Тренер Микола Кушнір: Під час відсторонення Гераскевича від Олімпіади Бубка з Борзовим десь заховалися

Видатний український тренер Микола Миколайович Кушнір у спорті – все життя. Від рухливих ігор у дитинстві та секції боротьби у школі – до звання майстра спорту в п'ятиборстві та міжнародних турнірів у легкій атлетиці. Кушнір багато років працював тренером з фізичної підготовки у різних видах спорту: серед його вихованців і діти, і визнані та титуловані атлети.

Вболівальникам спорту Микола Кушнір насамперед відомий роботою з легендарною українською легкоатлеткою Інесою Кравець. Саме під час співпраці з ним вона встановила світовий рекорд та здобула золото Олімпіади-1996.

Зараз 67-річний Кушнір працює з іншим знаковим українським спортсменом – скелетоністом Владиславом Гераскевичем.

Микола Миколайович є непересічним співрозмовником, простий – в поясненнях, різкий – в оцінках, але його погляди та філософія будуть цікаві шанувальників спорту.

Зокрема, у розмові з «Главкомом» Кушнір поділився спогадами про легендарні досягнення Інеси Кравець, розповів історії про інших іменитих вихованців та оцінив діяльність спортивних функціонерів – нинішніх та колишніх.

Передусім на фоні жахливих атак на Київ та інші українські міста дозвольте поцікавитися, як ваші справи та чи почуваєтеся у безпеці?

Та хто в безпеці зараз почувається? Хіба що в бункері в безпеці можна почуватися. Та й то, у відносній. У метро люди ховалися, але й там дістали.

Паралельно з такими жорстокими обстрілами Міжнародний олімпійський комітет поступово дозволяє повертатися на міжнародну арену білорусам, а деякі міжнародні федерації повертають ще й росіян. Разом із прапором, гімном, усіма іншими атрибутами. Світова легка атлетика ще тримається, але загалом ситуація тривожна.

Це ганьба їм всім. Вони ж вважають, що «спорт вне политики». Та коли це спорт був поза політикою? Це – ганьба, якщо коротко.

Можливо, десь не допрацьовують наші спортивні функціонери?

Звичайно. Треба було коаліцію якусь формувати. Таке антифюрерське, антипутінське, антиросійське об'єднання збирати. Хоча би з тих країн, що нас підтримують. Ті ж балтійські держави, Швеція, Норвегія, Велика Британія, Фінляндія…

«Усім двором пішли займатися вільною боротьбою, а потім у секції залишився лише я»

Раніше любов до спорту прищеплювали або в сім'ї, або на вулиці. Пригадайте, якими були ваші перші кроки у спорті.

Ми жили на столичній Дарниці, а там у нас був Клуб залізничників. І там було безліч гуртків – і малювання, і музичні, і боротьба, і акробатика. І якось всім класом, навіть не класом, а майже всім двором, зібралися і пішли тренуватися на вільну боротьбу.

У перший день тренер дав навантаження, а наступного, на нове тренування, прийшло вже тільки четверо. А, в підсумку, залишився один я. Частина, щоправда, пішла на бокс. Недалеко від нас був клуб «Дніпро». Але згодом у боксі ніхто не залишився, жоден із хлопців. На боротьбу потім один повернувся Сергійко Каліта. А так, взагалі-то, секції легкої атлетики в нас не було. Хоча стадіон був неподалік, «Восход». Але там в основному футболом займалися. Київський радіозавод мав свою футбольну команду.

Згодом приїхав тренер-легкоатлет на змагання в школі. У нас дуже сильний був колектив учителів фізичного виховання. Усі такі були завзяті. Був такий тренер Валерій Чередніченко, а його батько був учителем фізкультури в мене. В одного з педагогів донька займалася гімнастикою, майстром спорту стала. Ще був у нас такий Степан Мінович, такий літній чоловік уже. Так, ось у цій 127-й школі, де я навчався, він підготував рекордсменку світу в метанні спису. У звичайній школі!

