Трамп загнав себе в кут. Чи готовий він забути про Іран?

Інформаційні повідомлення останніх днів про ситуацію на Близькому Сході важко звести до спільного знаменника. Бойові дії від Кувейту до Лівану, взаємні погрози США й Ірану, численні витоки про можливі домовленості та нові умови угоди — все це не складається в мозаїку, композицію якої око стороннього спостерігача змогло б оцінити сукупно.

Спробуймо все-таки розібратись, яка динаміка визначає зміну візерунків у цьому інформаційному калейдоскопі. Як на мене, маршрут відступу з близькосхідного лабіринту, який намагається прокласти собі Дональд Трамп, починає вимальовуватися.

Здається, що переговорний трек безнадійно забуксував. Оптимістичні заяви, що час до часу звучали з Білого дому, негайно спростовували в Тегерані, а днями іранська сторона й узагалі заявила про припинення обміну повідомленнями з американцями через пакистанське посередництво. Раніше Дональд Трамп вибухнув низкою дещо несподіваних заяв про необхідність приєднання монархій Перської затоки до «угод Авраама» — ініціативи встановлення дипломатичних відносин між Ізраїлем і арабським світом. Американський президент висловив своє побажання в досить категоричній формі. Зокрема він припустив, що майбутні американо-іранські угоди не поширюватимуться на країни, які відмовляться від його пропозиції, — хоч би що це означало. В іншому дописі у своїй соціальній мережі господар Білого дому взагалі пов’язав досягнення угоди з Іраном із готовністю країн Затоки визнати Ізраїль. У цьому контексті він згадав і Об’єднані Арабські Емірати, хоча вони якраз-таки давно беруть участь в «Авраамових угодах». Оман Дональд Трамп узагалі обіцяв «рознести вщент», якщо той спокуситься іранською ідеєю долучитися до стягнення коштів за прохід кораблів через Ормузьку протоку.

Якщо спробувати знайти сенс у цьому абсурдному потоці дивних заяв, виглядає все так, ніби американський президент заздалегідь шукає привід відмовитися від подальших переговорів з Іраном. Те, що звинуватити авансом у ймовірному провалі дипломатичних зусиль Дональд Трамп вирішив своїх союзників у регіоні, які й так найбільше постраждали від його недалекоглядних дій, уже не здається чимось геть нечуваним із боку американського президента.

Циніки, щоправда, вважають, що гучні заяви Трампа покликані насамперед впливати на ринки. Стимулюючи позитивні очікування або провокуючи паніку, головний шоумен світу просто дає змогу своєму близькому оточенню, включно з родиною, заробляти на тому, щоб купувати й продавати вчасно.

Певна політична логіка, як на мене, все-таки має визначати загальну лінію публічної стратегії американського виходу з кризи в Перській затоці.

Ризикну припустити, що й поновлення повноцінних бойових дій у найближчій перспективі не здається привабливою опцією адміністрації Білого дому. Точкові атаки по об’єктах Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) явно не виглядають як прелюдія до масштабних бомбардувань чи підготовка до наземної операції. Характерно, що Пентагон не реагує на відповідні удари КВІР по американських військових об’єктах. Разові обміни ударами мають демонструвати рішучість і боєздатність сторін, але не більше.

Протягом майже двох місяців спостерігається це дивне перемир’я — довше, ніж тривали власне бойові дії. 7 квітня Дональд Трамп обумовлював відстрочення ударів, які мали «покласти край цілій цивілізації», негайним відкриттям Ормузької протоки. Цю ж саму вимогу американський президент висував і раніше, у березні, а далі кілька разів переносив обіцяні Ірану покарання за її ігнорування.

Два тижні, відведені на переговори, минули 21 квітня. Дипломатичного рішення щодо ядерної програми Ісламської республіки не видно й на обрії. Про ракетну програму та підтримку проіранських терористичних груп у регіоні давно не згадує навіть американська сторона, а Тегеран від самого початку відмовлявся навіть обговорювати це коло питань. Свободи судноплавства в Ормузькій протоці не відновлено дотепер.

