«Ви — в розшуку»: цифрова мобілізація змінює баланс між державою та громадянином

Збройна агресія Росії прискорила процеси, які ще кілька років тому здавалися питанням далекого майбутнього. Один із них — цифровізація державного управління. Реєстри, що створювались як технічний інструмент обліку, поступово починають впливати на правовий статус людини.

Це вже не просто бази даних, а частина нової адміністративної реальності, в якій автоматизована система здатна запускати серйозні правові наслідки швидше, ніж класична юридична процедура. Де ж проходить межа між необхідністю ефективного обліку в умовах війни та ризиком підміни правової процедури логікою цифрового адміністрування?

Повістка, якої позивач не отримав

Показовою в цьому контексті виглядає історія, яку розглянув Харківський окружний адміністративний суд у справі №520/30753/25. Позивач — українець, котрий багато років проживає за кордоном.

Відкривши застосунок «Резерв+», він побачив, що в реєстрі «Оберіг» його як військовозобов’язаного оголошено в розшук починаючи з 17 березня 2025 року — за ігнорування повістки про виклик до ТЦК. Для чоловіка це стало справжнім шоком.

Згідно з матеріалами справи, харків’янин іще з 2021 року проживає в Естонії та має посвідку на постійне проживання. Про це він офіційно повідомив через застосунок «Резерв+». Однак у березні 2025 року на його українську адресу надіслали повістку, яку він фізично не міг отримати. Повістка повернулася з «Укрпошти», але в ТЦК вважали її належним чином врученою. Далі — автоматичне звернення до поліції через систему «Оберіг».

Намагаючись виправити помилку, позивач двічі — 14 та 17 жовтня 2025 року — подавав заяви через особистий кабінет військовозобов’язаного в «Резерв+». Він наголошував, що проживає поза межами України, та просив виключити з реєстру інформацію про його розшук. Однак автоматична система відхилила обидві заяви, оскільки в ТЦК не змогли їх опрацювати.

«Оберіг» спрацював за принципом: відправлено — отже вручено. Саме це стало підставою для подання людини в розшук.

Захистити свої права позивач зміг лише після того, як суд зобов’язав відповідача (ТЦК) «виключити відомості про порушення правил військового обліку з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів». І протягом усього цього часу — із березня 2025-го до березня 2026 року — тривала затяжна «війна нервів».

Рішення Феміди стало довгоочікуваним завершенням річної боротьби із системою.

Однак автоматичне внесення даних до реєстру може мати серйозні наслідки. З юридичного погляду, належне вручення повістки — ключовий елемент процедури. Якщо немає доказів того, що чоловік її отримав, неможливо говорити про порушення. Але цифрова система не враховує реальних життєвих обставин. Вона працює за алгоритмом, який не передбачає винятків. І що значно важливіше: система поступово починає штучно створювати вину людини, перекладаючи на неї весь тягар збору доказової бази. Якщо раніше саме державний орган мав довести факт належного повідомлення, то тепер громадянин дедалі частіше змушений сам спростовувати недостовірну інформацію, внесену до реєстру, причому без його відома. І це дуже небезпечний розворот адміністративної практики.

Цифровий облік: база даних чи джерело конфліктів?

Попри доволі промовисту назву, «Оберіг» не завжди виконує те, заради чого його створювали. Автоматично фіксуючи дані про військовозобов’язаних, він покликаний забезпечувати прозорий облік, оперативне оновлення інформації й ефективну комунікацію між державою та громадянами. Тобто йдеться про інструмент, який має мінімізувати помилки й гарантувати точність даних про людину.

Однак система обліку нерідко перетворюється на джерело конфліктів і правових колізій. Парадоксально, але факт: замість обіцяного захисту «Оберіг» може легко стати засобом тиску. На практиці це означає, що людина, яка перебуває за кордоном, може бути затримана після повернення в Україну через оголошення в розшук. І все це — без жодного протоколу чи постанови.

Схожі історії, які часто трапляються поза межами судових процесів, лише посилюють цю тенденцію. Іноді проблеми виникають іще й через те, що дві системи — «Оберіг» та «Резерв+» — працюють неузгоджено. Йдеться не про технічні дрібниці, а про системні вади, які безпосередньо впливають на долі людей.

Нещодавно, наприклад, знайомий киянин поскаржився на ТЦК через те, що не зміг скористатися своїм законним правом супроводжувати дружину з інвалідністю другої групи під час поїздки до Чехії, де перебувають їхні діти-біженці.

«Шлагбаум» виник не через рішення суду чи окрему постанову ТЦК, а саме через розбіжності між цифровими реєстрами: «Резерв+» показував відстрочку від мобілізації (підстава — інвалідність дружини), але в системі «Оберіг» було зазначено застарілі дані про відстрочку, строк якої давно сплив. Як наслідок — позбавлення можливості виїзду, зруйновані плани родини та додатковий стрес для дружини, якій була потрібна допомога чоловіка.

Ще один показовий випадок стосується священника, який не зміг вчасно отримати повістку: пошта повернула її назад до ТЦК. У цей час він перебував у тривалому службовому відрядженні в Німеччині, де його сім’я отримала статус біженців. Коли священник повертався в Україну, його вже оголосили в розшук, затримали на кордоні та зняли з поїзда, що прямував до Києва. Для дружини це стало справжнім ударом: вона всю ніч провела біля контрольно-пропускного пункту Нацгвардії у Львові, де утримували її чоловіка, намагаючись домогтися звільнення «ухилянта»…

Раніше такі історії були б неможливими. Адже для того, щоб оголосити людину в розшук, потрібна була ціла низка рішень, процедур, погоджень і документів. Тепер значну частину цих процесів інтегровано в цифрову систему, яка працює значно швидше за класичну бюрократію. І саме тут виникає фундаментальна проблема сучасної цифрової держави: технічна ефективність починає випереджати правову процедуру.