У нас у спортзалі цих списів два оберемки було, гранати для метання були... Дві жердини було в школі. Гаразд, одна така алюмінієва, друга – бамбукова, але вони були! А лиж було! Пар 100 точно було. У нас ліс поруч був. Ліс лісом, а ще ж територія школи. І ми по ній бігали на лижах, лижню проклали вздовж паркану по периметру – там і бігли.

Боротьбою я займався три роки. Коли пішли до сьомого класу, то з'явився тренер із легкої атлетики. І відібрав нас там багатенько. У залі на радіозаводі якось я нарахував, що нас 68 дітей було. Це багато, фактично весь зал стояв по периметру. На тренування йшли і йшли – одні йдуть, інших тягнуть. Звісно, потім залишилося небагато. А тоді вже настав час іти в спортінтернат. Тоді він був на «Лісовій», республіканська школа-інтернат спортивного профілю. У дев'ятому класі я там опинився. Отаке от було спортивне дитинство в мене.

У спортінтернаті вам вже було простіше, мабуть, за інших хлопців? Усе ж місцевий. Чи навпаки – якраз із цим були труднощі пов'язані?

Я б не сказав, що було простіше. Звичайно, комусь немісцевому, може й додому до себе хотілося теж поїхати, коли я в суботу ввечері їхав. Зранку тренування, а тоді додому. Хлопці так дивилися тоді сумно на мене.

Але я підвозив провізію. Мама спече омлет із варенням чи маком. Сала наріжу. Зі мною в кімнаті хлопці були з Черкаської області, із сіл, а ще один – із Чернігівської. Привезу їм домашнього, вони й раді.

За всі ці роки, за які пройшла величезна кількість турнірів, колекцію грамот та нагород вдалося повністю зберегти, чи, можливо, щось загубилося, роздарували?

Та ні, є ціла папка всіх цих грамот. І вже коли я легкою атлетикою займався – ціла упаковка їх. Значок майстра спорту? Та ось він поруч, переді мною лежить фактично, на полиці.

«Поїхав на закордонні змагання без своїх спортсменів»

Чи стало для вас проблемою те, що після спортивної кар’єри перейшли на тренерську роботу?

Я навіть зараз пам’ятаю цей момент. Ще в інтернаті сидів у класі на третьому, здається, чи четвертому поверсі біля останнього вікна. Коли зараз приїжджаємо на тренування, то я проходжу й усім показую – ось тут сидів за партою, в оце вікно дивився. Так от, я сидів і мріяв працювати тренером.

Тобто це буквально такий поклик душі. А яким взагалі було тоді навчання? Як вважаєте, в інститутах фізкультури закладали фундамент, а решту інформації треба було шукати самому, набувати досвіду чи все ж об'єм знань був таким, що потребувалося мінімальних «дошарувань»?

Та воно завжди так виходить, що однаково щось шукатимеш, будеш видивлятися, взнавати. Це зараз простіше – є інтернет. А тоді треба було в читальний зал іти. Нам ще пощастило. Виходиш із інституту – і на Великій Васильківській, де тепер Площі Українських Героїв, був магазин «Спортивна книга». Бували такі дні, що я по два рази заходив у цю крамницю. Купував багато, чимало літератури мав. Потім повіддавав сусіду багато на макулатуру. Собі залишив те, що вважав за потрібне. Купував багато, скуповував усе. Раніше ж багато літератури виходило. І не тільки спортивної.

Чи пригадуєте ви перші закордонні змагання, які вдалося відвідати. Якими були ваші враження?

У міжнародних стартах я як спортсмен участі не брав. А як тренер поїхав на закордонні змагання без своїх спортсменів (сміється – «Главком»). Це було в 1995 році.

Перед цим, коли в шведському Гетеборзі Інеса Кравець встановила світовий рекорд і виграла Чемпіонат світу, мене в поїздку не взяли. Хоча просили за мене і Інеса, і чоловік її Сергій Осипчук. Він у мене тренувався у стрибках із жердиною.

