли до лікарні в Дніпрі, де йому зробили операцію.

Він подзвонив по відеозв'язку і я побачила, що в нього перемотана шия, кров на обличчі. Він з усмішкою сказав: "Все нормально, нічого страшного, батькам поки нічого не кажи",
– пригадала Діана.

Після місяця реабілітації Костянтин повернувся в стрій і продовжував виконувати бойові завдання.

Сестра пригадує, що він не любив ділитися деталями, ніколи не розказував про те, що в нього відбувається. Брату було найголовніше, щоб його сім'я за нього не переживала.

Брат рідко ділився з сестрою деталями з фронту / Фото надане 24 Каналу

"Перший робочий день у День народження": про омріяний бойовий шлях в "Омезі"

У жовтні 2025 року Костянтин, вже як лейтенант, нарешті перевівся до Центру спеціального призначення "Омега" Національної гвардії України, куди мріяв потрапити довгий час.

Перший робочий день в "Омезі" у нього був 24 жовтня, на його День народження. І він був дуже задоволений тим, що перевівся туди. Був задоволений і командою, і своїми хлопцями,
– розповіла Діана.

З того часу йому частіше вдавалося приїжджати додому, майже кожні вихідні. У листопаді 2025 року Костянтин востаннє приїхав до рідних і розповів, що проходитиме навчальні курси оператора безпілотників.

Однак дорогою назад до Києва він подзвонив мамі і сказав, що все скасовується, бо йому потрібно їхати на Покровський напрямок.

Сестра зазначила, що в складі "Омеги" він виконував складні бойові завдання – виходив на зачистки та брав участь у контрнаступах. Через це брат часто міг дзвонити і попереджати, що кілька днів не буде виходити на зв'язок.

Коли він перевівся в "Омегу", запевняв, що все буде добре, бо вже більше не бігатиме по посадках. Однак виявилось, що все зовсім не так, як він казав,
– зазначила сестра.

Востаннє Діана розмовляла з братом на Новий рік. Вони обмінялися привітаннями і наступні дні лише переписувалися.

"Була надія, що він живий": про загибель на завданні

Останнє повідомлення Костянтин написав мамі 10 січня. Повідомив, що все буде добре, але не так, як планувалося. На наступний день він з побратимами пішов на завдання, і вже не виходив на зв'язок.

11 січня 2026 року Костянтин загинув у районі села Родинське, Донеччина. Його група потрапила під вогневе ураження противника та вступила в стрілецький бій. Внаслідок інтенсивного вогню артилерійським озброєнням, "Сухий" отримав поранення, несумісне з життям.

На другий день до сім'ї приїхали з військової частини і сказали, що Костянтин безвісти зниклий за особливих обставин. Оскільки був стрілецький бій, ніхто не був впевнений, чи живий він, чи загинув, і де є тіло. Лише 22 січня тіло героя вдалось забрати.

Хоча після сповіщення, що він безвісти зниклий, у нас була ще надія, що він, можливо, потрапив у полон, бо точної відповіді, що він загинув, ми не отримали. У нас була ще надія, що він живий,
– розповіла Діана.

24 січня 2026 року Костянтину присвоїли військове звання "старший лейтенант" (посмертно).

"Не зможу змиритись до кінця життя": про життя після втрати

Сестра Костянтина ділиться, що вона досі не може прийняти гірку реальність. Їй здається, що брат зараз на важливому завданні і не може подзвонити чи написати. Тим часом її батьки щодня ходять на кладовище.

Не знаю, можливо, так просто легше, але змиритися з тим, що його немає, мабуть, не зможу до кінця життя,
– підкреслила Діана.

Вона пообіцяла собі виконати мрію брата – поїхати на футбол на стадіон "Олімпійський". Ще до початку повномасштабного вторгнення Костянтин разом з двоюрідним братом Ігорем був там на матчі, і він хотів знову туди потрапити.

Також Костянтин мріяв про сім'ю і дітей, хотів придбати власне житло. За 4 місяці до загибелі він познайомився з дівчиною, але так і не встиг побудувати з нею майбутнє.

За словами Діани, брат завжди казав, що пішов воювати, щоб захищати своїх рідних – батьків, сестру та племінниць. Саме тому жінці зараз допомагають триматися її діти.

Костянтин з сестрою та племінницею / Фото надані 24 Каналу

Діана зазначила, що хоч Костянтин був молодшим, завжди поводився як старший: вона могла підійти до нього попросити пораду, а він часом "вичитував" її і казав, як краще зробити.

"Він завжди любив, щоб усе було по-правильному. Завжди був добрий. Усім завжди допомагав, ніколи не відмовляв у допомозі. Він, мабуть, більше думав про когось, ніж про себе", – підсумувала вона.

Підготуватися до втрати рідної людини неможливо. Однак Діана впевнена, що усі, хто загинув на фронті, боролись за те, щоб українці мали змогу жити. Як би важко їй не було, вона старається нести пам'ять про брата та розповідати про нього майбутньому поколінню.