З погляду держави це здається цілком логічним. В умовах війни потрібна оперативність. Потрібні швидкі рішення. Потрібна система, здатна миттєво реагувати на відсутність людини у військовому обліку. Але водночас постає інше питання: чи не починає держава поступово сприймати власний реєстр як безпомилкову істину в останній інстанції?

Людина опиняється в ситуації, коли цифровий запис про неї апріорі сприймають як достовірніший, аніж її особисті пояснення. Якщо система показує статус «порушник», саме громадянин має доводити, що алгоритм помилився. А це вже зовсім інша модель держави — не сервісної, а каральної.

У цьому проявляється одна з ключових проблем сучасної цифрової адміністрації. Вона дуже ефективна, коли все працює правильно. Але якщо система помиляється, механізм виправлення помилок не стає таким самим швидким і ефективним, як автоматичний облік. І тоді громадянин стикається не просто з військовою бюрократією, а з віртуальною стіною, де неможливо знайти конкретного відповідального за такі помилки.

Від процедури — до алгоритмів

Щоби зрозуміти глибину конфлікту навколо цифрових реєстрів, важливо згадати, як функціонувала класична бюрократична система. Десятиліттями її критикували за повільність, громіздкість і архаїчність. Держава вимагала довідок, підписів, печаток, підтвердження вручення, особистої присутності та безлічі проміжних процедур. Однак саме ця повільність парадоксально виконувала захисну функцію.

Між рішенням чиновника та правовими наслідками була ціла система procedural safeguards — процедурних гарантій, що обмежували свавільне втручання держави в права людини. Правова модель будувалася навколо ідеї due process — процедури як самостійної форми захисту. Держава могла бути неефективною, але була зобов’язана пройти послідовність юридичних дій, перш ніж обмежити права громадянина.

Цифровізація поступово змінює саму природу цієї конструкції. Алгоритм не знає сумнівів, пауз чи невизначеності. Для системи є насамперед набір формальних ознак: повідомлення створено, відправлення зареєстровано, відповіді немає. Далі процес автоматично рухається вперед.

Саме тут виникає фундаментальна проблема сучасної цифрової держави: швидкість обробки інформації починає витісняти класичну юридичну процедуру. Реєстр не аналізує життєвих обставин людини так, як це робить суд чи навіть чиновник. Система не замислюється, чи перебуває громадянин за кордоном, чи має фізичну можливість отримати листа, чи живе за місцем реєстрації або взагалі знає про існування повідомлення. Для алгоритму такі обставини стають другорядними порівняно із самим фактом відсутності реакції.

Це принципово нова модель адміністративного управління. Якщо класична бюрократія була персоналізованою (хай і неефективною), то цифрова адміністрація стає безособовою. Держава дедалі частіше взаємодіє не з людиною як такою, а з її цифровим профілем.

Формально йдеться лише про автоматизацію обліку. Але фактично відбувається значно глибший процес. Спочатку реєстр просто фіксує інформацію. Потім допомагає ухвалювати рішення. А згодом цифровий статус починає визначати ставлення держави до людини ще до повноцінного аналізу обставин.

Такі процеси активно обговорюють далеко за межами України. У європейській та американській юридичній літературі дедалі частіше послуговуються поняттями algorithmic governance та automated administrative decision-making — це моделі, за яких автоматизовані системи починають безпосередньо впливати на правові наслідки для громадян.

Особливо чутливою ця проблема стає в умовах кризи та війни. Після терористичних атак 11 вересня США різко розширили цифрові механізми моніторингу та обміну даними між відомствами. Пандемія COVID-19 прискорила впровадження автоматизованого адміністрування в країнах Заходу. Практично всюди логіка була однаковою: криза вимагає швидкості. Але водночас виникає ризик erosion of procedural safeguards — розмивання процедурних гарантій.

Україна сьогодні проходить схожий етап трансформації — лише в умовах повномасштабної війни. Масштаб мобілізаційних процесів потребує оперативності, централізованих реєстрів і швидкого обміну інформацією між відомствами. Держава об’єктивно потребує ефективних механізмів контролю.

Водночас разом зі зростанням технічної ефективності постає значно складніше питання: чи не починає держава сприймати власний реєстр як остаточне джерело істини?

У класичній правовій моделі реєстр завжди вважався допоміжним інструментом. Остаточне значення мали обставини конкретної справи, докази, пояснення людини та можливість судового контролю. Цифрова модель поступово змінює цей баланс. Якщо система показує статус «порушник», саме громадянин дедалі частіше змушений доводити, що алгоритм помилився. Виникає ризик своєрідної цифрової презумпції винуватості.

Саме тому в європейському праві стільки уваги приділяють обмеженням automated decision-making. Навіть у країнах із високорозвиненою цифровою адміністрацією зберігається принцип human oversight — обов’язкового людського контролю над системами, здатними впливати на права громадян.

Проблема в тому, що право поки не встигає за темпами цифровізації. Реєстри вже працюють за новою логікою, тоді як механізми захисту людини залишаються значно повільнішими. Як наслідок, саме суди поступово стають головним арбітром у конфлікті між алгоритмом і людиною.

Суперечка навколо «Оберега» є не лише суперечкою про мобілізацію. Йдеться про майбутнє всієї моделі української держави: чи залишиться право механізмом захисту людини, чи поступово перетвориться на інструмент обслуговування цифрової системи влади…