Чи вистачить Україні людей для перемоги, відбудови? Чесно про безробіття, міграцію і демографію

Сьогодні багато розмов про демографічну ситуацію і все, що з нею пов’язано. Як колишній голова Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, яка була ліквідована на угоду уряду Миколи Азарова після мого арешту в Празі, я хочу привернути увагу не тільки до мігрантів чи демографію про що сьогодні багато пишуть, а трохи ширше подивитись на проблему. 

Україна входить у вирішальний етап війни й відновлення з проблемою, яка може виявитися не менш небезпечною, ніж руйнування інфраструктури чи бюджетний дефіцит. Йдеться про людський капітал – чисельність населення, якість робочої сили, професійну структуру, міграцію, народжуваність, здоров’я, освіту та здатність суспільства відтворювати себе. А також для чого і де все це буде потрібно. Я поділяю стурбованість демографів і громадських діячів в цьому плані.

Зараз ринок праці вже не можна аналізувати лише через показник безробіття. Українська реальність значно складніша: одночасно існують безробіття, дефіцит кадрів, міграційні втрати, мобілізаційне вилучення частини працездатного населення, регіональні дисбаланси, зростання зарплатного тиску на бізнес і демографічне старіння. Саме тому головне питання звучить так: чи вистачить Україні людей для перемоги, відбудови й економічного розвитку?

Не безробіття, а дефіцит людей – нова реальність ринку праці

Класична логіка ринку праці передбачає, що в час коли економіка слабка, зростає безробіття; відновлюється – збільшується попит на працівників. В Україні ця схема більше не працює в чистому вигляді. Війна створила парадоксальну ситуацію: з одного боку, частина людей не має стабільної роботи, з іншого – бізнес масово скаржиться на нестачу працівників.

За оцінками НБУ, ситуація з пошуком кваліфікованих кадрів у 2025 році дещо поліпшилася, але залишалася напруженою. Нацбанк очікував поступове зниження безробіття – близько 11% у 2025 році, 10% – у 2026 році та 9% – у 2027 році. Водночас регулятор прогнозував, що реальні зарплати у 2025 році зростуть приблизно на 6%, а у 2026–2027 роках – на 4-5% щороку. Це означає, що попит на працівників залишається високим, а конкуренція роботодавців за людей – жорсткою. 

Але зниження безробіття не означає автоматичного оздоровлення ринку праці, а навпаки, воно може свідчити про те, що робочої сили стає менше. Частина людей виїхала за кордон, мобілізовані чи перебувають на тимчасово окупованих територіях, втратили здоров’я або професійну придатність. Деякі економічно неактивні через догляд за дітьми, літніми родичами, психологічні наслідки війни чи неможливо знайти роботу відповідно до кваліфікації. Тому сучасний український ринок праці – це вже не просто ринок вакансій і резюме. Це поле боротьби за людський ресурс.

Демографічний обвал як найбільша довгострокова загроза

Станом на квітень 2026 року найбільш реалістична оцінка така: на підконтрольній Україні території проживає приблизно 28–30 млн осіб, базова оцінка – близько 29 млн. Саме таку цифру називають демографи: 29 млн ± 1 млн, більшість з них схиляється радше до нижньої межі цього діапазону. 

Але є різні способи обрахунку:

Станом на січень 2026 року за кордоном залишалися понад 5,5 млн українських біженців. Eurostat фіксував 4,40 млн осіб з України під тимчасовим захистом у ЄС на 28 лютого 2026 року.  Тому найкоректніша відповідь: сьогодні в Україні реально проживає близько 29 млн людей (десь таку цифру приводить і Інститут демографії НАНУ), а якщо рахувати ширше – разом із частиною населення на окупованих територіях та з урахуванням міжнародних статистичних методик – фігурують оцінки приблизно 33–34 млн. Офіційний перепис не проводився з 2001 року, тому всі сучасні цифри є оцінками з помітною похибкою. 

Згоден, що демографічна ситуація в Україні є критичною. За оцінкою UNFPA, з 2014 року населення України скоротилося приблизно на 10 млн осіб, а рівень народжуваності впав нижче 1 дитини на жінку. Це прямо загрожує людському капіталу та сталому розвитку країни. Особливо тривожними є показники народжуваності та смертності.

За даними, оприлюдненими на основі статистики Мін’юсту, у 2025 році в Україні було зафіксовано 485 296 смертей; на одного новонародженого припадало приблизно троє померлих. 

Це вже не просто демографічна криза, а ситуація, коли природне відтворення населення фактично не забезпечує майбутньої чисельності працездатних поколінь. Якщо тенденція збережеться, Україна матиме дедалі менше молоді, дедалі більше літніх людей і вищий тиск на пенсійну, медичну та соціальну системи.

