Країна-бензоколонка шукає бензин

Хай вони, звісно, горять у пеклі.

Але є відчуття, що дуже скоро ця фраза може стати не просто метафорою, а логістичною проблемою, бо горіти росіянам доведеться економно, обережно, з огляду на залишки власного пального і з нервовим питанням, чи вистачить його хоча б на зворотну дорогу з пекла.

Учора Bloomberg вийшов із матеріалом про російську нафтопереробку після наших ударів, я перечитав ще кілька джерел і вирішив трохи вас потішити чимось добрим, якщо ви ще не в курсі.

Травень став рекордним місяцем за кількістю ударів по російській нафтовій інфраструктурі, було близько 30 атак, із яких щонайменше 16 припали безпосередньо на вісім із десяти найбільших російських НПЗ.

Деяким об’єктам пощастило особливо, бо їх атакували повторно, а деякі, як, наприклад, Ярославський НПЗ, отримували прильоти навіть тричі за місяць.

Вочевидь, одного ввічливого попередження там не розуміють, а технологічна думка доходить лише через повторення і гучні вибухи.

Під удар потрапляють установки, які безпосередньо відповідають за переробку нафти і виробництво конкретних видів пального. Це обладнання неможливо швидко купити чи замінити наказом губернатора або бадьорим коментарем Міненерго, бо йдеться про складні технологічні вузли, які в умовах санкцій поступово перетворюються на музей зникаючих технологій.

Наприклад, після удару 29 травня Лукойл зупинив переробку на Волгоградському НПЗ, де була пошкоджена установка, яка забезпечувала близько 40 відсотків потужності всього заводу, при тому що сам цей НПЗ торік переробив близько 5 відсотків усієї російської нафтопереробки. Тобто одним ударом із роботи було виведено близько 2 відсотків усієї переробки РФ.

Жодного миттєвого апокаліпсису, на жаль, не станеться, і зранку росія не прокинеться без бензину. Хоча сама думка, погодьтеся, досить приємна, тут важливий не завтрашній апокаліпсис, а накопичувальний ефект.

Війна для Москви поступово перетворюється на бухгалтерію руйнування. Кожен новий удар змушує обирати між армією, внутрішнім ринком, експортом, ремонтом обладнання, логістикою і політичною стабільністю.

А коли ресурсів стає менше, кожен вибір автоматично означає якусь втрату.

Спочатку Росія заборонила експорт бензину для виробників.

Потім обмежила експорт авіаційного гасу.

Тепер уже обговорюються обмеження і щодо дизельного пального.

Кожен такий крок означає скорочення експортної виручки, і тепер пожежі доводиться гасити не лише на заводах, а й у розмовах із власними регіонами.

Для країни, яка звикла вважати нафту і пальне своєю вічною страховкою, це, м’яко кажучи, ще й принизливо. Бо нафта із землі сама по собі не заправляє танки, літаки, вантажівки, тепловози і цивільний ринок.

На цьому тлі Москва вже дивиться в бік Білорусі та Казахстану як можливих джерел пального.

Ще раз, країна, яка десятиліттями розповідала всім про свою енергетичну могутність, змушена просити допомоги в сусідів лише після одного концентрованого удару по власній нафтовій галузі.

Три роки вони звикали воювати так, ніби глибокий тил існує поза війною, а заводи, порти, термінали і нафтопереробка можуть спокійно працювати, поки вони рівняють із землею наші міста.

Тому так, сьогодні ми будемо читати про обстріли, злитися, лаятися, перевіряти новини, писати близьким і знову жити всередині цієї війни.

Але ще можемо трохи, дуже сильно і без зайвих вибачень радіти тому, що наші далекобійні удари і ракети перетворили їхній нічим не прикритий глибокий тил на велику карту цілей.

І ми дедалі частіше дістаємося до того, без чого ця потворна тупа машина не може нормально їхати, літати, возити, постачати і заробляти.

А це вже не символічна відповідь, а цілком практична розмова з РФ мовою, яку вона добре розуміє.