Приїжджали в комітет, до президента федерації легкої атлетики, у міністерство, просили: «Хай Коля поїде». А ці «валянки»… Хай я з нею недовго працюю, всього-на-всього пів року. Та я її тренер! Не Вася, не Гриша чи ще хтось. У нас же, як завжди, треба якогось чиновника було «запхати» в делегацію. Це як на котрусь з Олімпіад від нас функціонерів поїхало на кілька осіб більше, ніж уся делегація спортсменів і тренерів.

От я так «поїхав», точніше не поїхав, у Гетеборг. А там – світовий рекорд. І мені тоді заохочувальну поїздку влаштували, в Канни. Там була матчева зустріч Україна-Італія-Франція у легкій атлетиці. А Інеса не поїхала, вона мала інший міжнародний старт високого рівня. Мабуть, Гран-прі, який був найпрестижнішим стартом у легкоатлетів до появи Діамантової ліги.

Ось я і поїхав без неї. Повештався Каннами, наробив світлин, подивився змагання, змочився у морі. Це вже був кінець вересня.

Як взагалі розпочалася співпраця з Кравець? Це сталося  з подачі її чоловіка Сергія Осипчука, якого ви теж тренували?

Я тренував Сергія, він у мене з жердиною стрибав. Ми і на збори їздили разом – у Миколаїв, до Одеси. Та й не тільки в таборі, і на стадіоні тренувалися, коли зборів і змагань не було. А тренування поруч. Вона собі зі своїм тренером, а ми із Сергієм. Вона тоді з Анатолієм Васильовичем Голубцовим працювала.

Тоді раптово він поїхав до ОАЕ у кінці лютого 1995 року. Я тоді ще підпрацьовував охоронцем добу через три на одній фірмі. Коли дзвінок мені прямісінько туди, на вахту. Сергій телефонує: «Колю, Голубець їде. Треба Інесу потренувати». Добре, будемо тренувати. Справа в тому, що вона ж бачила мої підходи – як я Сергія треную, які взаємини між тренером і спортсменом, які результати. Сергій почав прогресувати, 5,60 м стрибнув. Тому ось так воно склалося.

А взагалі шлях до рекорду, до олімпійського золота – це про хрестоматійні «піт і сльози» чи якась така історія, коли все плавно й легко пішло вгору?

Лише той, хто не бачив, як воно все було, може подумати, що було гладко. Так не було. Було все. Те, що піт, сльози й кров – таке діло. Там ще й крики, лайка (усміхається). Вона ж уже була зіркою. Виграла срібну медаль на Олімпіаді в Барселоні. Зимовий рекорд світу в потрійному стрибку у неї був, який, щоправда, потім побили вже. Але все склалося.

«Фізичну підготовку більшість тренерів сприймають, як блювання кров'ю»

Незабаром відбувся і ваш «трансфер» із легкої атлетики у футбол. Як взагалі така ідея з'явилася – давнє знайомство спрацювало чи запрошення стало можливим завдяки вашому підходу та результатам?

Ще в роки роботи в спортінтернаті мені довелося попрацювати з Павлом Яковенком (легендарний футболіст київського «Динамо» 1980-х та 1990-х років, пізніше став тренером – «Главком»). Він мав дуже страшну травму – розірвані зв'язки колінного суглоба. І меніск вирізали там, і пошкоджені диски. І ми з нам працювали. Скільки всього ми пройшли!

А потім поїхав він працювати в Елісту (Яковенко двічі тренував російський футбольний клуб «Уралан» у 1990-х – «Главком»).

Тоді в 1996 році ми з Кравець якраз в Іспанії на зборі були. Вона вийшла й травмувала ахілл. Масажиста не було. Нам же ні масажиста, ні супроводу «не треба», як вважали наші функціонери. Були там такі, любителі палиці в колеса пхати. Я ж не везу просту Марусю. На збір їде рекордсменка світу, олімпійська чемпіонка! Масажист не потрібен, ні? Мені кажуть: «Колю, давай працюй, у тебе ж виходить». Думаю: «Та ні, хлопці, ви ж з мене мавпу ліпитимете. Досить з мене. Шукайте когось іншого».

В одному з інтерв'ю ви згадували, що після переможних Олімпійських ігор у федерації начебто сказали про Кравець – «це вже відпрацьований матеріал, ми більше не будемо робити на неї ставку».

