Криза стримування НАТО, що насувається

Президент Дональд Трамп робить небезпечну ставку в Європі. Цього місяця Сполучені Штати оголосили про скасування розгортання батальйону далекого високоточного удару в Німеччині та виведення близько 5 000 військовослужбовців із країни. Крім того, було раптово скасовано ротаційну бойову групу чисельністю від 4 000 до 5 000 осіб, призначену для Польщі, — слідом за аналогічним скасуванням розгортання в Румунії у 2025 році. (Білий дім припустив можливість направлення нових сил до Польщі, однак не уточнив, чи будуть це американські контингенти або переброска з Німеччини.) Цього тижня європейські союзники повідомили ЗМІ, що Пентагон поінформував НАТО про скорочення угруповання, яке Вашингтон був готовий оперативно перекинути до Європи у разі кризи — тобто при нападі Росії на територію альянсу.

Водночас адміністрація Трампа прагне запевнити союзників у незмінності своїх зобов'язань щодо захисту Європи, підтверджуючи дію ядерної парасольки над НАТО. Це зовні елегантне вирішення проблеми розподілу тягаря — менше військ на землі, але ядерна страховка — може бути привабливим для частини американських виборців, однак стратегічно воно вкрай небезпечне: воно підриває засади стримування, яке десятиліттями забезпечувало безпеку трансатлантичного альянсу.

Замість того щоб зміцнювати стабільність у Європі, підхід адміністрації Трампа провокує Росію перевірити на міцність ескалаційне домінування НАТО — тобто здатність альянсу нав'язувати неприйнятні витрати або зривати плани противника на кожному щаблі ескалаційних сходів, змушуючи його до відступу, а не до подальшої ескалації. Виведення американських військ послаблює це домінування і підриває стримування російської агресії в Європі. У довгостроковій перспективі спіраль ескалації, що розкручується, може поставити американського президента перед незавидним вибором: поступитися або ризикнути ядерним конфліктом.

Ключ до стримування Москви лежить не на вершині ескалаційних сходів, де в гру вступає ядерна зброя, а на їхніх нижніх щаблях, де вирішальну роль відіграють звичайні озброєння. Мета полягає в тому, щоб не дозволити президенту Путіну віддати наказ про будь-який рух проти НАТО взагалі. До того моменту, коли Росія захопить обмежену територію на східному фланзі альянсу і кине Вашингтону виклик — піти на ядерний ризик заради її повернення, — у Сполучених Штатів залишаться лише найгірші варіанти.

Для запобігання подібному сценарію Вашингтон зобов'язаний зберегти в Європі ті сили, які лише Америка здатна забезпечити і яких Москва боїться найбільше: потенціал далекого високоточного удару з повітря, з суходолу і з моря. І Вашингтон має чітко сигналізувати Москві, що на початковому етапі російського нападу США не залишатимуться осторонь в очікуванні того, чи впораються європейські звичайні сили з відбиттям удару самостійно. Адміністрація Трампа має рацію, наполягаючи на збільшенні оборонних витрат європейськими союзниками, — однак цим обмежитися не можна. Інакше Росія отримає саме те ескалаційне домінування, до якого вона давно прагне, а Сполучені Штати опиняться на краю ядерної війни.

ЧОГО МОСКВА БОЇТЬСЯ НАЙБІЛЬШЕ

За останні два десятиліття Кремль перейнявся справжнім страхом перед здатністю Сполучених Штатів вести звичайні військові операції — не тижні і місяці, а роки. Путін спостерігав, як у 1999 році США бомбардували Сербію, змушуючи її керівництво припинити операції проти Косова. Він бачив, як американські війська повалили режим талібів і вистежували оперативників «Аль-Каїди» в Афганістані. І він стежив за тим, як Сполучені Штати вторглися до Іраку, знищили одну з найбільших армій Близького Сходу, повалили режим і потім продовжували операції в країні понад десять років. Американці згадують ці кампанії і бачать у них провали та нескінченні війни. Але з Москви ті самі події виглядають інакше. Російське керівництво, можливо, і усміхається, оцінюючи витрати, яких зазнали США, — але воно страшиться приголомшливої переваги, яку Америка продемонструвала в конфліктах по всьому світу.