Якби Дональд Трамп хотів відновити бойові дії — приводів для цього мав цілком достатньо. Не можна, звісно, виключати, що він тягне час, обираючи сприятливий момент. Але радше Пентагон дійшов висновку, що швидке й ефективне досягнення якісного перелому є малореальним. Саме собою поновлення бомбардувань навряд чи сприймуть у Тегерані як належний аргумент. Зі свого боку КВІР демонстрував раніше достатній ступінь спроможності та готовності асиметрично реагувати на загрози енергетичним об’єктам або критичній інфраструктурі. За будь-якої подібної ескалації аналогічні об’єкти в арабських монархіях регіону можуть постраждати ще більше.

Правдоподібним видається припущення, що плани десантної операції із захоплення експортного нафтоналивного терміналу на острові Харг, установлення контролю над іранським узбережжям Ормузької протоки або примусового вилучення залишків високозбагаченого урану були визнані надто ризикованими. У разі успіху щось подібне могло б стати ефектним завершальним акордом іранської авантюри, але невдача була б для Дональда Трампа справжньою політичною катастрофою. Що ближче до проміжних виборів до Конгресу, то менш імовірним є поновлення війни.

Не знаю, чи усвідомлює господар Овального кабінету, наскільки страждає його авторитет щоразу, коли він не виконує своїх погроз та ігнорує завершення строків власних ультиматумів. Політична культура Близького Сходу дуже чутлива до такого роду речей. Вважаю, у Тегерані лише посилюється впевненість у тому, що вперта наполегливість і терплячість — найкращий спосіб змусити американців відмовитися від своїх вимог.

Деякі сигнали свідчать про те, що Трамп схиляється радше до дипломатичного вирішення кризи в Перській затоці — або ж до її ігнорування. Щоправда, протягом останнього місяця сторони обговорюють уже не саму можливу угоду, а шлях до неї. Конфігурація, що вимальовується, — це укладання проміжного меморандуму про взаєморозуміння. Аналізувати в деталях усі його суперечливі положення, що час до часу з’являються в пресі, сенсу немає. Як і раніше, з усіх основних питань американська та іранська сторони демонструють надто різні позиції, щоб між ними було можливо відшукати точки дотику.

Взаєморозуміння, мабуть, можна досягти лише з двох питань — зняття морської блокади обома сторонами та формалізації продовження режиму припинення вогню. Утім, це вже чимало. Якщо тиск на світові енергетичні ринки зменшиться, а ризики невизначеності трохи знизяться, міжнародна спільнота зітхне з полегшенням. На довоєнний рівень ціни на нафту, звісно, не повернуться, але уникнути глибокої економічної кризи та глобальної рецесії, ймовірно, ще можна.

Про те, що Дональд Трамп справді прагне досягти хоча б такого взаєморозуміння, свідчить різкість його тиску на ізраїльського прем’єра Біньяміна Нетаньягу. Від початку квітня США та Іран мали різні трактування того, чи поширюється режим припинення вогню на Ліван. Армія оборони Ізраїлю розгорнула безпрецедентний із 1982 року наступ для зачищення південних районів Лівану від терористів Хезболли, зайнявши, зокрема, замок Бофор, який іще сорок років тому став символом безглуздих жертв у війні без стратегічних досягнень. Біньямін Нетаньягу віддав наказ поновити бомбардування Бейрута, припинені у квітні. Тегеран, протестуючи проти атаки на Хезболлу, заявив про припинення переговорів з американцями, і Трамп визнав за необхідне влаштувати скандал Нетаньягу, а не наполягати, як раніше, що на Ліван перемир’я не поширюється.

Як на мене, це свідчить про бажання американського президента досягти проміжної угоди, що дасть змогу заявити про завершення війни, і змиритися з тим, що складніші питання залишаться невирішеними. Власне, раніше в інших ситуаціях він саме так і чинив. Досить згадати торішнє велике зовнішньополітичне досягнення Трампа — можливо, об’єктивно найістотніше за його другу президентську каденцію. Я маю на увазі припинення бойових дій у Газі. Саміт миру в Шарм еш-Шейху помпезно проголошував настання нової ери на Близькому Сході. Після досягнення припинення вогню (насправді відносного) та обміну ізраїльських заручників на палестинських терористів, які перебували у в’язницях, жодного з пунктів «мирного плану Трампа» щодо Гази виконано не було. Здається, самого американського президента це анітрохи не хвилює. Він воліє просто більше публічно не згадувати про Газу. Якщо щось подібне станеться й з Іраном — мабуть, це буде не найгірший для всього світу варіант.