Проблеми Польщі та України з власними елітами

У своїй полеміці зі статтею Юрія Панченка я міг би зосередитися на вказуванні очевидних помилок в інтерпретації польської політики, яких свідомо або ні припустився автор.

Адже теза про «масове винищення громадян Польщі українського та білоруського походження» солдатами проклятими, антикомуністичним підпіллям періоду після Другої світової війни, не відповідає історичній правді; так само неправомірним є приписування Президентові Навроцькому авторства ухвали, майже одноголосно ухваленої польським парламентом, про встановлення 11 липня «Днем пам'яті поляків – жертв геноциду, здійсненого ОУН-УПА на Східних Кресах».

Навроцький не міг просувати такого роду позицію як з тієї причини, що політичні сили, які його підтримують, не мають більшості в Сеймі, так і додатково тому, що після виборів нинішня урядова коаліція докладала зусиль, аби не допустити визнання їхніх результатів і приведення Президента до присяги. А отже, теза Юрія Панченка, нібито польська сторона зірвала «неформальну» домовленість Дуда–Зеленський, не витримує критики. Радше це Зеленський свідомо, спершу організувавши державний похорон Мельника, а потім надавши одній із військових частин звання «Героїв УПА», вирішив цілеспрямовано, така є поширена в Польщі думка, загострити відносини між нашими державами.

Абстрагуючись від політики Зеленського, варто трохи більше написати про загрози для цих відносин, бо політики відходять, а народи залишаються. Ці слова пише людина, яка «завжди» була прихильником близької, стратегічної польсько-української співпраці, а також нащадок прадіда і прабабусі, вбитих під Володимиром-Волинським «героями УПА» і які досі спочивають «десь там» у невідомій родині ямі для сміття. Але вже мій приклад показує, що пам'ять про Волинь не мусить автоматично означати ворожість, хоча було б добре, якби наші українські друзі уникнули кількох спокус, які можуть негативно вплинути в майбутньому на наші відносини. Вони випливають, таку тезу я хочу висунути, з недооцінки відмінностей між нашими суспільствами.

Почнімо з основної. Поляки налаштовані значно більш консервативно, ніж українці. Варто пам'ятати, що протягом останніх 20 років президентські вибори в Польщі завжди вигравав представник правиці. Навіть Броніслав Коморовський, який переміг у 2010 році, в особливій ситуації шоку після Смоленської катастрофи, був представником правого крила ліберальної Громадянської платформи і походив із консервативного середовища. Це означає, що спроба будувати польсько-українське порозуміння, обмежуючись лише «ставкою» на ліберальні та ліві сили, а таку тенденцію я бачу в деяких українських коментаторів, зокрема у Юрія Панченка, безумовно не завершиться успіхом. Лівиця в Польщі вже багато років балансує на межі виборчого бар'єра, і це не зміниться в найближчі роки. А це означає, що якщо ми хочемо порозуміння між нашими суспільствами і державами, то мусимо уникати спокуси обирати собі політично близького партнера діалогу і слухати представників лише одного політичного напряму в сусідній державі, а повинні намагатися створити надпартійне порозуміння і національний консенсус.

Спротив наданню звання «героїв УПА» має в Польщі надпартійний, загальний характер, і вже це мало б підказувати, що інтерпретація того, що сталося, крізь призму внутрішньої поляризації та виборчої боротьби, хоч і спокуслива, не має сенсу, бо мало що пояснює.

Значно більше значення має те, що в польській політиці домінують історики. Ним є і Президент Навроцький, і прем'єр Туск, так само як колишній прем'єр Моравецький і колишній президент Коморовський. Тільки, на відміну від юристів, яких у польській політиці теж чимало, саме історики мають у своїх руках «владу над душами», бо історія в польській традиції політичного мислення є як дороговказом, так і інструментом інтерпретації минулих рішень. А це означає, що надія на те, що поляки «оберуть майбутнє», перестануть мислити історичними категоріями, є ілюзією. Цього не станеться, і це очевидно для кожного, хто відвідував Польщу 1 листопада і бачив, наскільки поширеним є культ предків. Історія завжди буде в Польщі важливим чинником ідентичності, а історики — жерцями цієї ідентичності.