Це сказав Борзов (тодішній міністр спорту та президент НОК – «Главком»). Про Бабакову, Крикуна та Кравець, медалістів наших Олімпіади-1996. Він же, негідник, ніколи тренером не працював. Не знає, що це таке. Він же з комсомольців вибився.

Якщо взагалі про Борзова говорити… На зимовій Олімпіаді-2026 він з Бубкою були перелякані, коли стався цей скандал з Гераскевичем. Приїхали б до нього, хоча б поцікавилися... Не треба було його захищати, бо це було би втручання. Але приїдьте, поцікавтеся, поспілкуйтесь, зрозумійте, що відбувається. Ні, зарилися, заховалися. А так на гроші Міжнародної федерації легкої атлетики Бубка і Борзов живуть.. Вони ж «на зарплаті» там… Нічого не роблять, крім ходіння з розумним виглядом у дусі «Я – олімпійський чемпіон, легенда, давайте мені гроші».

Про тренування Павла Яковенка ходять легенди. Подейкують, там навантаження були такими, що позаздрив би навіть сам Валерій Лобановський. Наскільки важливою в командах з таким тренером стає фізична підготовка?

Позаздрив би, позаздрив би. Я ж все це бачив. І також сварився з ним. Сперечались і я, і тренер із акробатики Олександр Павлович Оцупок. Він багато майстрів спорту підготував, людей 60, мабуть. Такий хороший тренер. Ми тоді казали Яковенку щодо цих навантажень для гравців... Розумієте, фізичну підготовку більшість тренерів сприймає, як блювати кров'ю. От поблювали, отже, добре потренувалися. Не якісно, але головне кров'ю.

І дітям «впарюють» семирічним таке. Поназбирали зараз оці школи: всі – тренери, і всі – футболісти. У який бік не поглянь – поле, тренери, футбол. І там втлумачують дітям: «Та ви повинні блювати, та ви повинні повзати». Це все звідки? Від неуцтва. Вони ж не вчаться в інституті, вони у футбол грають. Їм ніколи.

Яким взагалі до вас було ставлення місцевих вболівальників, коли ви з Яковенком працювали в «Уралані»? Можливо, якісь упередження були? От, мовляв, приїхали якісь українці тут нам щось розповідають, вчать нас премудрощам.

Футболісти не висловлювали жодних претензій. А от місцеві… «Треба своїх, давай, став калмиків у склад. Он у нас із дитячо-юнацької спортивної школи такі хлопці хороші». Не було розуміння, що таке дорослий футбол і футбол юнацький. Тож було упереджене ставлення від місцевих.

Тоді покровителем команди був Кірсан Ілюмжинов – одіозний багаторічний президент ФІДЕ. Кажуть, що дуже ексцентрична особа. Він узагалі приділяв якийсь час команді? Можливо, приїжджав на базу, якісь розмови вів із колективом.

Він в основному в Москві сидів. У своїй резиденції. На базу не приїжджав. Та й бази як такої не було. Жили в готелі в центрі міста, а готель там ще 1930-х років побудови. Хороші такі стелі високі, коридори широкі. Із водою, щоправда, проблеми були – вона-то була, тільки інколи бігла оранжевого кольору. Інколи – сірого кольору, колись як «Пепсі». Звісно, ми її не вживали, але вже організувати прання було проблемою.

Це вже коли ми приїхали вдруге, в 1999 році, то нас уже заселили в олімпійське селище. Він же там проводив Шахову олімпіаду. А під неї збудував селище. Такі сучасні, двоповерхові будиночки, на три-чотири квартири, там жили. Ось туди Ілюмжинов приїжджав. Пам'ятаю, якось раз він на зборах команди був. Сказав щось таке: «Давайте, хлопці, вперед!». Тобто, нічого особливого.

Ви згадали про Голубцова, який поїхав тренувати в ОАЕ. У ті часи безгрошів'я в українському спорті 1990-х ви мали пропозиції поїхати в якусь екзотичну країну на кшталт Еміратів, Кувейту, Саудівської Аравії?