Демографія – це не «соціальна тема» в другому ряду державної політики. Це основа економічної безпеки. Країна може мати промислову стратегію, інвестиційні плани, інфраструктурні проєкти, але без людей усе це залишиться на папері.

Міграція. Тимчасовий виїзд може стати постійною втратою

Мільйони українців залишили країну після початку повномасштабної війни. За даними UNHCR/IOM, станом на кінець 2025 року в Україні було близько 3,7 млн внутрішньо переміщених осіб. 

Окремий виклик – українці за кордоном. Чим довше триває війна, тим більша ймовірність, що тимчасова міграція стане постійною: діти інтегруються в іноземні школи, дорослі знаходять роботу, родини облаштовують життя. Повернення перестає бути автоматичним сценарієм. Водночас інтеграція українських біженців у європейські ринки праці вже відбулася частково. UNHCR (УВКБ ООН – Агентство ООН у справах біженців) наводив дані дослідження, згідно з яким 57% українських біженців у Європі працюють, хоча їхня зайнятість усе ще на 22 процентні пункти нижча, ніж у громадян країн, до яких потрапили наші. 

Для України це подвійний сигнал. З одного боку, українці демонструють високу адаптивність і працездатність. З іншого – що успішніше вони інтегруються за кордоном, то складніше буде повернути їх без безпеки, житла, гідних зарплат, шкіл, медицини та перспектив для дітей. Повернення людей не можна забезпечити патріотичними закликами. Потрібна конкурентна якість життя.

Старіння населення і тиск на державні фінанси

Демографічна криза неминуче вдарить по державних фінансах. Менше працівників – це менше податків і внесків. Більше літніх людей – більше пенсійних і медичних видатків. Якщо не змінити модель зайнятості, продуктивності та соціальної політики – Україна ризикує отримати хронічний розрив між потребами соціальної системи та можливостями економіки.

Цей ризик посилюється бюджетним навантаженням воєнного часу. НБУ припускав, що дефіцит бюджету у 2026 році становитиме близько 19% ВВП, а міжнародна допомога й надалі відіграватиме ключову роль у його фінансуванні. Отже, демографічна криза прямо пов’язана з макрофінансовою стабільністю і, якщо економіка не зможе створити достатню кількість продуктивних робочих місць, держава дедалі більше залежатиме від зовнішнього фінансування.

Освіта, здоров’я і продуктивність як прихована сторона ринку праці

Український ринок праці страждає не лише від нестачі людей, а й від проблем якості людського капіталу. Війна погіршила доступ до освіти, зруйнувала школи, посилила освітні втрати, психологічне навантаження і нерівність між регіонами.

Світовий банк оцінював, що війна спричинила значні освітні втрати: середні результати PISA (міжнародне дослідження якості освіти, яке координує Організація економічного співробітництва та розвитку) знизилися на 38 балів між 2018 і 2022 роками, що приблизно відповідає втраті двох років навчання. Також Світовий банк оцінював рівень бідності у 2025 році майже у 37% проти 20% у 2021 році.

Це має прямий зв’язок із майбутнім ринку праці. Діти, які сьогодні втрачають якісну освіту, завтра стануть менш конкурентними працівниками. Люди, які живуть у бідності, мають гірший доступ до медицини, навчання, цифрових навичок і професійної мобільності. А країна з низькою якістю людського капіталу не може будувати економіку високої доданої вартості. Тому ринок праці майбутнього формується не лише службами зайнятості. Він формується у школах, лікарнях, університетах, громадах і родинах.

Головні ризики для розвитку України

Перший ризик – дефіцит робочої сили. Відбудова потребуватиме будівельників, інженерів, енергетиків, логістів, лікарів, освітян, ІТ-фахівців, управлінців, працівників промисловості та сервісів. Якщо людей не вистачатиме, відновлення буде повільним і дорогим.

Другий ризик – дисбаланс кваліфікацій. Україні потрібні не просто працівники, а працівники з потрібними навичками. Стара система професійної освіти не відповідає повністю потребам економіки війни й відбудови.

Третій ризик – міграційна втрата молоді. Якщо молоді українці пов’язуватимуть своє майбутнє з Варшавою, Прагою, Берліном чи Віднем, а не з Києвом, Львовом, Харковом, Дніпром чи Одесою, країна втратить не лише населення, а й майбутніх підприємців, інженерів, науковців, управлінців і батьків наступного покоління.

Четвертий ризик – старіння населення. Це означає менше платників податків, більше соціальних видатків і вищий тиск на пенсійну систему.

