Жорстокість Путіна: як минуле Росії виправдовує масове насильство і терор у війні

Минуле тримає Росію в полоні, а масова жорстокість Путіна має коріння в давній історії країни з часів монгольської навали, повстання Пугачова та терору Леніна-Сталіна. Відомий автор Ентоні Бівор опублікував пояснювальну статтю про причини жорстокості російської армії.

Навмисна жорстокість війни Володимира Путіна в Україні викликала дискусію про її витоки. Чи були масові вбивства, подібні до Бучі у 2022 році, «випадковою жорстокістю»? Чи ж вони походять із давнього, глибоко вкоріненого в Росії переконання, що показова жорстокість є необхідною зброєю війни? Відповідь на це запитання дає Ентоні Бівор у новій статті в The Washington Post.

Ентоні Бівор (79 років) — британський військовий історик і письменник, один із найвідоміших сучасних авторів книжок про Другу світову війну. Також Бівор спеціалізується на історії СРСР, воєнних злочинах і долях мирного населення під час воєн. Автор бестселерів «Сталінград», «Падіння Берліна. 1945» та «Росія. Революція і Громадянська війна. 1917–1921».

Був у Бівора і невеликий скандал із ввезенням в Україну книжки «Сталінград» у російському перекладі — комісія Держкомтелерадіо України у 2018 році побачила в тексті кілька абзаців, які очорнювали українців. Під час повномасштабного вторгнення Росії Ентоні підтримує Україну.

Початок – за часів монгольських завоювань

Можливо, ще з часів монгольських навал XIII століття в Росії сформувалося уявлення про те, що надмірне насильство — вогонь і меч, терор, масові зґвалтування, грабунки, безглузді тортури — є природним, якщо не необхідним, у бою.

У Європі під час Тридцятилітньої війни у XVII столітті панував не менший жах. Різниця проявилася пізніше, коли західна половина континенту пережила добу Просвітництва. Почали формуватися правила, що обмежують страждання від війни. Червоний Хрест був заснований у Європі після битви під Сольферіно в 1859 році, а на початку XX століття відбулася перша Гаазька конвенція. Усе це омину́ло Росію, яка продовжувала розширювати свою імперію, зберігаючи старі добрі кровопролиття на Кавказі, у Центральній Азії, Сибіру та на Далекому Сході.

Тоді як Європа гуманізувалася, Російська імперія час від часу страждала від спалахів насильства. Повстання 1773 року, очолене козацьким селянином Омеляном Пугачовим, спонукало Олександра Пушкіна написати про «російський бунт, безглуздий і нещадний». Такі події часто розглядалися як прояви російської спадщини. Великий письменник Максим Горький, який знав злиденну реальність селянських і пролетарських кіл краще, ніж будь-який більшовицький лідер, не мав у цьому сумнівів. Під час революції в лютому 1917 року, яка повалила царський режим, він передбачив меншовику Миколі Суханову (розстріляний у 1940 році – прим. авт.), що повстання неминуче призведе до «азійської дикості».

Жахи Громадянської війни

Під час Громадянської війни в Росії, що настала після цього, капітан есмінця Королівського флоту HMS Montrose у 1919 році написав додому з кримського узбережжя: «Війна перетворила неграмотних, простодушних, забобонних російських селян на чудовиськ, а безрозсудну, п’яну, життєрадісну аристократію — на дияволів, — розповідав він. — Обидві сторони однаково варварськи жорстокі, а тортури, які застосовують до полонених, настільки нелюдські, що я не можу описати їх тут. Кожен носить гранату, прикріплену до ґудзика мундира, щоб відірвати собі голову, якщо потрапить у полон».

ЧК, таємна поліція Володимира Леніна, вважала романтизацію насильства п’янкою. У публічних заявах вона називала себе «мечем і полум’ям революції». Це повною мірою відображало ідеалізовану безжальність більшовиків, ставлячи їхню справу вище за будь-які гуманні міркування, такі як справедливість чи повага до життя.

Під час Другої світової війни — або Великої Вітчизняної війни, як її називали в СРСР, — безжальність була визнана однією з головних чеснот комуністів. Під Сталінградом радянським снайперам наказували розстрілювати голодних російських сиріт, яких німецькі солдати підкуповували скоринками хліба, щоб ті наповнювали їхні фляги водою у Волзі. Навіть власні солдати, які потрапили в полон після тяжких поранень, вважалися зрадниками Батьківщини.

Жорстокість до своїх провокує жорстокість до ворогів

Можливо, частково це пояснюється тим, що росіяни занадто часто ставляться до своїх солдатів майже так само погано, як і до своїх ворогів.

Жорстокість 1945 і 2026 років пояснюється так званою теорією ланцюгової реакції пригнічення. Російські солдати зазнавали такого жорстокого поводження та принижень з боку офіцерів і сержантів, що зривали свою лють на жінках Центральної Європи, вчиняючи групові зґвалтування в Угорщині та Німеччині у 1945 році. Жахливі дії щодо українських цивільних і військовополонених сьогодні є такими ж чудовиськими з тих самих причин.

Під час війни проти України десятки тисяч призовників, усупереч російському законодавству, були обманом або примусово відправлені на фронт. Проти громадян Російської Федерації застосовувалися шантаж, погрози та відверте насильство, включаючи позасудові страти.

Священна Слов’янська Русь має право на весь континент

Путін поклявся, що готовий продовжувати боротьбу «до останнього українця», що є ще одним парадоксом. Однією з причин його війни проти України є повернення її до Росії, яка катастрофічно втрачає населення.

Логіку його мислення не покращує й думка його головних ідеологів Володимира Мединського та Олександра Дугіна, обидва з яких брали участь у підготовці його так званого есе, опублікованого влітку перед вторгненням. Мединський, міністр культури, і Дугін, філософ, схожий на старозавітного пророка, вважають, що Священна Слов’янська Русь має право й обов’язок окупувати євразійський континент від «Дубліна до Владивостока». Очевидно, це робиться для того, щоб урятувати землю від транссексуалів, гомосексуалів та всіх інших форм розпусти й збочень. Підтримка Путіним святості Православної Церкви та поваги до сімейного життя виглядає не надто переконливою, якщо почати вивчати його власні позашлюбні зв’язки.

Зневажливе ставлення Путіна і Кремля до будь-якої критики ззовні має коріння у старому російському прислів’ї: «Переможця не судять». І поки вони вважають, що перемагають, ніхто не має права згадувати про війни, які вони розв’язали, та про звірства, які вони вчинили. Цікаво, що коли у 1947 році Організація Об’єднаних Націй обговорювала нове визначення геноциду, Радянський Союз люто боровся за те, щоб воно не застосовувалося до будь-чого подібного до масових убивств аристократів, буржуазії та куркулів, включаючи 3,5 мільйона жертв голоду Сталіна в Україні.

Але хіба переможця ніколи не судять? Звісно, коли справи йдуть не за планом Росії, її патріоти відчувають обурення і гіркоту від того, що весь світ проти них. Це повернення до старої параної про оточення, яка переслідує їх ще з часів монгольських навал. Правда полягає в тому, що жодна країна не є таким заручником свого минулого і своїх комплексів, як Росія.

Текст статті Ентоні Бівора ми подаємо з невеликими скороченнями. Повний текст «Навмисна жорстокість Путіна в Україні має свою передісторію» в The Washington Post ви можете прочитати за посиланням.