А я і поїхав – у Кувейт. У 2000 році після Олімпіади в Сіднеї. Недовго там пробув, вісім місяців. От вони ж, як завжди: обіцяли одне, виходить зовсім інше. Думаю, та до біса вас, ще й спека «150 градусів» – на вулицю не вийдеш. Важко. Підготував двох рекордсменів Кувейту в своїх вікових категоріях, юнаків. І повернувся назад. Куди йти? Що, знову дітей збирати 10-річних?

А тут Олена Говорова звернулася. «Миколо Миколайовичу, будете мене тренувати?». «Та буду, Оленко, тільки з тренером твоїм треба поговорити». Коротко кажучи, тренер зі мною спілкуватися відмовився. Але тут же така справа, що коли спортсмен вирішив, то ви вже нікуди не подінетесь. Тому, хлопці, варто розуміти, якось тихцем розходитися нормально, далі співіснувати. Так я попрацював із Оленою два з половиною роки.

Раптом мені зателефонував Володимир Іванович Стадніков. Він у мене викладачем теорії фізичного виховання в інституті був. Ще й подумав «Чого це мені Стадніков телефонує?». А він, виявляється, вже центр ліцензування футбольний очолював. Нічого собі! І розповів, що В'ячеслав Грозний (двічі визнавався найкращим тренером України  – «Главком») просив мене знайти.

Він у Київ приїхав «Арсенал» тренувати. А йому потрібен тренер із фізпідготовки. Ось тут я піднісся духом. Бо я вже, чесно кажучи, й не знав, як далі бути. Зарплата до цього була – три копійки. Отже, зголосився відразу. І так працював тренером із фізпідготовки. Потім трохи в полтавській «Ворсклі» за тим же профілем, а згодом знову в «Арсеналі».

Потім і в Київській області трохи попрацював – у футбольній команді з Макарова. Пізніше пішли тенісисти. Працював із ними індивідуально.

У 2011 році зателефонував мені товариш Валерій Виноградов. Він викладачем в Інфізі був. «Колю, зателефонуй Іщенку, директору бази на Нивках». Академії «Динамо» якраз потрібен був тренер із фізпідготовки. Домовилися, під'їхав, поспілкувалися. І так я ще п'ять років пропрацював у футбольній академії.

З дітьми легше працювати, ніж із дорослими, вже сформованими атлетами, зірками рівня Кравець, наприклад?

Розумієте воно й там, і там нелегко. До дітей все ж вимоги не такі, як до старших. Там, звісно, результат треба «на вже». З дітьми більше навчання, їм треба «школу» давати. Не всі розуміють, не всі хочуть виконувати. Десь там байдики побити хочеться. Усюди свої нюанси.

«У держави немає запиту на спорт»

Ще один мінус легкої атлетики в порівнянні з командними видами спорту – працю тренера рідко згадують. Фактично ми не знаємо тих тренерів, які виховали цих атлетів. Наче вони самостійно виросли, самі себе підготували. Наприклад, той же теніс надає можливість це виправити, бо там тренери доволі публічні. Як вам взагалі працювалося з тенісистами?

Якраз із тенісистами нормально працювалося. Я багато з ким працював – і з Олександром Долгополовим, і з Денисом Молчановим, і з Ванею Сергєєвим. Це з відоміших. Із Вікою Демою ще. З багатьма. І з хлопцями, і з дівчатами, і зі старшенькими, і з молодшими. І жоден не заявив мені «Щось важко. Те я не буду роботи. А навіщо ця вправа? А що воно дасть?». У тенісистів такого немає. Усе, що стосується навантаження, ними сприймається добре.

І до глобальних речей. На вашу думку, чому з кожним новим олімпійським циклом в Україні зменшується і кількість ліцензій, і кількість нагород. Навіть в напівголодні часи наші спортсмени здобували високі нагороди. Зараз начебто ситуація краща, а з медалями – скрутніше…

Зараз маємо глобальну проблему. У держави немає запиту на спорт. Бідний (міністр молоді та спорту – «Главком») там щось розпинається, якісь пресконференції проводить, ще щось, та все це – бульбашка.

