Міф про "незаплямований" історичний пантеон: сплеск антиукраїнського лицемірства в Польщі

Чергова медійна буря навколо українсько-польських відносин і політики пам'яті оголила глибоку кризу прагматизму в польському медіапросторі. Один із найавторитетніших журналістів Польщі Єжи Вуйцик проаналізував вибірковість польської історичної пам'яті та наголосив, що допомога Україні залежить не від схвалення її ідеології, це фундаментальний гуманітарний обов'язок і жорсткий геополітичний інтерес безпеки самої Польщі, який не може бути заручником історичного шантажу.

Навколо польсько-українських відносин знову вибухнула медійна буря. Чергові рішення Києва у сфері політики пам'яті викликали у Варшаві добре знайомий, прямо-таки ритуальний спектакль морального обурення. Зі сторінок газет, із соціальних мереж і телевізійних студій виливається потік менторських повчань, глибоких страждань через "українську невдячність" і застережень щодо "розтраченого кредиту довіри".

Домінувальний тон цієї дискусії незмінний: польські коментатори стають у позу єдиних праведників, безпомилкових учителів історії й моралі, які з безпечної варшавської перспективи намагаються формувати ідентичність держави, що веде боротьбу за фізичне виживання.

Уся ця публіцистична істерика не тільки повністю відірвана від реалій тотальної війни, а насамперед вражає глибоким національним лицемірством і відсутністю елементарного прагматизму.

Брехня про "боєприпаси для радикалів"

Одним із найулюбленіших аргументів у цій суперечці є уявна турбота про долю українських мігрантів і біженців у Польщі. Коментатори з удаваним виявом тривоги переконують, що рішення президента Володимира Зеленського "дають боєприпаси" польським націоналістам, "Конфедерації", "Короні" Ґжеґожа Брауна чи радикальному крилу "Права і Справедливості". Це або крайня наївність, або, що більш імовірно, неприкритий цинізм.

Представникам крайнього правого середовища в Польщі не потрібні жодні імпульси, приводи чи запрошення з боку Києва, щоб атакувати Україну чи ставити під сумнів допомогу біженцям. Для цих формацій небажання системно підтримувати східного сусіда є постійним і незмінним елементом політичної програми й електоральним паливом. Їхня мета незмінна, але гнучко адаптується під поточний наратив. Якби українська влада не надала їм історичний привід, польські радикали з такою самою ретельністю били б по економічних темах, суперечках про українське зерно, удаваним соціальним привілеям, ринку праці або вигаданим культурним загрозам. Вони використовують, що завгодно, тому що будують на цьому свій політичний капітал.

Напускний жах публіцистів, яких нібито турбує, що "постраждають ні в чому не винні люди", працює як зручна димова завіса. Він дозволяє їм писати гострі, патріотичні коментарі під прикриттям "турботи про стосунки", тоді як у реальності вони або самі піддаються тиску радикального наративу, або просто хочуть підвищити цією темою охоплення аудиторії й набрати очки всередині своєї партії.

Ба більше, покладання на українських політиків провини за те, що польський націоналіст може напасти на українського заробітчанина чи студента на вулиці Варшави або Вроцлава, є інтелектуальним і моральним трюкацтвом. За агресію польських радикалів відповідають тільки вони самі й ніхто інший. Перекладання цієї відповідальності на Київ є спробою відпустити гріхи власному, рідному екстремізму.

Європейський Союз – зовсім не клуб історичної чистоти

Другим фундаментом польського обурення є патерналістський шантаж: "Україна не увійде до Європейського Союзу з Бандерою".

Коли чуєш ці слова, які вимовляють польські політики і коментатори, важко не помітити в них разючу асиметрію й подвійні стандарти. Вимога до української держави створити бездоганний та ідеально скроєний під польську чутливість пантеон героїв на шляху до європейських структур видається незамутненим лицемірством, оскільки ми самі увійшли до них із гігантським багажем власних, вкрай похмурих і суперечливих постатей.

Польська політика пам'яті останніх десятиліть надає більш ніж достатньо доказів того, як вибірково ми ставимося до поняття моральної чистоти національних героїв.

Роман Дмовський. Головний архітектор польського націоналізму, фундамент політичної думки якого становив глибокий і системний антисемітизм. У Варшаві йому встановлено пам'ятник, його ім'ям названо кільцеву розв'язку та залізничний вокзал. Його образ є елементом офіційного державного культу. У 2004 році нікому в Брюсселі, Парижі чи Берліні не спало на думку блокувати вступ Польщі через присутність Дмовського в пантеоні батьків незалежності, попри те, що його погляди перебували в непримиренному протиріччі з повоєнними європейськими цінностями.

Свентокшиська бригада НЗС (Національних збройних сил). Формування, яке наприкінці Другої світової війни пішло на відкритий тактичний колабораціонізм з Третім Рейхом і відступало на Захід під опікою та за логістичної підтримки Вермахту, дочекалося в Третій Речі Посполитій офіційних прославлянь, участі в державних урочистостях і ветеранського статусу.