Проблема, з якою стикається Москва у будь-якій конфронтації з НАТО, не зводиться до звичайних сил альянсу вздовж його східного флангу. Справжня перешкода для будь-яких задумів Кремля — це глобальна досяжність Сполучених Штатів: здатність завдавати ударів глибоко на російській території по логістиці, транспортній інфраструктурі, військових операціях і центрах прийняття рішень, зриваючи будь-який рух проти НАТО. Саме це Москва бачила в Сербії, Афганістані та Іраку.

Становище Москви ускладнюється продемонстрованою Сполученими Штатами здатністю вести протягом місяців і років масштабні багатодоменні операції — повітряні, наземні та морські, — спираючись на розгалужені глобальні системи зв'язку і розвідки, одночасно забезпечуючи союзників і партнерів ресурсами для тривалої боротьби. Після захоплення Криму Росією у 2014 році західні аналітики ставили питання: чи не спробує Кремль повторити цей сценарій у Прибалтиці — спровокувати протести серед етнічних росіян в одній або кількох із цих країн — членів НАТО, а потім стрімким кидком захопити територію під приводом їхнього захисту. Однак російське військове командування розуміло тоді, що глобальна військова досяжність і логістика США, найімовірніше, прирекли б будь-яку подібну авантюру на провал.

Сьогодні Росія все ще стримується американським ескалаційним домінуванням. Поки Сполучені Штати зберігають вагому присутність у Європі, Москва не наважиться застосувати проти країни НАТО те, що вона намагалася зробити з Україною у 2022 році: наземні, повітряні та морські удари з метою захоплення аеропортів, доріг, портів і командних пунктів. Але якщо Вашингтон відступить із континенту, розрахунки Москви зміняться.

Найбоєздатніші сили Росії — авіація, багатоплатформні корабельні ударні ракети, наземні крилаті, балістичні та гіперзвукові ракети — не були повністю задіяні проти України і досі резервуються для потенційної конфронтації з НАТО. Ці сили стоятимуть без діла доти, поки Сполучені Штати зберігають перевагу в потенціалі далекого високоточного удару і здатність переправляти через Атлантику підкріплення та військові матеріали. З 2022 по 2025 рік американська зброя допомагала Україні відбивати російське вторгнення — і при цьому США залишалися лише постачальником, а не учасником бойових дій. У разі ж захисту альянсу і американської батьківщини Сполучені Штати були б незрівнянно грізнішими; Росія зіткнулася б із більшою кількістю солдатів, більшою кількістю техніки та переважаючою перевагою в постачанні.

ЗАПРОШЕННЯ ДО АГРЕСІЇ

Сполучені Штати не можуть залишити нижні щаблі ескалаційних сходів європейцям, стоячи осторонь і лише обіцяючи застосувати ядерну зброю, якщо все інше зазнає невдачі. Навіть розгортаючи значні звичайні сили — закуповуючи винищувачі F-35 і артилерію великої дальності з високоточним наведенням, — європейці не мають ні глобальної досяжності, ні логістичної стійкості, які США привносять до НАТО. Будь-яка спокуса Москви вдарити по альянсу і захопити перевагу над його східними членами стримувалася досі саме глибиною, масштабом і невідступністю американської військової присутності.

Щоб по-справжньому зрозуміти, наскільки серйозно Кремль сприймає проблему американського ескалаційного домінування, необхідно осмислити еволюцію російської військової доктрини. У 2020 році Москва оголосила про допустимість обмеженого застосування ядерної зброї у ситуації, коли звичайна атака противника «загрожує самому існуванню держави». Багато аналітиків визнали подібний сценарій стосовно звичайної війни з НАТО малоймовірним і не поставилися до цієї заяви з належною серйозністю. Насправді зміна доктрини відображала оцінку Москви: США можуть застосувати прецизійні удари великої дальності на початку конфлікту для знищення російського керівництва і стратегічних активів, необхідних для удару у відповідь. Погроза обмеженого ядерного застосування з боку Москви — сходження ескалаційними сходами — стала публічною заявкою на встановлення ескалаційного домінування. Кремль усвідомлював, що Вашингтон здатен вести стійку звичайну кампанію, використовуючи незрівнянні передові ударні можливості у величезних масштабах проти російських систем управління і глибинної військової інфраструктури. Жодна блискавична операція із захоплення і утримання території на східному фланзі НАТО не встояла б перед цим.