Якщо років 50-60 тому думали про те, що треба побудувати спортзал, стадіон чи басейн, то зараз думають, як його вкрасти, знищити та замість нього поставити «будиночок» на 32 поверхи. І, мабуть, найбільша проблема – це гаджети. Телефони, планшети стали великим викликом. Геній – той тренер, який вміє відволікати дітей від цього всього.

Вважаєте, що результати наших спортсменів на міжнародному рівні могли бути ще гіршими, якби не віддані справі тренери?

Тренерів стало мало. Залишилися працювати ті, хто більш-менш непогану зарплату мають.

Є проблеми з інфраструктурою... Хоча, взагалі-то міський голова в нас у Києві – спортсмен (ексчемпіон світу з боксу Віталій Кличко – «Главком»). То на стадіоні «Спартак» зараз почали лад наводити. Він же 20 років стояв, палець об палець ніхто не вдарив. Та ж історія зі «Стартом».

Ось я мешкаю на Оболоні – тут жодної дитячо-юнацької школи з легкої атлетики. Ні з волейболу, ні з баскетболу секції немає. 

У мене товариш працює на Мангеттені, сам колишній одесит. То він розповідає, що в його районі кожен вільний простір забудували спортивними майданчиками різних розмірів, наприклад для стрітболу, або маленькими басейнами. Усе це для того, щоб діти не займалися дурницями – не палили багаття, не пробували наркотики, щоб займалися спортом. Місцеві мільярдери скинулися, щоб набудувати всю цю інфраструктуру. І діти займаються там безкоштовно. А вони ще й зібрали тренерів, запропонували їм гроші, щоб ті працювали з дітьми.

Колись в Україні були уроки футболу в школі. Зараз з'явилися нові варіанти – уроки тенісу. На вашу думку, це взагалі життєздатні проєкти?

У 1995 році ми були в Штатах на запрошення діаспори. І нас там трохи по школах місцевих повозили в Атланті. Також у коледжі тамтешньому були. Ви розумієте, це сльози навертаються. У звичайній загальноосвітній американській школі можна проводити Олімпійські ігри. Спортивні зали, басейни, стадіони, гімнастичні зали, поля для американського футболу, для європейського, для стрільби з лука, для кросфіту, хокейні «коробки», льодові арени. А що ми робимо?!

Давайте трішки на позитив звернемо. Українська легка атлетика змінюється. Колись наші спортсмени були конкурентними в потрійному стрибку, стрибках у довжину, зараз – в стрибках у висоту. Це якийсь хаотичний процес чи в цьому ви вибачаєте якусь закономірність?

Я завжди казав і наполягатиму на своєму. Жіночі стрибки у висоту – «найхалявніша» дисципліна легкої атлетики. Знайшов дівчинку з реактивною ступнею, несхильну до зайвої ваги. І буде вона в тебе стрибати до 40 років, якщо ти – не клінічний ідіот. Це щодо талантів.

А взагалі спорт у нас неправильний. Було би добре вписати заборону, щоб спортсмен не бігав від тренера до тренера. Погляньте на мою ситуацію. Була легкоатлетка Наталія Ястребова. Тренувалася вона спочатку в Грядунова у Броварах. Потім народила дитину й звернулася до мене: «Миколо Миколайовичу, можна я у вас тренуватимуся?». Переговорили з її тренером – почала вона зі мною тренуватися.

Наталя мала результат 13,67 м. Потренувалася зі мною. Стрибає одного разу на 14,02 м, другого – на 14,03 м. А потім каже «Я повертаюся до Грядунова». Хай іде. Зрозуміло, що нічого доброго з цього не вийшло. Але справа в тому, що вона від мене пішла, й мені вже не платять за її підготовку. Ось таке діло.

Наші двоє фахівців – Валерій Машковський та Олег Руєв – працювали в Бразилії. Там система інша. Якщо ти підготував олімпійських призерів або медалістів чемпіонатів світу, то з ким би ти далі не працював – дітьми, студентами, ще кимось – отримуватимеш 1200-1500 доларів. А в нас хіба залишається чекати, коли знов народиться Магучіх, Кравець чи хтось інший…

«Під час відсторонення Гераскевича Бубка з Борзовим десь заховалися, щоб їх не було видно»

Ви готували Владислава Гераскевича до Олімпійських ігор. Як розпочалася ваша співпраця, і чи має підготовка спортсмена зимового виду якісь особливості в порівнянні з літніми?