П’ятий ризик – регіональна депопуляція. Частина територій може втратити економічну базу через відтік населення. Це створить проблему не лише зайнятості, а й територіальної цілісності розвитку.

Шостий ризик – соціальна фрагментація. Ветерани, внутрішньо переміщені особи, люди з інвалідністю, жінки з дітьми, молодь, люди старшого віку – всі ці групи потребують різних моделей інтеграції в економіку. Якщо держава не створить інклюзивний ринок праці, значна частина людського потенціалу залишиться поза продуктивною зайнятістю.

Що вже робить держава і чого недостатньо

Уряд визнав масштаб проблеми. У 2024 році було схвалено Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року, яка визначає основні демографічні виклики й загрози, посилені війною, а також стратегічні цілі для їх подолання. Також було затверджено план заходів на 2024–2027 роки, де першою стратегічною ціллю визначено створення умов для міграційного приросту населення та зниження відтоку українців за кордон. У квітні 2026 року Міністерство економіки заявило про формування нової політики зайнятості та перезавантаження трудової політики як складової економічної політики держави. 

Це правильні кроки. Але проблема полягає в тому, що демографічна й трудова політика не можуть бути набором окремих програм. Вони мають стати центральною частиною нового економічного курсу України, який має опиратися на нові підходи до розвитку і розміщення продуктивних сил у повоєнний період. Це не старий марксистський підхід. Це визначення потреб і навантаження на територію, просторовий розвиток всередині країни. Це сучасний урбаністичний підхід з  позицій планування території. 

Україні потрібна не просто політика зайнятості. Потрібна національна стратегія людського капіталу.

Її перший напрям – повернення українців. Але повернення має базуватися на реальних стимулах, таких як безпека, житло, робота, освіта для дітей, медицина, доступ до кредитів, підтримка малого бізнесу, зрозумілі правила для підприємців.

Другий напрям – модернізація професійної освіти. Потрібно швидко готувати кадри для енергетики, будівництва, машинобудування, транспорту, агропереробки, оборонно-промислового комплексу, медицини, реабілітації, цифрової економіки та інженерних спеціальностей.

Третій напрям – залучення до праці всіх можливих груп населення: жінки, люди старшого віку, ветерани, люди з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи мають отримати реальні умови для зайнятості, а не лише декларації.

Четвертий напрям – підтримка народжуваності через якість життя. Грошові виплати самі по собі не вирішують проблему. Потрібні доступне житло, дитячі садки, школи, медицина, безпечне середовище, гнучка зайнятість, захист материнства й батьківства, поєднання роботи та сімейного життя.

П’ятий напрям – підвищення продуктивності праці. Якщо людей менше, кожен працівник має створювати більше доданої вартості. Це означає інвестиції в технології, автоматизацію, цифровізацію, управлінську якість і нову промислову політику.

Шостий напрям – керована імміграційна політика. Україна має чесно визнати: у середньостроковій перспективі їй може знадобитися залучення іноземної робочої сили в окремі сектори. Але це має бути не хаотична міграція, а продумана політика з інтеграцією, безпековими фільтрами та захистом національного ринку праці.

І насамкінець. Ринок праці й демографія стають центральним питанням майбутнього України. Уже недостатньо говорити лише про ВВП, інфляцію, курс гривні, бюджетний дефіцит чи міжнародну допомогу. За всіма цими показниками стоїть головний ресурс – люди.

Україна ризикує зіткнутися з ситуацією, коли гроші на відбудову будуть, а людей для відбудови – не вистачатиме. Коли підприємства матимуть замовлення, але не матимуть працівників. Коли держава матиме стратегії, але не матиме достатньої кількості молоді, інженерів, лікарів, учителів, підприємців і робітників.

Тому демографічна політика має стати політикою національної безпеки. А ринок праці – не другорядною соціальною темою, а основою економічної стратегії.

Майбутнє України вирішуватиметься не лише на фронті, у бюджеті чи на валютному ринку. Воно вирішуватиметься також у тому, чи зможе країна зберегти, повернути, навчити, працевлаштувати й мотивувати своїх людей.

Без людського капіталу не буде відбудови, модернізації, нового економічного курсу.

Однак сьогодні ще рано говорити, що нам потрібні трудові мігранти з інших країн. Сьогодні треба думати, яку економіку ми будемо розвивати у повоєнний період, прорахувати розвиток і розміщення продуктивних сил, структуру і типи поселень. Також варто знову повернутись до Генеральної схеми планування території України. Якщо ми будемо знати відповіді на всі ці питання – то всі страшилки про будівельників з Бангладеш залишаться тільки побажаннями окремих перестрашених.

Богдан Данилишин, завідувач кафедри регіоналістики Університету ім. Гетьмана, ексголова Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