«Цугцванг» для Кремля»: Washington Post оцінив український успіх на фронті

Повномасштабна війна Росії проти України, яку в Кремлі планували завершити за кілька тижнів, триває вже понад чотири роки. За цей час міф про «непереможну російську армію» остаточно розвіявся, а сама Росія опинилася в ситуації, яку шахісти називають цугцвангом – коли будь-який наступний крок лише погіршує становище гравця. Про це повідомляє «Главком» з посиланням на Washington Post.

Поки кремлівський диктатор Володимир Путін змушений дедалі більше часу проводити у підземних бункерах через загрозу ударів БпЛА, Україна продовжує нарощувати свій військово-технічний потенціал та спростовувати заклики до капітуляції. Про це у своїй свіжій аналітичній колонці для The Washington Post пише лауреат Пулітцерівської премії, політичний оглядач Джордж Вілл.

Джордж Вілл розпочинає свій аналіз із нагадування про події 15-місячної давнини. Тоді під час емоційної розмови в Овальному кабінеті Дональд Трамп фактично вимагав від президента Володимира Зеленського капітуляції, заявив: «У вас немає карт на руках», натякаючи на абсолютну невідповідність ресурсів України та РФ.

«Чи була Україна тюльпаном, що зіткнувся з бульдозером? Якийсь тюльпан. Переоцінений бульдозер», – іронізує оглядач WP.

Реальність виявилася геть іншою. Протягом поточного року Росія змогла захопити заледве 0,04% українських територій, а за підсумками квітня війська Путіна взагалі зафіксували чисту втрату раніше контрольованих позицій.

За оцінками видання The Economist, людські втрати РФ за роки агресії вже склали близько 3% від усієї довоєнної чисельності російських чоловіків військового віку (вбиті та поранені).

Журналісти наводять історію російського військовополоненого – колишнього наркозалежного з титановими пластинами в черепі та ампутованою частиною руки, якого кинули на фронт без підготовки. У середовищі окупантів дедалі чіткіше усвідомлюють, що Кремль використовує війну як інструмент утилізації «небажаних» верств населення – бездомних, в'язнів та бідних.

Технологічний прорив у сфері безпілотних систем радикально змінив характер бойових дій. Автор порівнює нинішній етап із Першою світовою війною, зокрема з кривавою битвою на Соммі 1916 року. Проте є суттєва різниця: масовані піхотні атаки минулого замінили високоточні технології.

Зараз російська армія діє малими «інфільтраційними групами», які намагаються підкрастися до окремих будівель чи лісосмуг під прикриттям артилерії. Вони змушені прориватися крізь наднебезпечну «зону вбивства» завглибшки 20 миль (близько 32 км), яка насичена українськими дронами. Умови настільки жорсткі, що логістика окупантів паралізована – росіяни часто не ризикують пускати трасою більше ніж дві вантажівки одночасно. Навіть тижні штурмів та сотні життів працездатного населення РФ витрачаються заради клаптиків землі розміром із Національну алею у Вашингтоні.

Найбільшим стратегічним прорахунком Кремля стало перенесення війни на власну територію. Переляк перед українськими безпілотниками змусив Путіна суттєво скоротити публічну активність, уникати улюблених резиденцій та проводити більшість часу в підземних захищених бункерах. Навіть традиційний парад на Красній площі 9 травня скоротили до рекордних 45 хвилин через страх ударів, а Володимир Зеленський оголосив, що Україна просто «дозволить» Москві провести цей захід.

Аналітики порівнюють регулярні українські атаки на тилові об'єкти РФ зі знаменитим американським «рейдом Дулітла» на Японію у квітні 1942 року. Тоді бомбардування не завдало нищівних руйнувань, але повністю підірвало психологічне відчуття невразливості агресора та змусило його витрачати дефіцитні ресурси на внутрішню оборону.

Сьогодні приблизно 70% населення Росії перебуває в зоні досяжності українських БпЛА (в радіусі 1200 миль), а навесні кількість українських транскордонних ударів вперше перевищила кількість російських атак.

Колишні високопосадовці РФ у коментарях європейським інституціям визнають, що російська економіка та суспільство увійшли у стадію «негативної рівноваги»: система тримається купи лише за рахунок щоденного руйнування власного майбутнього потенціалу. Тим часом Україна демонструє стійке військове відродження, доводячи, що саме вона має на руках кращі карти для фінальної партії.