Однак впевненість Москви зростає. Скасування бойових груп для Польщі та Румунії ліквідує постійну ротаційну присутність і спільну підготовку союзних сил на тих територіях, які Москва спробувала б захопити і утримати. Це не лише скорочує географічну глибину американської військової присутності, а й надсилає гранично чіткий сигнал про відмову від форвардної оборони — розрив в ескалаційних сходах домінування. Скасувавши ж переброску батальйону далекого високоточного удару до Німеччини, адміністрація Трампа тим самим надала Росії стратегічну глибину для постачання, перекидання резервів і командних операцій у тилу.

Виводячи ці підрозділи і сигналізуючи про меншу готовність нарощувати сили альянсу в кризовій ситуації, адміністрація Трампа фактично делегувала звичайну оборону Європі, послабивши саме ті елементи стримування, яких Москва боїться найбільше. Тепер у Росії може виникнути спокуса захопити територію в Прибалтиці або Польщі через свою державу-сателіт Білорусь і кинути НАТО виклик — ескалювати, знаючи, що її доктрина допускає обмежені ядерні удари навіть по звичайних силах, що загрожують щойно зайнятій території. Результатом стане вищий ризик ядерного зіткнення.

Якщо Москва спробує скористатися виведенням американських сил із Європи і посягне на територію НАТО, Вашингтону, можливо, доведеться вирішувати, чи погрожувати застосуванням ядерної зброї, щоб примусити Росію до відступу. Враховуючи великий ядерний арсенал Росії і її давно закріплену доктрину відповідати на американське ядерне застосування ударами по американській території, крах звичайного стримування в Європі зовсім не обов'язково там і зупиниться.

ДОВІРА НА ВСІХ ЩАБЛЯХ

На початку холодної війни, коли Радянський Союз уже розгорнув стратегічні бомбардувальники і міжконтинентальні балістичні ракети, американські політики мучилися над непростим питанням: щоб стримати напад на Європу, чи варто погрожувати Росії ядерною війною, ризикуючи ударом по американській території? Відповіддю стало зміцнення довіри на кожному щаблі ескалаційних сходів. Вашингтон вкладав кошти в потужні багатодоменні звичайні можливості і розміщував оснащені ядерною зброєю винищувачі на базах НАТО в Європі. Інтеграція звичайних і ядерних зобов'язань США перед альянсом була центральним елементом ескалаційного домінування, достовірного стримування і зрештою мирного завершення холодної війни.

Звичайні і ядерні можливості як Сполучених Штатів, так і Росії з того часу зазнали кардинальних змін, однак фундаментальна логіка достовірного стримування й ескалаційного домінування в Європі залишається незмінною. Щоб переконати Москву в приреченості будь-якого нападу на НАТО, Вашингтон має і надалі забезпечувати те, чого Росія боїться найбільше: потенціал далекого високоточного удару, швидке поповнення передовими звичайними силами, а також повітряну і морську логістику для ведення боїв протягом місяців і років.

Європейські союзники Сполучених Штатів усвідомили необхідність збільшення оборонних витрат. Вони нарощують виробництво передових систем озброєнь, а на саміті НАТО 2025 року домовилися виділяти на оборону не менше п'яти відсотків ВВП. Однак якщо Сполучені Штати не збережуть ключову роль у зриві російських військових планів із перших годин будь-якого нападу, Москва виявить слабкі ланки в ескалаційних сходах НАТО і, можливо, буде спокушена їх використати — стверджуючи власне ескалаційне домінування і кидаючи Вашингтону виклик.

Москву стримає лише інтегрована стратегія, яка незаперечно обіцяє провал Росії. Якщо Вашингтон позначить небажання брати участь у звичайних військових діях для захисту Європи, Путін зробить висновок, що Росія має ескалаційне домінування на континенті, — і може почати просування звичайними щаблями сходів. Тоді американський президент опиниться перед болісним вибором: визнати територіальні надбання Росії або перестрибнути на ядерний щабель. Сполучені Штати зіткнулися б із історичним стратегічним глухим кутом власного виробництва.