"Прокляті солдати". Культ, навколо якого побудована вся сучасна ідентичність польських правих, охоплює такі постаті, як Ромуальд Райс на прізвисько "Бурий", відповідальний за жорстокі каральні операції в православних білоруських селах на Підляшші й убивства мирних мешканців, серед яких були жінки й діти. Для наших білоруських сусідів це однозначно злочинна постать, однак польська держава не збирається відмовлятися від його міфологізації, щоб відповідати чиїмось очікуванням.

Юзеф Пілсудський і Ризький договір. Маршал Пілсудський, національна ікона, 1921 року підписав з більшовиками мир у Ризі, який де-факто означав зраду українського союзника, Симона Петлюри. Польща тоді фактично віддала Україну на поталу Москві, а це відкрило дорогу до подальшого кошмару Голодомору. Хоча Пілсудський особисто просив вибачення в українських офіцерів у таборі в Каліші – "Я прошу пробачення перед вами, панове, я дуже прошу вибачення перед вами, так не повинно було бути", – історичний факт залишається непохитним.

Європейський Союз ніколи не був і не є клубом історичної чистоти, на вході до якого спеціальна верифікаційна комісія перевіряє біографії всіх, чиїм ім'ям названо вулиці, на предмет їхньої гуманістичності. Якби це було критерієм вступу, Європейський Союз складався б сьогодні з порожніх стільців. Італія не впоралася до кінця зі спадщиною фашизму, у Франції все ще жива колоніальна тінь, Іспанія досі бореться з демонами франкізму, а Хорватія – з пам'яттю про усташів.

Кожна із цих країн тягне за собою важкі історичні кошмари, з якими справляється власними силами й у власному темпі. Висування Україні такої ультимативної умови в момент, коли вона веде боротьбу за екзистенціальне виживання, є неоколоніальною спробою диктувати суверенній державі, як саме вона має пам'ятати своє минуле.

Військовий реалізм проти моралізаторства з безпечного дивана

Польські публіцисти демонструють повну відсутність реалізму в питанні війни. Україна перебуває у стані тотальної війни, де на кону стоїть виживання її народу, культури та кордонів. Держава перед обличчям такої загрози відчайдушно потребує міфів про засновників, символів безкомпромісного опору й боротьби до самого кінця. В українській суспільній свідомості традиція УПА функціонує сьогодні майже винятково як символ незламної боротьби з Москвою, а не як відсилання до антипольської етнічної чистки на Волині. Сучасне українське суспільство, коли піднімає ці гасла, думає про солдатів, які боронять Бахмут чи Харків, а не про події понад вісімдесятирічної давнини.

Поведінка польських коментаторів, які вимагають, щоб Київ посеред екзистенціального конфлікту скроїв собі ідеальну політику пам'яті під чутливість Варшави, просто інфантильна.

Чи полегшують останні рішення адміністрації Зеленського польській стороні аргументацію й підтримку України на міжнародній арені? Звісно, ні. Вони спричиняють непотрібну напругу й ускладнюють дипломатичну ситуацію. Але це суверенні рішення України, ухвалені з думкою про її власний внутрішній фронт і про моральний дух армії.

Доросла, зріла дипломатія полягає в тому, щоб маневрувати в таких важких умовах і реалізовувати власні інтереси всупереч розбіжностям, а не в тому, щоб публічно ображатися, що сусід не реалізує наш історичний сценарій.

Прагматичний компас: ми допомагаємо людям, а не ідеологіям

У цьому величезному лісі пихатих гасел, морального шантажу та історичних розрахунків необхідно твердо ставити питання і спускатися на рівень елементарної конкретики. Для мене остаточний підсумок і фундамент цієї дискусії зводиться до простого твердження: ми допомагаємо людям, тому що вони цього потребують, а решта буде ще неодноразово змінюватися.

Ми підтримуємо Україну і приймаємо біженців не тому, що підписуємося під кожним декретом президента Зеленського, під кожною постановою місцевого парламенту або під наративом українського Інституту національної пам'яті. Ми не допомагаємо ідеологіям, прапорам чи політичним конструктам. Ми допомагаємо реальним людям, які тікають від російських бомб і потребують безпечного даху над головою. Це чистий, елементарний гуманітарний порив, який не може бути заручником історичних розбіжностей.

Водночас із суто прагматичного і геополітичного погляду, підтримка України відповідає нашому найглибшому й незмінному інтересу безпеки. Кожен знищений російський танк і кожна відбита атака на фронті під Донецьком віддаляє загрозу від польських кордонів. Це факти і реальні інтереси, а не публіцистичні розповіді про історичне примирення.

Усе інше – офіційні декларації політиків, тактичні союзи, суспільні настрої, а тим паче інтерпретації подій минулих років – це швидкоплинне. Вони еволюціонуватимуть, коливатимуться і змінюватимуться ще неодноразово протягом найближчих десятиліть.

Ставити людський порив допомоги та стратегічний інтерес власної країни в залежність від того, чи влучить Київ у цей момент ідеально в польські історичні очікування, – це крайня безвідповідальність і політична незрілість. Пора полишити роль морального наглядача і почати діяти на основі фактів та елементарної порядності.

Оригінал