Звичайно, має. По-перше, там холодно (усміхається – «Главком»). Але й наче дуже схожі стартовий розгін для спринтів і скелетону. Там лід. По ньому треба бігти. Я колись три роки бобслеєм займався, тож знаю як це. І, звичайно, що тонкощів у скелетоні дуже багато, але помаленьку у ході тренувального процесу справляємося з ними, слава Богу.

Якою була ваша реакція на вчинок Владислава на Олімпіаді та, м'яко кажучи, дивну реакцію МОК на цей «шолом пам'яті». І як оцінюєте потенціал Владислава на цій Олімпіаді?

Шанси були, мабуть, медаль взяти. Золоту, срібну чи бронзову – вже не скажу. Але шанси на нагороду були. Він таки дуже додав у стартовому розгоні. Майже 0,3 секунди скинув від свого найкращого результату. Ми ж там знайшли варіант у скелетоні, підправили конструкцію – це все також аеродинаміка. Там якщо скелетон не їде, то розганяй – не розганяй – нічого не буде.

Тож результат мав бути дуже високий. Він і був. У всіх попередніх заїздах на тренуваннях на Олімпіаді Владислав гарні результати показав. Перше, друге, третє, п'яте, шосте місця у ці дні, коли дали йому проїхати. Результат був би хорошим.

А щодо шолома... Я був якраз на операції черепно-мозковій. У реанімації очі відкриваю, а два реаніматологи між собою розмовляють і тільки чую «Гераскевич, Гераскевич…». Думаю, що там трапилося. Коли розповідають, що така справа – не допустили. Я навіть не знав, що вони готують акцію – про шолом, у якому Влад буде виступати. Я ж на Олімпіаду не поїхав зі своєю операцією. Майже весь час у лікарні тренував по телефону, через WhatsApp. Вони надсилали мені ролики, а я вже підказував, що і як робити. Вмикалися наживо, його підключали, підказував.

А те, що не допустили, то це просто, як у нас кажуть – свавілля. Це було особисте рішення, я вважаю. Звісно, що не Кірсті Ковентрі. Вова Путін так наказав. Тут усе зрозуміло з цим Міжнародним олімпійським комітетом.

Вони там у МОК посилалися на 50-ту статтю (Олімпійської хартії – «Главком»), коли Владислава відсторонили. А там усього три пункти – релігія, расова приналежність і політика. Так під третій пункт можна підігнати все, що заманеться. Це спеціально так прописано нечітко, щоб «душити» спортсменів незгодних і неугодних. Інша справа, якби було чітко вказано – на спорядженні та екіпіруванні жодних символів, окрім державних і брендів. Прапор, герб і все.

А наші двоє «великих» – Бубка з Борзовим (чинні члени МОК – «Главком») – як я і казав, десь заховалися, щоб їх не було видно. Хоч поїдьте, поцікавтеся, що там коїться!

Ще одне уточнення щодо Гераскевича. У новому сезоні ви продовжуватимете співпрацю?

Так, звісно. Ось з 1 липня у нас розпочинається збір у Конча-Заспі.

І наостанок. Який зараз вид спорту чи якесь конкретне змагання ви дивитися не, грубо кажучи, по роботі, а для душі, щоб розслабитися і «нехай весь світ зачекає»?

Я вже навіть футбол дивлюсь (усміхається – «Главком»). Звісно легку атлетику, коли показують, то дивлюсь. Та якби ж показували більше. Якби не «Суспільне Спорт», то навіть і не було би цього всього. Раніше всі національні канали бодай 5-10 хвилин розповідали спортивні новини, огляди робили. Тепер цього всього вже нема.

Будемо сподіватися на позитивні зміни в цьому напрямі. Спасибі вам за відверту розмову та бажаю нових звершень!

Дякую!

Антон Федорців, «Главком»