Співпраці не полегшить також позиція, яку в крайній формі представив Богдан Червак, кажучи: «Замість повчати суверенну державу, яка веде екзистенційну війну, Варшава повинна навести лад у власному домі», а дещо делікатніше повторив Панченко. Це так, ніби німці вшановували von dem Bach-Zalewskiego, який відповідає за гекатомбу Варшави в Повстанні і спалення нашої столиці, кажучи обуреним полякам: «ми суверенні», і це наша справа, кого ми вшановуємо. Хорвати, хоча вважали Анте Готовіну національним героєм, мусили погодитися на його процес у Міжнародному Суді Справедливості, прагнучи до Європейського Союзу. Це не означає позбавлення суверенності у сфері історичної пам'яті, але наказує розсудливість і неекспонування в офіційному наративі контроверсійних сюжетів і постатей. Поляки можуть вважати генерала Желіговського героєм (і є багато таких, хто так думає), але бачачи, що це історична постать, не байдужа для литовців, ми не надмірно експонуємо його здобутки. І у випадку України йдеться не про зречення власних героїв і власної пам'яті, а про визнання, що на рівні Президента (а не місцевої влади) дії, які останнім часом вчинив Зеленський, є політичною помилкою, бо об'єктивно шкодять нашим відносинам.

Однак варто замислитися, що зробити, аби не потрапити у фатальну пастку, яку розставляє нам історія та її інтерпретація? Добрим прикладом тут є польсько-німецькі відносини, які теж не є ідилічними, але попри море пролитої крові мають зовсім інший характер і, безумовно, є більш прагматичними. Цей прагматизм випливає з тисяч економічних зв'язків, бо Польща сьогодні є важливішим економічним партнером Берліна, ніж Москва, і зі стратегічного інтересу. В інтересах Варшави також, щоб у Німеччині не правила умовна «лінія Бісмарка», прихильником якої був хоча б канцлер Шрьодер, а сьогодні, особливо в SPD і AfD, досі є чимало прихильників порозуміння з Росією. Подібно стратегічний інтерес України мав би спонукати Зеленського та українські еліти прагнути до того, щоб у Варшаві правили політики, прихильні до України, а не з нею посварені й конфліктні. Йдеться не лише про перебіг війни, яка ще не завершилася, а про майбутнє України, її перспективи відбудови та розвитку. Польща і Україна разом можуть у майбутньому стати як ядром європейської безпеки, державами, від яких залежатиме стримування і відлякування Росії, а у зв'язку з цим — стабільність миру. Це випливає з об'єктивних чинників — розташування і демографічного потенціалу. Без залучення Польщі неможливо «зшити» натівські фланги, що простягаються від Далекої Півночі до Туреччини. Думка, що це зроблять без Польщі німці, є ризикованою політикою, бо нинішній курс Берліна може зазнати ревізії, а бачення чергових Мінських домовленостей для багатьох за Одрою є спокусливим. Більше того, навіть якщо гіпотетично припустимо, що Німеччина, розуміючи, якою помилкою було сприйняття Росії в категоріях партнера, що означало б поставити під сумнів їхню політику, яка датується часами канцлерства Брандта, то все одно в мирний час проблемою як Польщі, так і України буде врівноваження німецького потенціалу. Навіть у реаліях партнерства і дружби треба дбати про те, щоб дружня держава не мала спокус здобути гегемоністську позицію. А яким чином повоєнна Україна захоче врівноважувати дисбаланс потенціалів у відносинах між Києвом і Берліном? Разом ми можемо це зробити, дбаючи про більш справедливий поділ маржі та витрат політики стримування; окремо, особливо якщо опинимося в конфлікті, буде важче.

Ми також можемо спільно бути майбутнім центром розвитку Європи. Звичайно, якщо поведемося подібно до німців і французів, які вже через 6 років після завершення Другої світової війни, коли рани були ще свіжими, змогли, саме в ім'я стратегічного інтересу і майбутнього, створити Європейську спільноту вугілля і сталі, яка заклала фундамент під Європейський Союз. Не любов і забуття минулого, а повага до чутливості партнерів і спільний інтерес спонукали лідерів обох країн піти цим шляхом. Окреслімо ці спільні точки — співпраця у сфері оборонної політики, зокрема побудова нової системи безпеки. Інтеграція оборонних промисловостей. Перетворення Польщі та України на центр розвитку Європи як у сфері військових технологій, технологій подвійного призначення, так і пов'язаних із використанням компетенцій наших добре освічених суспільств. Навіть у сфері сільського господарства, де може бути найважче, поєднання нинішньої позиції Польщі, найбільшого експортера продовольства в ЄС, із потенціалом України є шансом. Великою можливістю є спільна енергетична політика, експлуатація мінеральних багатств, зокрема турбота про максимальне збільшення незалежності у сфері вуглеводнів. Максимальна інтеграція ринку праці також лежить у наших інтересах.

Як Польща, так і Україна мають сьогодні проблему з власними елітами, які більше шукають опори у зовнішніх силах, ніж вірять у власні сили, а «суверенітетний» наратив використовують радше для посилення поділів, ніж для побудови синергії. Цікаво, що ми хочемо бути суверенними у сфері наративу про історію, бо в цій сфері (а ці слова пише історик) значно легше досягти незалежності, ніж у стратегічних, військових чи економічних питаннях, які є фундаментом справжньої, а не лише оповіданої незалежності.